Контузія відібрала йому мову, але дала якийсь нелюдський нюх. Німий міг на відстані зачути запах пожежі ще до того, як закучерявляться перші пасма диму. Звіра ж умів унюхати не слабше, ніж самець самицю. Кирило Німого любив і жалів, ото й брав завжди на полювання: усе ж якийсь заробок і поміч самотньому. Але коли на Німого нападали корчі, Кирило його боявся. Одні казали, що то чорна хвороба, інші – що з нього виходять воєнні страхи, а треті шептали, що мучить Німого нечиста сила. Проте Кирило знав точно: Німого не треба сердити чи лякати.
У день полювання Василина прокинулася раніше від Кирила. Чомусь довго не хотіла його будити. Потім торкнулася губами чоловікового чола. Та навіщось вийшла аж за хвіртку, проводжаючи його в холодний осінній ранок. Хотілося гукнути Кирила назад.
А в суботу вдосвіта Андрій влетів у хату і сказав Василині, що тато пропав у лісі. Німий і досі шукає, а Андрій прийшов по людей.
Три брати, перемерзлі й змучені, місили лісові стежки й нетрі, шукаючи батька. Першого ж дня відпустили в село Німого, якого била гарячка й кілька разів за день ловили корчі. Андрій говорив йому: "Йди в село! Ми будемо шукати самі. Ти не винен, що тато заблудився, або десь наразився на приманку".
Андрій відвів Оксентія вбік і сказав, що тата вони не скоро знайдуть, бо Німий нехотячи застрілив його, коли чистив рушницю. Андрій і Німий обидва спочатку втекли. А зранку Андрій вернувся. Видко, тато був спершу ранений, і рятувався. Бо він знайшов його коло ватри серед колиби. Обгорілого. У Бочкові. "А що ми в Бозні шукаємо, як треба йти в Бочків?!" – спитав Оксентій. "А ти, дурню, думай… Головою, а не п'ятами думай" – сказав Андрій.
…Маринька-богодуха зайшла до Чев'юків в четвер перед Великоднем, коли Василина місила тісто на паски. У селі казали, що Маринька-богодуха пропала минулої, Вербної неділі. На відміну від Кирила Чев'юка Мариньки не шукали. Василина зраділа приходу Мариньки, яка ще ні разу не приходила до Чев'юків з недобрими вістями. Але Маринька сказала, що знайшла Кирила у Бочкові, у колибі на Іванцевому полі. Там його кості. Маринька сама пізнала його по шкіряному паску. Їй про Кирила наснився сон, що вона знайде його аж перед Великоднем. Маринька розповідала Васлині, що вони з Кирилом любилися, коли були парубком і дівкою. У тій самій колибі на Іванцевому полі. А як він оженився на Василининих ґрунтах та лісах, Маринька хотіла смерть собі заподіяти… А потому ще раз хотіла вмерти, коли їхнього Дмитрика… але най буде, як є… Бог усевидющий. Він усе знає… Маринька ще сказала Василині, що Кирило вмер не своєю смертю, бо в черепі в нього дірка.
Перед цим Кирила шукали пів року. Павло, запустивши роботи й хату, бродив лісами Бозни. Але до Бочкова йти ніхто не здогадувався. Кістки батька поховали, і Павло дотримував маму, що втратила розум. А Доця тепер і свекруху мусила доглядати.
Якось Павло пішов орати свою землю на Лугах. Раптом з волами з'явився Оксентій, теж орати. Павло думав, що брат хоче помогти. Та виявилося, що поле вже не Павлове, бо Оксентій мав документ…
Брати пішли до війта, бо мали два однакових документи на п'ять фальчів поля на Лугах і дві фальчі пасовиська в Ямі. Війт сказав, що Кирило складав документ таки на Павла. Але Оксентій сказав, що тато переписав заповіт. "Коли?!" – одночасно нервово запитали війт і Павло. "Коли він міг переписати, як він віддав кожному з нас папір у себе вдома й більше до Вижниці не ходив?!" – питав Павло. Павловий документ був завірений 23 вересня. А Оксентіїв – 3 грудня. Війт і писар не могли зрозуміти, як мертвий може переписати заповіт. Але підпис був Кирила: великий хрестик із загнутими донизу всіма чотирма краями і акуратними трьома цяточками на їхніх кінчиках. Такими хрестиками в Тисовій Рівні писали писанки. Так у Тисовій Рівні розписувався лише Кирило Чев'юк. Війт порадив Павлу йти до нотаря у Вижницю.
Нотар Урулеску підтвердив, що документ посвідчений ним 23 вересня у присутності Кирила Чев'юка і двох свідків. Змін до документа батько не вносив. Але цілком імовірно, що він їх вніс третього грудня у їхнього директора контори, доктора Гольштейна, а Урулеску тоді був у Бухаресті. Нотар Урулеску відправив Павла до Гольштейна. Павло почав поснювати свою проблему. Нотар витяг якийсь папір і сказав, що Кирило змінив заповіт на користь Оксентія. Павло уже втомився пояснювати, що батько пропав у два дні по Михайлові, а Михайла завжди припадає на листопад. А документ Оксентія посвідчений перед Введенням, в грудні! Батько що, мертвий приходив?!
Доктор Гольштейн поправив папери і сказав, щоб Чев'юк молодший не ображав його, бо отримає штраф. Тоді нотар спитав Павла, хто може посвідчити, коли наступила смерть батька. Хто знає, де він перебував від двадцять третього листопада до Великодня? Кирило цілком міг прийти сюди третього грудня, щоб переписати заповіт, а потім справді зникнути. Гольштейн навіть сказав, що батько мав тоді свідка – Марію Петрусяк, жительку Тисової Рівні. Павло лиш сказав: "Марія вмерла на саме Різдво. І як Петрусячка могла свідчити, коли вона мала рівно сто років і була сліпа?!" Павло зрозумів, що його обдурили і вийшов. А нотар подумав про гроші і двох баранів, що отримав від Оксентія.
…Доцька порядкувала на могилах Чев'юків. Потім підрихтувала з боків свіжий Настунин гріб. Садила свіжий барвінок на Дмитриковім гробу. Доцька плакала. Хоч тут виплачеться вволю. Та наговориться мовчки. Найбільше – з добрим свекром і Дмитриком. А Дмитрикова Петруня ґаздує старіючи. Дітей Бог не дав. Іван б'є Петруню чи не щотижня, в село саму не пускає.
…У Тисовій Рівні вже навіть казали: "Щоб лиш не так, як у Чев'юків". Бо три рідні брати розсварилися. Навіть священник брався мирити їх, але нічого не вийшло. Андрій повдовів. Павло підупав на здоров'ї. Один Оксентій як огир. А життя Доці і Павла сунеться поволеньки без землі на Лугах…
…До Доськи на цвинтарі підійшов Грицько Кейван. Він впав з млина й тепер слабував на голову. Тому ходив, завитий жіночою вовняною хусткою, поверх якої носив капелюх. Кейван розповів Досьці, що гріхи не дають йому вмерти, бо то саме він знущався над Дмитриком, і свідчив замість покійного Кирила у Вижниці, перевдягнувшись у кожух Кирила. Оксентій дав йому за це ялову корову й дві копи кукурудзиння. "Я Андрієві не міг відказати, Доцько", – сказав Грицько (Він міг відказати Варварчукові, коли той сказав, що треба розправитися з Дмитриком за Петруню… Але не зробив того, бо прийшов з войни зі своєю злістю). Доцька лиш запитала, навіщо було сліпу Петрусячку, його маму, за свідка брати. Грицько сказав, що то була його жінка, перебрана на його маму, бо вміла чинитися сліпою… А він її примусив, бо мав за що.
Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу
НОВЕЛА ДРУГА. БУДЬТЕ ЗДОРОВІ, ТАТУ
Михайло Стринада і Гаврило Дячук різали свиню, бо мало бути весілля. Стринада мав пишно закручені догори кошлаті вуса і був найкращим різником. У Тисовій Рівні його прозивали "поташ", бо він кожному хворому в селі радив загасити поташу і пити – зразу попустить.
Майстер він направду знаменитий, бо його смачні кров'янки, ковбаси, сальтисони, шинки везли до чернівецьких ресторацій, до віденських крамниць і ринків, театральних буфетів та в маєтки особливо заможних.
А Гаврило Дячук думав про те, що віддає свою дочку-одиначку, доньку-сироту, яка росла без мами. Доньку бере поважний ґазда, старший від молодої вдвоє і ще трошки. Зять був навіть старший за Гаврила. Надокучливий хробак сьогодні точить батькове серце. І якось так робиться Гаврилові – ніби він до поминок готується, а не до весілля.
А онде в дверях стодоли стоїть його маленька – дитина його єдина. Біла, як туман після дощу над їхнім хутором. Та невинна, як цвіт яблуневий у травні. Дивиться на тата очима не веселими, але й не сумними – і ніби що хоче йому сказати. Коли вона вперше побачила майбутнього чоловіка, то зімліла. Скоро їй доведеться починати життя хоч і не в чужій стороні, а все ж не вдома.
Гаврилові сльозяться очі. Його ж дитина й слова йому не сказала після раптового сватання. Ні доброго, ні осудливого. Так, наче це має бути не з нею. Хіба що кума його Параска, почувши, хто засватав похресницю, казала, що краще було б віддати за того, кому три чисниці до смерті! Скорше би вдруге віддалася! Гаврило не відповів на те кумі ні слова.
Дружки мовчки різали кольорову фольгу на квіти для деревця. Завтрашня молода снувала подвір'ям, як побита, шукаючи чи то місця, де б її ніхто не займав, чи якоїсь роботи.
На весіллі Гаврило снував між весільними гостями, одночасно встигаючи давати команду музикам і кухарці, та ще перекинутися словом-другим із гістьми молодого. Молодий щойно "купив" молоду в її тата і тепер позирає на неї вже суворими очима. Своїм статком подвоїв Дячукові статки. Хоча жити молоді будуть у селі, в хаті молодого. То й добре. Нащо дитині до смерті дивитися на ці безконечні горби?
Гаврило цоркається келишком із молодим, розкланюється навсібіч гостям і знову підганяє кухарку. То пару днів до весілля його ніби оводи були покусали. Несказанна радість розносить Дячукові груди! Він так чекає завтрашнього дня, ніби сам ся сьогодні женить. Гаврило гонор любить понад усе. Хоч би вже скоріше ця весільна ніч минала!
Гаврило сам пантрує двері із сіней у велику кімнату, де пішли спати молодий з молодою. Снує туди-сюди – лягати не поспішає. Гості сплять, а Гаврило стереже перше безсоння молодих.
Наступного дня Гаврило хотів якнайшвидше показати усім, що віддав заміж цнотливу дочку. А для цього був особливий звичай. У коморі батька, за звичаєм, було два дерев'яних келишки, в одному з яких була невидима дірка в дні. Після першої шлюбної ночі зять вибирав відповідний келишок і при всіх гостях спершу пив з нього сам, а потім давав тестеві. Тільки коли зять пив сам, то тримав пальцем за дно, а коли давав пити тестеві, палець забирав. Коли молода була цнотливою, зять вибирав келишок без дірки, а коли дівчина не має честі – келишок обирається з діркою. І коли її батько п'є, горілка тече через дно.
І от зараз починається зятів тост-подяка батькові молодої.