Кіхана ходив вулицями міста в задумі. До кого адресував він останню фразу? "Чи будеш ти моєю жінкою? Чи матиму я сили тебе взяти?" Безперечно, це торкалося Лізи. Про неї одну думає зараз Кіхана.
Зрідка окремі фрази він вимовляв голосно, інші – мимрив крізь зуби і жестикулював.
Північ під Страсну п'ятницю тільки що надійшла. Дзвони зрідка бовкали похмуро й у жалобі. Люди несли свічки з церкви додому. А Кіхана думав про дружбу і любов.
"Дружба, – думав він, – є вища за все на світі. Її треба шукати й шукати. Її треба випробувати сто разів". Коли Ліза запропонувала йому дружбу, він прийняв це як неминуче зло. Зараз же почав іспита – захворів. Лежав два дні. Ліза прийшла першого ж дня. Вона виказала силу уваги до його хвороби, сиділа коло нього і веселим голосом щебетала.
Одного вечора вони гуляли містом. Ліза прийшла в новенькім капелюсі, від неї пашіло разом молодістю й зрілістю. Жіноча зрілість завше приваблює. Ліза принесла з собою свіжість і пахучість. Вона покружляла по кімнаті, почуваючи, що Кіхана не зводить з неї очей, заглянула в люстерко і розповіла про дитину свого мужа. Її вона любила. Кіхана думав, що не може бути дружби між ними довго, що інше почуття неминуче прийде – на горе чи на радість.
На лавці Кіхана сів не близько і не взяв її руки. Лізу це здивувало. Вона присунулася до Кіхани, торкнула його руку і сказала: "Тихий Вітре, що ви носа повісили?" Після цього вона навіть висловила намір поскубти його за вуха. Дружба кінчалася. Кіхана й сам не знав, як зустрілися їх очі. Тоді ж вони витерли губи, наче після поцілунку, і обоє разом почервоніли.
Хлопець йшов містом. Настрій був чудовий: такий він буде і в житті. Нараз Кіхана пішов швидше, бо почув голос. Дві жіночих фігури несли свічки і говорили. Молодша говорила: "Я йшла, як на ешафот. Мені було млосно до краю. Якесь дивовижне почуття відчувала я в легенях, наче не стане мені повітря. Мене нудило. Я знала, що це мусить сьогодні прийти. Мабуть, я згадала всіх жінок свого роду від матері Єви. Я відчула, як вони носили дітей в собі по гарячих пісках пустелі, по суші й по морю. Сьогодні, сьогодні! – все наче стогнало в мені. Коліна мої були холодні, страх напав на мене, і стегнами моїх ніг проходили мурашки. Але я й жагуче чекала. Я випила вина, щоб у мене не тремтіли губи. Він був такий добрий, як мій батько. Він цілував мене. І з тієї пори…" Друга жінка сміялася з молодшої, яка "рік ходить з нерозплетеною дівочою косою!" Молодша сказала: "О, коли б мені сильний юнак! Я чекаю його всі дні. Коли він прийде, я йому…". "Доброго вечора!" – перебив Кіхана і здивувався, бо побачив Лізу (вона була тією молодшою жінкою).
6
Ви не бачили ще героїні, але вже знаєте її. До цього розділу вона незримо стояла в центрі всього. Вона звучала, як лейтмотив. Вона знаходилась поза нашою увагою, як і ті вітряки та отари овець, що їх прийме Кіхана за лицарське військо.
Ліза має в нас свій музичний супровід. Це – кілька нот, мотивів, що весь час настирливо звучать в її життьовій арії. Її мотив тривожний.
Ми вже розповіли, що робитимуть сьогодні, в п'ятницю, Маруся і її анархісти. Ми розповіли, як реагуватиме Байгород на сміливість і нахабство. Маруся, Байгород, анархісти, п'ять пострілів і грузовик з кулеметами – ітиме все сьогодні само по собі. День п'ятницю ми відводимо для Лізи й Кіхани. Їх буде наче відірвано від усього міста. Вони не їстимуть цілий день. Нам хочеться відсвяткувати найважливішу подію юності як слід. Ми їй присвячуємо цей розділ.
Ліза заходить одна й задумлива. Тихо похитується під божницею лампада. Ліза несе в собі щось і боїться його розхлюпати. Її щоки спалахують, як мак, потім бліднуть, кров тече вся до серця. Воно б'ється часто. Чудний видиться Лізі привид. Він нагадує мужчину. Глибокий шрам перетинає йому чоло. Він простягає руку: "Я не винний, Лізо. Така страшна рана". Ліза важко дихає. З її губ зривається цвілий аромат трави і засушеної юності біль. Вони не залишали Лізи. Жіноча зрілість була як стиглий плід. Його зірвати простягалась рука.
Слідом за Лізою заходить Кіхана. Душно в оцій кімнаті, чудно і пахне сухою травою, оливою й іконами. Хочеться розстебнути комір сорочки, підійти до вікна і набрати повні груди повітря з вулиці… Він так і робить.
А на вулиці день і весна. Переходять вулицю міщани. Вони поспішають на базар по звичці, бо там давно вже ніякої комерції немає. На лавці сидить педагог, бо до школи вже давно ніхто не ходить…
Кіхана відчув за своєю спиною легкий рух. Ліза підійшла і почала мовчки дивитися на вулицю. Рука її тихо лягла йому на плече. Так стояли вони і дивилися на весну.
Скажено розкидаючи болото і весняну воду, пройшов автомобіль з Марусею.
До кімнати заглянуло сонце, що було сховалося за хмару. Весняна тривога почувалася і в кімнаті. До кімнати жодні звуки дому не доходили. Дитина пішла з бабою до міста, і порожній дім стояв і мовчав.
Кіхана говорить, що в ньому живе двоє людей: що робить один, то другий скептично оцінює. Такий його характер, така його середина. Він хотів хоч раз залишитись на самоті, хотів без свідків поговорити з собою, прислухатись до своїх атавізмів. І от сьогодні він один, свідка нема, "Він залишився десь за дверима і, коли я вийду, – буде впізнавати по мені, що зі мною було і що я говорив без нього. Буде у нього засоромлений вигляд. Уперше він випустив мене з рук і почуває, що й не востаннє. Безмежну мою радість ти не можеш збагнути. Я зараз сам. Мені здається, що ти є єдина зараз жінка в цілому світі. Що ради тебе будувалося й руйнувалося все. Ради тебе винайдено вогонь і записано незміримі числа думок і досвідів людства. Бо ти не могла продовжувати рід людський, не знаючи, що буде з твоїми дітьми…". Так говорив Кіхана.
Відколи він побачив Лізу, почав свідомо любити життя. До цієї пори воно мчало повз нього, шуміло на всі голоси, і він не міг його розглянути. Тепер він бачить життя. Не зважаючи на все, що зараз відбувається, воно загримить знову…
З вулиці, що її заливало сонце, почувся постріл. Пострілів було п'ять. У кімнаті висіла пауза, як добре натягнена струна.
Рівно дише Ліза, часом із силою видихаючи. Кіхана мовчки сміється. Устає з канапи, де він сидів, виходить до сусідньої кімнати, чути, як він б'є когось, потім обережно заходить знову, запирає двері і сідає на скриню біля Лізи. Він голосно починає сміятися, як навіжений, потім, нахилившися до вуха сусідки, шепоче: "Ну, й дурень же я! Треба було одразу за дверима дивитись, а то я заговорився, а мій свідок у двері. Тепер він і дорогу сюди забуде". Кіхана продовжує сміятись.
А тим часом далеко крикнув гудок автомобіля. Заґерготів мотор, і автомобіль пройшли повз вікна. Анархісти в автомобілі розмахували револьверами. "Хай йому чорт, – каже Кіхана, – отак і поговорити не дадуть".
І він знов починає без причини сміятись. "Я тебе люблю, Лізо, – ледве вимовляє Кіхана крізь сміх, – моє лігво в темному лісі, в просторій печері, укрито хвоєю й свіжим листям. Пара йде з щойно облупленого звіра. Тебе чекає царська вечеря і твій муж…".
Сміх лунав уже такий, що сміялася вся кімната. Ліза завмерла і не ворушилась, не зводячи очей з Кіхани.
"О-го-го-го! Мені аж соромно почувати себе таким повним. Я й віддав би комусь частину моєї радості, та боюсь, що та людина може пропасти від сміху".
Потроху весняне сонце помутніло і не так нахабно заглядало в вікно. Кіхана уже не сміявся. Обоє не рухались. Кожний почував, як колотиться його серце, і думав, що він чує серце свого візаві. Ліза хруснула пальцями і вся витяглась, наче молода стеблина. Її обличчя, сухорляве й матове, прикрашували чудного кольору очі та такі величезні вії, ніби віти якогось соснового дерева. Очі були чудні. Удень зеленаві, надвечір – блакитні, вночі – сірі й прозорі.
Ці дані вичерпують наше бажання показувати Лізу далі. Хто може мати сумнів, що ввесь її вигляд міг не гармонувати з її люстерком душі – очами, і не бути достойним гордощів рідного Байгорода?
Ліза відповіла: "Тихий Вітре, я не знаю, чи я люблю тебе, Тихий Вітре".
7
П'ятниця кінчалася. Кіхана був на самоті. Хлопці з передмістя, одержавши від нього гвинтівку, пішли нею милуватися. Вони здивували спочатку Кіхана й Лізу і ніяк не могли зрозуміти, чому перший був такий лютий на них. Розповівши з запалом Кіхані про Марусю на мітингу і про п'ять пострілів, що ними привітав її Байгород, вони потягли за собою Кіхана. Він вимастив і свого карабіна, наготував патронів і вийшов пройтися. Дома йому не сиділося, коли навкруги гув, як ройовий вулик, Байгород.
На диво порожні вулиці. Тиша облягла місто. Завтра Страсна субота.
8
Вечоре, вечоре, де ти барився? Чом хмара тебе на Байгород не пригнала, щоб не блукав ти степами й яругами? Ти заходиш мовчазний і непривітний, щільно запираєш будинки й вікна, виганяєш псів із належаних місць на вулицю. Прийде сон. Вечоре, вечоре, ти вже прийшов?
9
Ліза не любить Кіхани. Він переконався. Вся довга історія, що її розповіла вона, лише ілюструвала факт. Серце її не може жити без блакитних очей. Її любов до чоловіка така неземна, вона кохає його безмірно і не може без нього жити. Так, вона помітила, що почуття, яке викликає в неї Кіхана, цілком протилежне цій любові. Воно грішне, це почуття. Його треба гнати від себе геть.
Її голос сухий і фанатичний. Вони сиділи того ж дня. Було тихо. Лише потріскував ґніт свічки, що горіла одиноко на столі.
Те, що розповідала Ліза, Кіхана все знав. Що її чоловік, повернувшися з війни, не застав першої жінки – вона померла. Він одружився з Лізою. Ліза стала жити в нього. І якась непевність, страх і нервовість зробилися ознакою її одруження. Вона почала ходити по церквах. Приймати старців і монашок.
Кіхана відчував жах. У нього родилася вже думка, чудна й нова, але він з острахом і непевністю гнав її від себе. Він зв'язував докупи дрібні факти й фрази, пригадав кінець розмови, що він її учора чув на вулиці, і аж застогнав. Раптом Кіхана запитав Лізу, чи вона, яка рік мала мужа, знає, що таке мужчина? Ліза мовчить, тоді каже: "Я маю мужа. Він швидко повернеться до Байгорода". Кіхана вимагає прямої відповіді, і Ліза плаче, а потім каже: "Ні, Вітре".
Доки вони мовчатимуть, доки дві істоти катастрофічно тягтимуться одна до одної, не в силі затамувати в собі веління крові, дозвольте чесноті й скромності зайняти їхнє місце, а нам удатися до долі інших наших персонажів.
Байгород, обкутаний блакитною сукнею весни, лежав, як тигр перед одчайним і геройським стрибком.