І все. А в кіно обсяг псування значно більший. Від 20 до 100 тисяч грішми, плюс дискредитація української культури, плюс поганий вплив на організацію, на смаки робітничо-селянського глядача.
Ми обоє замислюємось, хто ж має контролювати якість фільмів? Українська радянська громадськість. Але це колосальна творча й контрольна сила. Така громадськість – хіба вона є в Одесі або в Ялті, де наші кінофабрики? Хіба громадськість столиці нашої знає кіно? Хіба можна викидати процес творення культури кудись у прикордонні смуги і здаля впливати?
Ми йшли все вище й вище, доки, нарешті, уздріли, на яких ми високих місцях. Ось Дніпро унизу лежить на луках. Річка нагадала Шевченка, а цей – незмінні рушники, що ними прикрашають його бунтарську голову. Рушники! "Попалити всі рушники", – каже В. Г. заклопотано. Наші думки збіглися, і висновки були ідентичні. Цікаво, як знімає Довженко запорожців?
Довженка ми знайшли в лісі на горі над Дніпром. Він нас майже не помітив, зайнятий роботою. Ми стояли осторонь.
І тут почали виходити з кущів запорожці. Мене вразила спокійна жорстокість їхніх облич. Там, у кущах, вони із звичайних вантажників з Подолу перетворились на славетне козацтво. У цих лицарів був вигляд каторжників, що тікали і втекли з того світу до нас, грішних. Благородні риси обличчя кожного з них були попсовані шаблями, вітром і гріхами. Розрубаний навпіл ніс, зім'яте чоло, обламане вухо. Одіж була різна, тільки кожний козак небагато мав назв цієї одежі. Треба сказати правду – шапки на головах були у всіх. Але найбільшим франтом був один: він мав розкішну сукняну козацьку свиту, шаблю на свиті й пістоль, а під свитою – голе тіло й голі ноги.
Ми мовчки дивилися, як мчать на конях козаки і як їх знімає апарат "Рапід". На екрані все, що знімає такий апарат, рухається, як плаває.
Довженко казав нам, що автори "Звенигори", Михайло Йогансен та Юртик, мабуть, бояться за його гарячковість. Що мало, мовляв, залишиться їхніх ідей та фактів у картині. Але вони сказали словами свій задум, а йому (Довженку) доводиться живими, конкретними, реальними або нереальними образами показати їхні думки.
2
В Яреськах знімали братання на фронті, бій на селі року 1918-1919 та проводи новобранців на імперіалістичну війну.
Зранку фільмували бій на селі. Було кілька десятків кіннотників, два-три десятки селян з рушницями та баб. То знімали під тином, то галоп кінноти, то "крупно" постріли рушниць і гармат. Он на травці впав і лежить з розплющеними очима забитий. Тут пополохані корови, там підкрадаються тіні по землі. Я бачив згодом і цей епізод у змонтованому вигляді. Так правдиво й так хвилююче ще ніхто до Довженка не передавав такого партизанського бою. Мені здавалось, що я сам у селі, на мене б'ють гаубичні батареї, я відчуваю завмирання й розгорання пострілів та метушні.
Довженко знімає з азартом, його помічники не чують під собою ніг. А ввечері, коли вся група спить, де хто впав, Довженко йде на ніч ловити рибу з місцевими селянами. Вони його знають, вважають за свого і називають "Сашко Петрович". Чи ловиться риба, чи ні, а переговорено буде багато дечого, і, ледве проспавши кілька годин, Довженко буде ліпити з них що схоче на черговім фільмуванні.
Зранку знімають, як ідуть новобранці на війну. Режисер біжить по дорозі. Він побачив когось, хто йому припав до душі. Край свого баштана стоїть дід, білий, гордий і велетенський. Він зіперся на палицю, йому багато років, біла борода в нього, а голос сильний і гучний, як труба. Він кричить на когось на другий кінець поля: "А куди то ви, трам-та-ра-рам, скот запустили!"
Довженко несміливо підходить і запрошує діда на зйомки. Як далі фільмували епізода з новобранцями, не дуже любить згадувати Довженкова знімальна група. З села йде юрба людей з клуночками, скриньками. Це новобранці. Їхні ноги плутаються по пилюзі. Наче журавлиний ключ збився докупи і йде по землі помалу. Гармошка ридає, виводить. Дехто танцювати пустився, більше для молодецтва, ніж для втіхи. Хтось наче й пісню почав. Здається, заревуть зараз усі, як бики, що їх женуть під ніж. Позаду родичі й любі. Вони виплакали вже очі і стоять, похнюпившись і витираючи сльози.
Знімальна група не любить згадувати тепер той день, бо всі вони плакали. Плакали селяни, плакав режисер, одвертався чомусь В. Г. Кричевський.
3
Є таке місце в "Звенигорі": оповідання про напад варягів на слов'янське селище. Дівчина Роксана помічає це, б'є у било на сполох. Бій з варягами. Дівчина стає здобиччю варязького князя.
Треба було передати давнину й нереальність, історичний аспект і поважний пил віків, що лежить на таких подіях. Насамперед умовились із оператором дати всі події в неясній млі, ніби за густим подувом туману. Настроїти акторів, примусити їх забути рухи сучасних людей.
Слов'янський епізод хвилює, як потертий, ветхий документ історії.
4
Ми гуляли над морем. Вітру не було, але хвилі надбігали сильніш і сильніш. Василь Григорович показав мені на парусник, що відпливав од пляжу. Хвиля підкидала його вгору і обхоплювала водою – він занурявся носом у хвилю. "Отак Сашко, як той парус. Випливе чи знову до берега повернеться?"
Ми вже минали пляж. Якась дівчинка кликала Довженка: "Папаша, ходіть купатись". Він стояв по коліна в воді і пробував рукою, чи холодне море. Ми збігли на пляж, почали купатись, камінцями "перевозити бабу" і з розгону плигати по піску.
Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу