А білі – ті у полярних морях та океанах, і далеко до них їхати, і холодно. Але для кожного мисливця забити ведмедя – то вже така для нього честь і така йому з того слава, що хоч теоретично, а хочеться.
Лежить таке велике-велике та волохате ведмеже хутро у вас у кабінеті перед канапою. Ви сидите на канапі, а перед вами приятелі сидять. Ви їм кажете: "Оцього ведмедя сам убив!" Приятелі ваші подивляться один на одного і обов'язково котрийсь із них кахикне. Не звертайте на це "кахи" ніякої уваги й розказуйте їм, як ви полювали на ведмедя, вигадуйте, поки ситуацію не врятує дружина, яка запросить усіх до столу.
ІІ
Добрий мій знайомий, тов. С., хоч сам він і не мисливець, розповів мені дуже інтересний спосіб полювати ведмедя.
Виявляється, що дорослі ведмеді дуже пристрасні математики. У місці, де він живе, треба прибити на дереві аркуш з формулою: 2Х2=5 Прибивати треба так, щоб ведмідь ту математичну формулу побачив. Коли він її побачить, то з ним почне коїтись щось неймовірне. Він почне ламати собі голову. Так йому голова і трісне. А ви навалюйте ведмедя на гарбу і урочисто везіть додому. Дехто з мисливців, щоб не видати секрету цього способу полювання на ведмедя, потім б'є його кинджалом у серце.
Вищеописаного способу полювати ведмедя я не перевіряв, але всі, хто його знає, кажуть, що він дуже добутливий.
ІІІ
Ще був один непоганий спосіб придбати ведмеже хутро, але тепер навряд чи можна його здійснити.
Якось трапилася така охотницька за старих часів пригода. У вересні місяці, якраз на другу пречисту Трохим Свиридович та Семен Петрович полювали на вальдшнепів біля Кленової. А в Кленовій на другу пречисту величезний щороку ярмарок з'їздився. На ньому чоловіки побачили циганський табір з двома ведмедями.
Надвечір мисливці трапезували. Довгенько трапезували. Уже й сонце за Гулеву гору сховалося. Потім почали співати всіх пісень, яких знали. Трохим Свиридович навприсядки пішов. Уже й потанцювали, а проте все ще трапезують. Потім витяг вальдшнепа з сітки, дивився, дивився на нього та й каже: "Пт-та-ташечко! Люб-б-б-ая! За що ти мерррртвая? Хіба ж ти з-в-в-вір? Хіба ти мед-вед-мед-мідь?!" А потім як ісхопиться: "Мед-вед-ведя хочу!"
Мисливці не пам'ятали, як то було. Згадували лише, що кругом кричали цигани, кусався ведмідь, когось відтягали. А коли прокинулися, то виявилося, що вони у хліві станового пристава. Так мисливці за все життя один тільки раз на ведмедя і полювали. Тепер так на ведмедя полювати вже не вдасться: нема ярмаркових тепер, слава богу, ведмедів...
ІV
А приємно все-таки лежати на канапі, вкритій ведмежою шкурою, й посміхатися: "Сам убив! Їй-бо, сам!"
БЕКАС
Присвячую Г. І. Косарьову
Бекас – це птиця, але кожен мисливець знає, що полювати бекаса без собаки, це все одно, що справляти весілля без музики. Отже, коли хочете говорити про бекаса, треба перш за все говорити про собаку.
Бекас – невеличкий болотяний птах, сіренький, з біленьким на пузці пір'ячком, дуже меткий, із дуже довгим дзьобом, довгенькими ногами, зривається з характерним для нього криком і летить зигзагами. Який же смачний смажений бекас! А засмажують його разом з потрухами. Але без собаки його не зловити.
Є такі породи собак: лавераки, гордони, ірландські сетери, пойнтери, континентальні лягаві, грифони, спанієлі, пудель. Яка порода з них найкраща? Та, з якою полюєте ви.
Охотник-початківець, не зв'язаний мисливськими родинними традиціями, придбавши рушницю, шукає собаку. Теща його, прекрасна завжди бабуся, принесе від подруги сетера. Які ж ви раді: перший у вашім житті мисливський собака. Згодом ведете собаку в собачу секцію, на експертизу. І там виявляється, що це кундель! Після цього у вас удома з тещею гостро-короткий діалог.
Та згодом ви купуєте чудесне пойнтереня. Як його назвати? Безперечно – Джек, або Джой, або Стек! Ніколи в житті не прозивайте його Бровком чи Цяцею (коли вона-сука), чи Терном. Привели ви песика додому. Теща ваша, подивившись примруженими очима на вас і на песика, піде до своєї кімнати, нічого не сказавши. Дружина спитає, чи скоро в цуценяти буде чумка (отже, чи скоро здохне). На другий день починається дискусія на тему: хто витиратиме? "Я вже сьогодні п'ять разів витирала, а чумки ще нема!" — заявляє дружина. Витираєте, значить, ви... От ви витерли вже пізненько, лягаючи спати, поклали Джека на його місце і лягли. Джекові скучно, він скавучить. Теща заспокоює Джека: "Цить! Цить! Здох би ти йому!"
Так росте у вас ваш улюблений і чистопорідний Джек. Він росте, а ви витираєте. А ще водите Джека гуляти, щоб менше витирати. Водити песика з п'ятого-шостого поверху разів по п'ять-шість на день – дуже приємне спортивно-гімнастичне заняття. Зразу ви беретеся вчити Джека різних потрібних мисливських штук: іти за ногою, приносити поноску, шукати заховану якусь таку річ і т. ін. Веселі часи настають, коли в песика зубки починають прорізатися. Пес гризе черевики дружини. Тижнів на два ви переходите з дружиною на "ви"... А ще за кілька часу від улюблених тещиних нічних шльопанців залишилися дві недогризені стельки. Але ви все рівно Джека любите.
І так до перших роковин з дня уродин вашого хорошого песика. Потім непогано віддати песика для науки досвідченому єгереві. Та це дорого, і ваша дружина ніколи не придбає собі модельних черевиків. І ви прекрасно знатимете, почім тепер вівсяна крупа і пшоно, і що ваш Джек за один місяць з'їдає мінімум четверик коней.
І от, перше з Джеком самостійне ваше полювання на бекасів. Джек кидається, і з-під нього вискакує... здоровенна жаба. А повернувшись колись із полювання, ви розповідаєте своїм приятелям, як Джек шукав бекасів, а потім прибіг до вас. "Що, — питаю, — нема?" "Нема!" — каже. А бекасів, товариші, треба смажити, не розчиняючи їх, з потрухами, з уздром. Ах, яка це смачна, благородна, ніжна дичина!
ВОВК
І
Вовк – лютий хижак, але боятися його нема чого.
Кіндрат Калистратович усім розповідав і всіх учив, що вовк – звір надто полохливий і боязкий. Він розповідав, що жив на хуторі, якраз на узліссі. Якось вовк занюхав його овечок і уплигнув в кошару. Кіндрат прибіг і вовка зловив за хвіст…
Полювати вовка – це для мисливця і честь, і обов'язок, бо хто ж таки не почервоніє й очей долу не спустить, коли йому скажуть, що у Вербовому хуторі вчора вовки трьох овець зарізали та телиці лівий задок од'їли.
Ви питаєте, як туди добратися. Вам радять знайти там кривого Степана: він знає, де вовки. Кіндрат Калистратович приєднується, і вирушаєте.
ІІ
Приїхали ви у Вербовий хутір, шукаєте кривого Степана. Він каже, що вовків тут нема, тільки зайці. Питаєте, хто троє овець зарізав. Степан каже, що позавчора Секлета заколола, так не вівцю, а кабанчика... "А телиці зад хто од'їв?" Степан каже, що десятий рік старшим корівником, і такого не траплялося.
Розтлумачуєте, кінець кінцем, у чім річ, і Степан Іванович заспокоюється. Каже, що кілометрів за п'ятнадцять звідси, у Попівському, ніби виють. І що справді ніби комусь зад од'їли... Не знає тільки кому – чи телиці, чи комусь іншому...
ІІІ
Їдете у Попівське. Кіндрат Калистратович, давній убийвовк, розповідає про вовчу облаву. Вовк залягає на день у густій хащі і там лежить до ночі і тільки вночі виходить. Коли вивчено його поведінку, тоді призначається облава. З'їздяться мисливці, зарані сповіщаються загонщики, з двох боків те місце обтягується шнурком, з прив'язаними на ньому прапорцями. З одного боку, де прапорців нема, розставляються на номерах охотники, а навпроти, здалека, заходять загонщики, запускаються, коли єсть, собаки... Звір піде на охотників, убік він не побіжить, бо боїться прапорців... І от почалася облава. Між кущами – мельк! – сіре. Чути постріли. А якась роззява то й не помітить. А дехто, помітивши вовка, — на грушу. Буває й таке. А дехто й собаку, замість вовка, стукне.
Кіндрат Калистратович аж упрів, оповідаючи про вовчу облаву. Очі йому блищать. Почервонів увесь. Слухачі зачаровані...
ІV
Ідете, значить, ви на Попівське. Аж ось мчить з гори віз. Кобильчина летить галопом. Дядько кричить, що на горі, на пшениці, вовк. Кіндрат Калистратович каже, що нічого дивного: старі вовки ходять і вдень.
І справді, серед великого лану озимої пшениці побачили сірого звіра. Він нахилив голову і щось ніби винюхує. Потім починає гребти лапою землю. Всі, попригинавшись, розбігаються, як наказав старий і досвідчений убийвовк Кіндрат Калистратович, і починають оточувати звіра. Звір, видать, не дуже полохливий, бувалий звір, бо не видно, щоб дуже нервувався. Побачивши, що до нього наближаються люди, він потихеньку почав одходити, легеньким скоком подався на хутірець, прямісінько на Кіндрата Калистратовича. Підпустивши звіра метрів на п'ятдесят, Кіндрат Калистратович вистрелив. Звір дико зааяяйкав, підстрибнув і вдаривсь об землю. Кіндрат Калистратович його вдруге... Раптом із садка крайньої хати одчайдушний крик: "Тату! Нашу сучку вбили!" А через хвилин п'ять ясно вже було все. Зійшлися на тридцяти. А по суці ще семеро цуценят залишилось...
Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу
ВАЛЬДШНЕП
Якось я запитав свого вірного товариша по охоті, чи хоче поїхати на вальдшнепів. Але товариш сказав, що весняної охоти не визнає. І розповів історію. Йому було 18 років. Була весна. І подобалася йому Галя, ще краща, ніж весна. Такої постаті, таких очей, такої коси, такого голосу і такого погляду ні в кого в світі не було! Хлопець пообіцяв дівчині, що прийде в суботу ввечері. Галя пообіцяла чекати у клуні. У суботу хлопець довго чекав, поки батьки полягають спати. Він одягнув сорочку, розчесав кучері, вимастив чоботи. Не пішов, а полетів. Поза садком. Панський тоді той садок був. І був тоді місяць май. Співали солов'ї. Верби стоять – ані шелесть! І от хлопець на перелазі. Став. Серце тьох-тьох-тьох!..Коли це хтось як тьохне його билом межи в'язи, так він тільки – ой! "До Галі, гемонський хлопець?! Я тобі дам Галі!" Хлопець кинувся на леваду, там впав і плакав. Не з болю – ні. Плакав, бо Галі не бачив.
І тепер, коли товариша іноді умовляють поїхати на весняне полювання, і він стане де-небудь над озерцем і бачить, як на качачий крик, те прохання, моління мчить зачарований селезень і каменем падає в воду, – товариш завмирає.