Ще трішечки, і там, на березі, можна сховатись у непролазно густих чагарях. Але першими до річки прибігли не вовки, а якийсь боковий оленячий загін. Берег був крутий. Стрибати з такої висоти було небезпечно, і загін, шукаючи кращої переправи, кинувся вздовж берега. Вовки, а разом з ними і всі інші хижаки, опинились у пастці. Великий Кіт, не думаючи про наслідки, туго присів і, метнувши своє тіло на п'ять метрів угору, упав на тісно збиті спини оленів і вже по них помчав шукати порятунку. Кошенята поприлипали до спини матері. Вовчий ватажок заскавулів і, наслідуючи Великого Кота, так само стрибнув. Великий олень з усього розгону стусонув вовка під ребра, і вовк шубовснув у воду.
Усі хижаки посунули слідом за травоїдами в Оленячу Долину – володіння людей із роду Рудих Вовків.
Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу
ОЛЕНЯЧИЙ РІГ ЗМАГАЄТЬСЯ З КЕНДЮХОМ. РУДІ ВОВКИ ПОЛЮЮТЬ. НЕБЕЗПЕКА ЗВИСАЄ НАД ТАБОРОМ
Оленячий Ріг радів, що прибуло багато оленів, а серед них – тури. Хлопець сидів з Кендюхом на високих деревах, з яких річку і Великий Луг видно було мов на долоні. Оленячий Ріг порснув униз по стовбуру, немов блискавка, щоб швидко добігти в табір і повідомити, що олені прийшли. Але Кендюх – товстий, череватий, наче набита піском і землею туряча шкура, мав кращий спосіб. Він мав біля себе дірчасту очеретяну дудку з затягнутою в неї губкою із перетлілого луба. Там був вогонь. З ним Кендюх ніколи не розлучався, ідучи від табору. Та цього разу вогню там не було, бо погас. Це не засмутило Кендюха, бо він ще й мав загострену паличку й дощечку з викрученою посередині ямкою. Чоловік добув вогонь і швидше за Оленячого Рога подав знак табору.
Оленячий Ріг біг в табір. У кущах він побачив ведмедя. Оленячий Ріг побіг далі і побачив щось руде й могутнє. То був Великий Кіт – махайродус, шаблезубий тигр. Хлопець аж остовпів і, напружуючи всю свою силу, скочив на найближче дерево, аж засвистіло повітря. Але Великий Кіт, як перед тим і ведмідь, не звернув на Оленячого Рога ніякої уваги. Хлопець дивувався: куди тікали звірі?
Оленячий Ріг зліз з дерева. І вчасно, бо спрожогу він був умостивсь на трухляву гілляку, де звили гніздо Червоні Мураші. Як вони заметушилися, як вони накинулись на бідолашного втікача! Обсіли ноги, повпиналися в стегна, в боки, навіть у шию. Хлопець обтріпався і побіг далі. Та коли він прибіг, у таборі уже знали про оленів. Мисливці лагодили й оглядали зброю. Жінки збирали шкури, домашній скарб, всаджували немовлят у похідні торби. Хлопцеві показали, як десь на обрії від Великої Ріки здіймалися три легенькі стовпи диму. А збоку ще один, більший.
Перші три стовпи Руді Вовки прочитали так: Великий Луг неспокійний. Олені сунуть до Великої Ріки. Їх сила-силенна. Вони вже пливуть. Будьте готові, мисливці. Звістку цю подав Кендюх, а що це так, про це свідчить оцей окремий товстий стовп диму. Отож, не рухаючись з місця, дебелий, важкий Кендюх випередив легконогого хлопця. Кендюх навіть подав знак, що Оленячий Ріг уже побіг з новиною.
Голомозий вжив усіх заходів, щоб показати свій рід сердечно гостинним і щирим для оленів. Усім вовкам табору поскручували ноги і приховали всередині табору. Списи було складено в купу і прикрито гіллям. Войовничі малюнки позмивано з тіла і натомість на лобах у мисливців проведено чисті рівні смуги зеленою фарбою. Це смуги миру й дружби.
Тим часом з південного боку між низенькими кущами переліску показуються гості. Перед веде велетень, красень-самець. Голомозий вийшов наперед і почав промовляти, що Оленяча долина радо приймає тварин.
Бузина, калина, півники, воронець стають мисливцям у пригоді. Ось Вогняна Хмара встромив гілки квітів у буйне червоногаряче волосся. Три чудові гілки він приладновує за спину, цілий оберемок прив'язує спереду, закриває груди, голову, ноги. Тепер він схожий на кущ. У Голомозого з-під квітів і зелені видно лише оббілований череп, та й туди, за допомогою соснової смоли, він встигає приклеїти цілий букет червоних воронців. Оленячий Ріг бігає між мисливцями, допомагає їм убиратись. Але сам не заквітчується, бо він ще не посвячений, ще дитина. Він лишиться у таборі вкупі з жінками й хлопчиками. Сьогодні до Великої Ріки підуть лише дорослі мисливці. Вони уже спускаються в долину.
Біля Великої Ріки безліч слідів. В одному місці вода мілка, вихід рівний, є кущі, які дають захист від спеки і комарів. От тільки, щоправда, сьогодні тут кущі якісь незвичайні... Може, надто яскраві, може, надто неспокійні. Вони ніби аж рухаються. До берега пливуть олені. Ось виходить на берег могутній самець. Він нюхає пісок. Переступає кілька кроків, натрапляє на збите, обчухране стебло і кусає. Іде повільно й важко. Раптом ніби шелест. Враз тривожно піднімає голову, водить вухами. Але ні. Це зашаруділи десь там листочки в кущах. Поволі гурт розходиться, врозбрід по всьому плацу. Красень-самець ступає кілька кроків уперед, простягає свою красиву голову. Груди йому пронизує щось гостре й гаряче. Біль доходить до самого серця. Ратище застрягло в тілі. Олень падає на коліна. Руді вовки вбивають ще кілька оленів.
Полювання вийшло на славу. Мисливці сідають у коло. М'ясо ще тепле, парує. Сьогодні люди можуть їсти досхочу, хто скільки зможе. У Кендюха в руках ціла задня нога. Байдужі до їжі лише Голомозий та Око: вони збирають сушняк, накладають високе вогнище, щоб покликати на величний бенкет жінок, дітей і родичів-вовків. Високий стовп диму оповіщає їх, щоб збиралися до гурту.
Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу
ВЕЛИКИЙ КІТ. ЗЛОЧИН ОЛЕНЯЧОГО РОГА. ПТАХ І ЗВІР Б'ЮТЬСЯ В ПОВІТРІ
Полудень, чудовий краєвид, несказанна краса на Великому Лузі. За лугом широко плине Велика Ріка. А далі за річкою – Оленяча Долина. Там підносяться могутні масиви лісу. Долиною між двома горбами важко йде старий тур до води.
Тур не сам на березі. Поблизу п'є воду ведмідь. Поспішають на водопій три диких кози. Приходить і самотній вовк. То старий ватажок з Великого Лугу. Він розгубив своїх вовків, покалічив ногу. Зустріч з туром і його грізний погляд йому не до смаку. Повернувшись круто назад, вовк зникає в кущах.
До води йде пантера, кози вже чують її і злякано ховаються за тура. З усіх звірів Оленячої Долини тур найбільше ненавидить цього хижака, що нападає зненацька з дерева. Однак він п'є, удаючи, що зовсім не помічає свого кривавого ворога, і раптом робить скок. Летить на всі боки вода. Пантера, зненацька застукана, круто повертається. Вона вже майже вислизнула, однак враз злякано плигає назад, але й тур уже скільки сили тіка між кущі, бо на берег виходить шаблезубий тигр – Великий Кіт – махайродус. Це самиця. Перед нею біжать двоє її кошенят: Вайло і Непосидько. Довго і з смаком Великий Кіт злизує воду, бо куди йому поспішати? Його не сполохає ніякий звір. Напившись, звір виходить на сухе і лягає, витягши вперед лапи. Так приємно полежати, відпочити. П'ятий пазур на лівій нозі Великий Кіт втратив у бою з носорогом. О! Згадай тільки за цю потвору, а вона вже й тут!
З того берега заходить у воду носоріг. Присутність стороннього звіра, хоча б і на тому боці, Котові не подобається. Він видає крик невдоволення й перестороги. Носоріг знає, що Великого Кота краще уникнути. І велетень злякано виходить на берег. Великий Кіт задоволено повертає голову, і своїм широким шорстким язиком починає лизати малят.
Одначе Кіт чує запах печерного лева. Лев боїться Кота і відступає. Великий Кіт заспокоюється, але настрій йому все ж зіпсовано. Раз у житті він мав сутичку з левом. Лев ударив його просто в морду, звалив його з ніг, зламав два передні зуби і обернув у криваві клапті всю його голову. Правда, далі боротьба закінчилася перемогою Великого Кота.
Кіт повів дітей у свій чагарник. Він містився поруч з веселою, залитою сонцем галявиною. В чагарнику вони лежали так довго, що аж набридло, і саме тоді з лісу долетів до них гучний галас. То йшли люди з роду Рудих Вовків. Чувся ще й дзявкіт вовків і дитячий вереск. Складне і невимовно тривожне почуття наповнило груди Кота. З усіх тварин землі він не знав кволіших і водночас жахливіших істот. Сам-один такий звір не міг би витримати нападу навіть двох звичайних вовків. Але збившись у гурт, озброївши руки жахливими пазурами з дерева й каменю, – вони грізні і майже непереможні.
Знятий двоножцями галас стає нестерпним. Великий Кіт підіймає голову і сильно б'є себе хвостом по боках. Він ладен уже розігнати своїм риком цю нікчемну наволоч, але прислухається.
Увесь гурт Рудих Вовків ішов їсти м'ясо. Печеричка і Костяна Голка насміхалися з Оленячого Рога, запитуючи, як йому пощастило випередити Кендюха. Раптом у скавулінні вовків вчувся жах і переляк. Всі здогадалися, що поруч Великий Кіт. Оленячий Ріг наказав голосніше кричати і розпалювати більші вогнища. Страшний гуркіт і крик враз наповнюють ліс. Вони майже оглушують Великого Кота. Його малята злякано скімлять і прожогом, ховаються під сильні лапи матері. Коли люди пройшли, Кіт залишає дітей у лігві і йде на чудесну розвагу.
Тим часом обидві групи табору вже з'єдналися. Яка це радісна була зустріч! Жінки, діти й підлітки тримали себе героями. Всі звірі, навіть Великий Кіт, настрахались такого походу. Чоловіки роздирають зубами сире жилаве м'ясо. А жінки готують для дітей: розтинають туші, загострюють спичаки, на яких мають смажити м'ясо, несуть суху траву, дрова, хмиз – усе, що може горіти.
Найбільше за всіх метушиться Костяна Голка. Вона до безтями любить багаті на їжу бенкети. Споживаючи надмірну кількість м'яса, вона має міцну надію допекти-таки колись отій дурній череватій Печеричці своїм сподіваним іще пишнішим черевом. Костяна Голка підсунулася до печеної туші олениці, і, скромно опустивши вниз очі, почала їсти, і їла доти, доки їй здавалося, що вона стала вже далеко огряднішою за всіх жінок у таборищі.
Незабаром колоди в лад забутіли, і гурт молодих дівчат на чолі з Печеричкою вже затупцявся по плацу. Тоді Костяна Голка, неохоче зітхнувши, уперлась руками в землю і взялась уставати. Проте з місця не могла зрушити.