Вона мене всього сточила. Не лишила живого місця. Я її чую у всіх кліточках мозку, у грудях, в очах, на кінчиках пальців. Вона обіймає мою істоту, наче туман. Густий, важкий, липкий. Як одігнати? Анелька, Анелька, Анелька… Мила і ненависна. Замилував би і розтоптав би ногами. Мрія й упир".
За обідом панна Анеля мовчить, а потому іде до себе і не виходить до чаю. Але пізніше вони залишаються на самоті. Віктор відразу каже: "Я дуже радий, панно Анельо, що ви… се дуже щасливо, що я вас… я давно хотів поговорити з вами на самоті… Ви, певно, самі помічаєте, панно Анельо… Скажу відразу: я вас кохаю… кохаю щиро, без краю, цілим серцем кохаю…". Очі в панни Анелі великі і повні жаху. Вона приймає все це серйозно. А Віктор каже до себе: "Нащо говориш неправду? Ти її зовсім не любиш. Ти зовсім байдужий до неї". Панна Анеля закриває долонями очі і вибігає з кімнати. За хвилину вертає і тиче щось в руки. Дві фотографії. На одній сильний чорноволосий мужчина, на другій – дитина скрутила голі пухнаті ніжки. Панна Анеля каже: "Ось вам моя одповідь".
У себе в хаті Віктор каже наголос: "Кінець!" І чує полегкість. Потім роздивляється фото. Дитина подібна до неї. В мужчини неприємні уста і грубий волос. Ввечері чай пили без панни Анелі. "Вона десь, певно, лежить у себе з компресом на голові, мені ж ні кришки її не жалко; і навіть легше од того, що вона терпить".
Віктор думає, що довести силу його чуття могла б лиш смерть. Він навмисне ходить вночі по кімнаті, щоб панна Анеля чула його кроки. Вчитель хоче вийти надвір, застудитися, тоді б у гарячці кликав: "Анелько, Анелько!" – і простягав би до неї долоні. А коли б він одужав, вона водила б його по хаті, а він би цілував її руки. Під час роздумів про варіанти смерті заради кохання Віктор дістає з шафи у своїй кімнаті різні запаси хазяїв і їсть. Під ранок в ньому виріс план самогубства.
Весна вже настала. Віктор ходить, як тінь, блідий, похмурий, з глибокою складкою поміж бровами. Він носить у собі смерть, і йому приємно, що її бачить панна Анеля. Віктору співчувають. Пан Адам часом мовчки обійме його за стан і сумно покива головою. "Мама Костуся" теж кличе вчителя до себе, ласкаво кладе для нього пасьянси, які завше виходять, і запевняє, що він буде надзвичайно щасливий. Щодо панни Анелі, то Віктор був певний, що вона плаче десь по кутках. А йому її ані кришки не жалко. Зненависть до неї зростає, що часом він не знає – чи це не кохання?
Віктор вважає, що веде свою роль невміло, може, як дебютант, мучить себе і других і не може спинитись. І разом з жахом од своїх вчинків зростає запал, завзяття у грі. Панна Анеля все частіше ходила у костьол. А Віктор тим часом думав, чи втопитися, чи повіситися. Якось Віктор сідає у човен, плаває на озері, думає, чи не втопитися, але твердо вирішує: "Ні, таки не втоплюся".
Іншим разом, після того, як панна Анеля знову тікає від Віктора, він складає усі свої речі в чемодан. А потім пише записку: "У моїй смерті ніхто не винен". Він декілька раз переписує записку, щоб не було надто каліграфічно. Потім згадує, що не має мотузки, але можна спробувати ремінь од чемодана.
Ремінь в кишені, записка на видному місці, двері в столову одхилені трохи – тепер можна вже йти. Ліниво минає подвір'я і виходить на поле. Раптом стає страшно: а що, коли записку не знайдуть. Тому Віктор спиняє якогось робочого і ним передає ще одну записку панні Анелі: "По дорозі у вічність останнє прощай".
У гайку Віктор чекає, поки по нього прибіжать, дивиться на годинник, робить зашморг. Пан Адам таки приїжджає про Віктора і забирає. Але везе не в будинок, а на станцію. Пан купує два квитки в місто, бо хоче супроводжувати Віктора. Хлопець відмовляється і їде сам. У вагоні багато людей, і серед них Віктор побачив гарну блондинку. Коли його очі стрічаються з очима блондинки, він читає в них лукаву цікавість. На станції він зійшов разом з блондинкою, поглядами вони розпрощалися.
Вже третій день Віктор у місті. Він радіє життю, купається в людському морі, в гармидері, в сонці. Придивляється до всього, і все для нього таке добре, ласкаве і гарне. У місті в нього нема знайомих.
А коли пан директор сахарні вітається з ним і питає: "Ну, як ся маєте? Як там пан Адам? Панна Анеля?", Віктор каже: "Спасибі, спасибі… добре, аякже…" А тим часом в голові у нього неясно: "Панна Анеля… панна Анеля… Ага! Се та… наче тінь біла кудись од мене тікає, наче туман, а я хочу зловити, вернуть – і не можу… Що було? І коли було? Давно? Панна Анеля… панна Анеля… Нема нічого. Навіть тінь щезла… Пусто".
Пан директор сміється, сміється сонце, сміється і Віктор…
Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу