Очі його дивилися завше на руки. Не метушився і не гойдав ногами. Подавав короткі репліки на сентенції першого. У нього в руках були головні сили міста, що зараз билися за квартал від нього, він лише посувався за ними на грузовикові.
А третім полковником був дяк. З ним прийшла і вся його армія, що на перший погляд годилася більше на роль півчої, ніж на грозу анархістів.
Ліза мала роль зв'язкової. Вона повідомила полковників, що на Поштовій знову зіпсували кулемета, але пощастило відбити другого. І що вони підійшли вже до площі і чекають розпоряджень. Потім Ліза сказала, що хоче пройти до Вокзальної вулиці, де увесь час не перестає кулемет, там вона потрібніша. Їй дозволили йти. Дяк скинув привселюдно рясу, узяв гвинтівку і мовчки пішов по вулиці в бій.
Кучерявий стріляв, сидячи за стіною гробовища. Кулеметник викопав для свого кулемета яму й закотив його туди, не забувши налити води в кожух. Другий кулемет пристроїли на горищі будинку і доки що – не стріляли. Третій кулемет притягли до Кучерявого і передали привіт від сусідів.
А анархісти наче померли на своїм боці площі. Позад їх білів вокзал і гойдався чорний прапор. Почулися звуки гармошки і анархічна пісня. Кучерявий раптом закричав до своїх: "Давай грамофонів!".
Полковники тим часом перестріли селян і сказали, що коли хто хоче заробити собі краму, хай іде просто цією вулицею нагору, одержить там гвинтівку і постріляє, куди йому скажуть. Чоловіка з пів сотні пішли по гвинтівки.
Ворог почав стріляти. В першу чергу поплатилися грамофони, які наказав принести Кучерявий. Потім – і не музичні стогнали від куль. Селян було поставлено збоку, щоб вони в критичний момент пішли на поміч головній армії.
Наговорившись з Лізою, Кіхана піднявся вище по Вокзальній і стояв фронтом за два квартали від вокзалу. Доля дала йому під команду обох опальних полковників: першого і третього.
Ліза стояла з Кіханою під будинком, торкаючись плечем його грудей. Цей чоловік увійшов до її життя повновладно і нероздільно. Думка про мужа десь гасла в неї, як дрібниця. Щось особливе, як передчуття, хвилювало Лізу. Вона притулилася вухом до його грудей, і у відповідь їй загриміло молоде серце.
Минайте, минайте, надоїдливі хвилини! Рана несерйозна зовсім, і Ліза, безперечно, поправиться за два дні. Їй непогано буде в тім будинкові, куди він її заніс по дорозі.
Байгородці злетілися всі до вокзалу. Просто в лоб їх клали ручні гранати хороброго ворога. Давно відійшов із вокзалу поїзд, покинувши ар'єргард. Ті з банди, що залишились, розіклали поруч напоготові гранати і з новою відвагою взялися до кулеметів. Їм випали на сьогодні чорні номерки, і вони хотіли лише відтягти трохи розігру.
Шаленим наскоком вокзал було взято. Обидва полковники – їх уже достойно так називали – полягли поруч в атаці. Незвичні до військової науки люди хилилися цілим покосом під кулями. Але йшли, як лава.
Та перемога була не остаточна, бо випустили з міста ешелон ворога. Тому вирішили нарити траншей по обидва боки розібраної залізниці, щоб Маруся не повернулася.
По п'ятах переможців прийшли мародери і грабували вагони. Усе місто наче охопив демон безуму. Воно танцює, сміється, скаче, обнімається і будує рожеві фортуни. Лікарі збирали поранених.
Кучерявий, Кіхана та інші пішли за місто, щоб ворог не міг знову вдертися до Байгорода.
Ввечері була перша сутичка з розлютованими анархістами. Вони під'їхали поїздом і думали, що знову спокійно займуть місто, але коли їх за містом обстріляли, вони відсунулися трохи назад і залягли й собі в землю на всю ніч.
Скорочений стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу
Головком мав нараду з Кучерявим і Кіханою, і вони всі вирішили мобілізувати міські резерви. Спішно зміцняли траншеї. Чистили кулемети. Кіхана кинувся до міста і шукав чоловіків для захисту міста. Дзвонили дзвони. Кіхана пригадав, що сьогодні Великодня субота. Хлопець побіг у церкву і перервав службу. Він поліз на амвон говорити гарячі заклики, але його стягли і виставили. Санчо поблизу не знайшлося. І Кіхана пішов сам на фронт…
Минала ніч. Кіхана дрімав у траншеї. Він оглянувся на своїх сусідів – усі спали. Десь попереду були секрети. Вони лежали в траві рідко й далеко один од одного. Кіхана згадав, як перед самим тим моментом, коли він задрімав, посилали наперед змінити секрети. Може, вже їх змінили – він не знає, скільки часу спав. Поміж людей нової зміни пішла висока фігура. Вона особливо переставляла ноги і довго ще шаруділа в темряві. Знайома фігура!
Знайома фігура чоловіка, що пішов у секрет, там ніби маячить попереду. Її немає в дійсності. Кіхана ж бачить контури фігури. Та це ж той, що розповідав кілька годин тому під боком! У нього були блакитні очі, про це напевне знав Кіхана. Той чоловік розповідав своїм ближчим сусідам по траншеї про Лізу. Кіхані хотілося кинути туди гранату, бо здогадався, що то чоловік Лізи.
Почали повертатися секрети. Вони проспали свій час, і їм було зовсім не весело йти ранком. Іноді вони припадали на хвилину до землі і йшли далі чудними петлями стежок.
Стрілянина почалася одразу. Секрети зовсім принишкли, припали до землі і не ворушилися.
Гармати, які мусили прибути до анархістів уночі, запізнилися чомусь аж до ранку. На світанку анархісти почали стріляти. Секрети мали досить часу, щоб випробувати нерви. Вони тулилися до землі, пообдирали нігті й долоні, вигортаючи собі хоч невелику ямку для голови. Декого з них знайшли кулі.
Знайома фігура високого чоловіка виросла між траншеями. Смертельний жах опанував ним, коли він лежав там на голій землі. Чудно розмахуючи руками, він біг до своїх. Вірна смерть чекала його. Кіхана бачив, до чого йде. Очевидна загибель цього чоловіка, для якого він п'ять хвилин тому не пошкодував би гранати, затрусила Кіхану. Все на світі віддав би він за те, щоб урятувати того чоловіка. Кіхана вискочив на траншею, тримаючи гвинтівку в руці. Він маше рукою. І вся траншея пішла за ним.
Високому чоловікові не судилося в той ранок умерти. Він упав на землю, притаївся на ній і дав пройти повз себе всій атакуючій масі. На цьому його роль в історії Байгорода й закінчилася.
Декілька кроків пробіг Кіхана. Кулі свистіли. Вся його істота стреміла зараз до ворога. Серце стукало часто, зупиняючись іноді й пухнучи. Як це трапилося, Кіхана не втямив. На нього повертали анархісти кулемета, кинули на землю коробку з стрічками. Кіхана це яскраво бачить. Варто тепер кулеметникові надушити курок, щоб Кіхану одразу пронизали кулі.
Кіхана подумав, що було б добре надибати по дорозі лощину. Лягти і зняти кулеметника. Мороз і спека прийшли до Кіхана одночасно. Обличчя помертвіло. Кіхана провів по ньому рукою і глянув на руку, чи не залишилося там крейди. Кулеметник присів до кулемета і надушив курок.
…Високий чоловік, що його так щасливо врятував Кіхана, приблудився ще звечора, коли Кіхана не було на фронті. Його хотіли розстріляти, як чужу й небезпечну людину. Потім хтось догадався упізнати в ньому земляка, після чого було запропоновано йому пожертвувати й своєї крові для Байгорода – сісти до кумпанії. Даремно він рвався хоч на годину в місто побачити жінку, його не пустили й сказали, що обов'язково виведуть у розход...
…Коли Кіхана прийшов, це було темної зовсім ночі. Він думав, що сил дуже мало. Думав і про Лізу. Фізично відчув, що частина його десь залишається біля неї. Кіхана вважав, що потрібний рішучий й відчайдушний наступ. Треба було вжити раптовості, несподіваності і відвертого нахабства, бо їхні сили були малі. Кіхані пощастило, як ми вже бачили, несвідомо вибрати слушний момент. І коли він думав, почув розмову сусідів по траншеї. Коли там хтось вимовив "Ліза", – це слово прозвучало, як крик струни. Кіхана вислухав од слова до слова історію високого чоловіка. Його не треба було й питати – Кіхана знав, що в нього блакитні очі. Він повертався з якихось країв, змушений був останні верстви пройти пішки до Байгорода, потрапив до повстанців і трохи не побачив того світу. Так. Кіхана не перепитав його, тієї він Лізи чоловік чи іншої. Він був певний, вислухавши мимохіть розмову...
…Кіхана був мертвий. Тіло лише витяглося на тім місці, де зупинив його кулеметник. Після бою його знайшли. Дві відбитих гармати відсалютували мертвому. Сходило сонце. З міста нісся Великодній дзвін, тихий і нерівний. Він лежав блідий, підігнувши голову, і дивився вздовж по землі. Полонені анархісти похмуро товпилися.
…Молодість летить наша, перед нею лежать обрії, а позаду рідний Байгород висушує кров дітей, що вчилися ходити.
Го-гой! Як весело йти вперед.
Скорочений стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу