І от зараз Андрій вирішив, що потрібно відгукнутись на цю свіжу подію нарисом про кілька подібних актів класової помсти, відомих йому з перших часів колективізації села, в якій він брав участь. Городовський надрукував нарис і пішов здати його, а потім підготувати до від'їзду свої справи.
5
Десь тільки близько сьомої він вернувся. Решта днів перед від'їздом були цілком вільні для читання, для одвідин кіно і театрів. Потім – місяць абсолютного спочинку, місяць моря. Тоді – праця, найвідповідальніше з усього, що він робив, у якій мусив скласти важкого іспита перед самим собою. Ця праця і її наслідки справді покажуть йому, чи йшов він до певної мети, чи тільки афішувався цією метою.
Андрій оглянув свої шухляди. О, порядок у них був досконалий! Він виймав зошити і теки й поволі гортав. Раптом подзвонили у двері. Він радісно здивувався, коли відчинив. Коли жінка досить бурхливо поцілувала його, він відповів їй тим самим. Жінка сказала, що в редакції довідалася, що він повернувся. Андрій подумав, що жодного разу після повернення не згадав про її існування.
За день перед від'їздом він познайомився після зборів з цією присяжною стенографісткою видавничих і літературних нарад і випадково вийшов разом з нею. Того ж дня вона вже була в його кімнаті, звідки пішла досить пізно. Звали її Тоня. Це була негарна дебела жінка, але жвава, весела, напориста. Її вульгарність здавалась йому особливим і досить високим стилем, який не кожна жінка спроможна мати. Зараз її поява була цілком доречна, зважаючи на його грайливий настрій. Єдиною невигодою товаришки Тоні було її куріння, бо Городовський не тільки не палив сам, а й насилу терпів курців близько себе. Він не зносив тютюнового диму, тому після минулих одвідин товаришки Тоні мусив побризкати кімнату подвійною порцією лісової води.
Він сказав їй не курити. Але поки він, заклавши під голову руки, лежав поруч неї з приплющеними очима, Тоня, спершись на лікоть і звисаючи майже над його обличчям виступами свого багатого тіла, смаковито затягалась димом. Тоня говорила, що куріння дає жінкам задоволення. Городовський слухав її, відчуваючи в усій істоті якесь гнітюче, всеосяжне заціпеніння. Від задоволення, з яким він зустрів свою гостю, не лишилося сліду: тепер вона збуджувала в ньому тільки безжальну зневагу своїми оголеними розкошами, своєю плоскою мовою, в якій справді видно було вбогість, але внутрішню, і послужливим чеканням грубої ласки. Андрій раптом здригнувся від огиди й затулив руками обличчя. Він сказав, що його нудить. Жінка почала збиратися додому. Вона викликала в нього спазму огиди. Тоня заявила, що завтра прийде ще. Андрій сказав, що їде на місяць в Сочі. "Але ж поїзд на Сочі ввечері, і ми зможемо чудово провести день на прощання", – сказала Тоня. Охоплений розпачем від її напосідання, він намірявся вже послати під три чорти, але сказав, що вирушає літаком о восьмій ранку. "А все-таки заскочу перед обідом. Може, ти спізнишся або не достанеш квитка", – сказала жінка і пішла. Городовський добув із шафи пульверизатор і, блідий, розхристаний, ходив по кімнаті, бризкаючи по всіх кутках сосновим екстрактом.
Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу
6
О пів на восьму в плащі й з чемоданчиком в руках Городовський був уже на аеродромі. Квитка він потурбувавсь замовити собі ще вчора ввечері телефоном. Чекаючи на літак, він думав, що відчуває збридження до бідної Тоні. Вчора було порушене те вміння панувати над собою, яке він уважав за досконале. Хтось бачив його перекривлене лице, хтось почув його здушений голос – ось у чому була його вчорашня поразка. Інженер з освіти, Андрій якнайкраще знав, що найменша поломка, коли її не залагодити вчасно, згодом розладить усю велику машину, його механізм дав перебій – це його тривожило. Це, безперечно, нерви, наслідок перевтоми, перенапруження душі. Треба тільки відпочити глибоко, і всі ці неприємні симптоми минуть безслідно.
Андрій сів з іншими пасажирами в літак. Городовський, що літав уже не вперше, пильно дивився у віконце поруч сидіння, як і завжди, стараючись спіймати момент, коли апарат відірветься від ґрунту. Але й цього разу підйом він помітив лише тоді, коли літак був уже на добрий метр над землею.
Сьогодні він мимоволі пригадав той день, коли теж бачив місто згори вниз, хоч з далеко менш поважної височини – це було 11 років тому, коли він, Андрій Рудченко, що й гадки не мав про свій майбутній псевдонім, після двотижневої неймовірної мандрівки з глухого Гадяча 18-літнім хлопцем під'їжджав на даху вантажного вагона до Москви. Тоді, багато років тому, коли він здійснював свою подорож, йому доводилося ночувати під відкритим небом. Якось з однією дівчиною вони вартували вночі одне одного: спочатку спала дівчина, а Андрій вартував речі, а потім навпаки. Тоді він ще не знав жінок, хоч залицявся до симпатичних гімназисток. З кількома навіть ходив під руку й цілував їх під ворітьми на прощання. Це було цікаво й дуже приємно. А коли охороняв ту дівчину, почував щось урочисте. Спочатку він споглядав сплачу, а потім узяв її руку й почав торкатись до неї своїм лицем. Потім нахиливсь і тихо, в таємничому екстазі цілував її волосся, чоло і очі. Плакав беззвучно, не витираючи сліз, бо кожна з них спливала по його щоках краплею незглибної насолоди. Чи довго це було? Можливо. Потім настав спокій. Зранку він допоміг їй сісти у вагон, а сам умисне сів у інший, щоб більш ніколи її не побачити. Невже на тій станції тієї ночі він навіки покинув свою юність, поневоливши й закріпачивши себе завданнями? Невже у неспокої життя його серце збидлилось, утративши велику здатність бути ніжним і зреченим? Невже не можна вдруге – втільки вдруге! – зазнати тих хвилин.
Думка про це глибоко вразила його. Він розплющив очі, і шум пропелера здався йому диким, ніби щойно почутим гуркотом.
Коли в глибокій долині почало окреслюватись згромадження Ростова, Городовський облишив сперечатися з силою, що ним заволоділа. Він скорився, і після п'яти років зупинки ніби продовжувалась його перервана путь. Діставшись з аеропорту на вокзал, він узяв собі квиток до Києва.
7
Вийшовши з поїзда на київському вокзалі, він жадібно вдивлявся в обличчя, маючи незрозумілу й цілковиту певність, що зустріне її вже зараз. Почувався на диво спокійним. Він вірив, що його прагненню мусить бути негайна відповідь, бо для нього ця жага була надто велика, надто руїнницька.
Огляд платформи скінчився безрезультатно. Андрій думав, що саме скаже, коли її побачить. Але ці слова надто гарячково кидались у його голові, тож він вирішив цілком покластись на своє натхнення.
На привокзальній площі йому поталанило не більше. Він сів у трамвай. Сидів коло вікна напоготові, ладний зірватись і вискочити зразу, як тільки помітить її. Але марно відсувалися квартали, як пекучі відтинки пустелі. Зненацька він стріпнувся, зрозумівши, що може бачити тільки один бік вулиці. тому він проїхав назад кілька вулиць. Але хіба за цей час не змінились люди з того боку? Хіба не бачитиме він завжди тільки половину вулиці, хоч скільки б їздив туди й назад цим жалюгідним трамваєм? І чому він вибрав саме цю колію? Чому він на єдину мить не може стати повсюдним, як сивий бог.
Думки його почали плутатись у диких фантазіях. Кілька секунд йому здавалось, що, вперше перестрінувши ту жінку, він виразно відчув запах ліків, отже, вона, ймовірно, працювала в лікарні. Але потім з розпачем пригадав, що цей запах походив тоді від нього самого, бо перед від'їздом з Одеси він порізав собі пальця, який довелося залити йодом і перев'язати.
Тепер він стояв біля опери. Стояти було нестерпно, але йти кудись ще важче. Праворуч чи ліворуч, вперед чи назад – всі ці можливості роздоріжжя були однаково страшні й безглузді. Раптом Андрій згадав, що має десь спинитись. Він подавсь до найближчого готелю.
На щастя, в першому ж він знайшов кімнатку. Думав, що з якоїсь не відомої йому причини, вона теж живе в цьому самому готелі. У номері тремтів огидним дрожем. Пробував підвестися, але ноги ламались під ним. Вода, що він хотів напитись, вихлюпнулась на коліна. Задихаючись від спазм, кривлячись від болісних ударів серця, він витягав руки, випростувався, згинався, струшував головою, щоб зберегти притомність. І втримався десь на крайній межі.
У цій кімнатці він прожив шість днів. Перший день він до глибокого вечора не виходив з готелю, охоплений хворобливою слабістю після пережитого нервового нападу. Лежав дуже довго на канапі в забутті, але не міг ні заснути, ні мислити. Потім спромігся сісти коло столу і випити склянку чаю, бо від самої думки про тривнішу їжу його нудило. Раптом його охоплювала енергія, всі м'язи налились залізною снагою, зір став ясний і гострий, і думка чітко сказала йому: шукай і мусиш знайти!
Цілу ніч він проходив містом. Винишпорив передусім густу мережу вуличок у центрі, що плетуться між Володимирською і Сінним базаром; далі піднявся на Печерськ і пройшов величезний парк, що тягнеться знизу майже до Лаври. Потім, уже під ранок, плутався темними ярами Звіринця, де навіть удень нечасто здибаєш людину. Він знав чудово, що не зустріне тут нікого, бо навіть не шукав серйозно цієї ночі – робив ніби випробу своїх сил, дізнавав міць свого прагнення.
Але десь о восьмій ранку він сидів уже на лавці за облвиконкомом коло зупинки трамвая № 4. Звичайно, йому здавалось найлогічнішим скерувати свою увагу саме на те місце, де він побачив незнайому вперше. А проте поволі точилися години, минув день, нечутно настав новий вечір, нова ніч, не давши йому ні крихти здобутку.
Віднині він ставав віч-на-віч з величезним містом, кількома сотнями тисяч жінок, які в ньому жили і серед яких він мав відшукати тільки одну, яка не мала для нього ні прізвища, ні адреси. Думку про те, що вона теж могла бути в Києві тільки проїздом або вже виїхати з нього за ці дні, він відкидав як смертний вирок.
Одного разу в дощ і вітер його опанувала божевільна певність, що саме в цю негоду, попри всяке сподівання, його намір доконається, і він блукав під зливою кілька годин з виглядом людини, що поспішає у невідкладній справі.