На дівич-вечір зібралися всі Катрусині подружки, тільки Мар'яни не було. І сумно всім, що й Мар'яни немає, що Катрусю виряджають в сусіднє село. Стане вона молодицею, хтозна, як їй буде там, у чужій родині. Так уже хотілося Тарасові чимсь Катрусі прислужитися – сам він наламав калини і бруслини, а дівчата заквітчали ягодами вильце молодій.
Та найцікавіше було, як у церкву виряджали. Одна з дівчат-світилок понесла весільну свічку, а друга мусила старий меч предківський нести, і дід урочисто виніс великий ніж – "свячений", гайдамацький. Увечері гуляли... Тарас глянув на сестру. Зустрілися вони очима, і стало йому сумно-сумно... Ніби Катруся сказала: "Як же ти без мене будеш, приблудо?" І Тарас думав: "Як же в хаті буде без Катрусі?"
СМЕРТЬ МАТЕРІ
Похорон матері. Тато іде сірий, зігнутий і не відриває очей від труни. Тарас іде за руку з Яринкою, а за Яринчину спідницю тримається сліпа Марійка. Микита веде Йосипа. Мати майже все літо конала, бідна, та хіба ж лановий на те зважав? І жала, і в'язала, як завжди, а вже як обмолотились – доходилися її ноги, доробилися руки, – лягла на покуті і не встала.
Усі плакали. Яринка теж захлиналася від сліз. Почали кидати землю на маму, і виріс горбик, виросла ще могилка. Григор глянув на дітвору – одно одного менше, згрудилися коло нього.
Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу
МАЧУХА
Став уже Тарас "скорописцем" – виводив криві літери на дошці, як тут на село прийшов інший дяк. Совгир помандрував в інше місце. Такого гіркого п'яниці, як новий дяк, хлопці не витримали. Забрав і Тарас свою зброю – таблицю, перо й каламар – та й утік за всіма додому.
Дома завжди були злидні такі, що й миші не заводилися, та була Катруся, і малим весело було дивитися на світ. А як поїхала Катруся, поховали матінку, і хата – як страшна темна пустка. Бігає обідрана малеча. Сказано – як батько вмре, то це ще пів сироти, а як мати, то вже ціла сирота.
На другому кутку в селі жила вдова, не стара ще, тільки то біда, що і в неї тройко дітей. "Нічого, – подумав батько, – може вдвох якось легше буде всім раду дати". Недовго тягли – повінчалися, і переїхала мачуха до хати Шевченків. Зиркнув Тарас на мачуху – відразу вкололи сердиті очі і обличчя без усмішки, непривітне. Коло неї туляться її діти – хлопчик Степанко, трохи менший за Тараса, двоє дівчат – таких, як Яринка і Марійка. Усі чорні дивляться спідлоба на білоголових Шевченків. Тільки вийшов батько з хати, мачуха наказала Яринці малу няньчити, а Тарасові – в дворі прибрати.
І почалося... З ранку до вечора чують сусіди – репетує мачуха, лає всіх – і дітей, і чоловіка. "Ото вже грім-баба", – зниже плечима дід, як зайде глянути на внуків. Та такий уже старий він став, що й рідко коли доплентається. Сидить усе коло своєї хати на призьбі та й ворушить губами – згадує, мабуть, щось.
Зведенята між собою, як чортенята, живуть, тільки й чути плач та крики. Та яку шкоду мачушині діти не зроблять, все на батькових звертають. Отоді вже мачуха розійдеться! А батько тільки гляне на нещасних дітей своїх, махне рукою та й подасться кудись подалі від рідної хати. Навіть радіє, як прикажчик його кудись їхати пошле.
Мачуха роботи для Тараса не жаліє. Коли у свято вирветься Тарас, то біжить аж у Зелену, до сестри своєї Катрусі. Гляне Катруся і руками сплесне. Худе, брудне, голодне, у голові хто й зна що завелося. Лишенько ж моє, сирота! Заплаче Катруся, обмиє, облатає, нагодує, та так, щоб свекруха не знала. І бачить Тарас, що й Катрусі життя не мед. Ходить на панщину, дитину з собою бере, десь у холодочку покладе, а сама снопи в'яже. А вдома свекруха люта, чоловік п'є...
Якось, коли тато кудись поїхав, до них зайшов переночувати солдат. Двадцять п'ять років, бідолаха, відслужив. Забрали його молодим парубком, а повертався сивим, хворим. Увечері Тарас не відходив від солдата, все розпитував. І до пізньої ночі розповідав старий солдат і про муштру в казармах, і про важке життя солдатське. Пізно полягали спати. А вранці встав, глянув у гаманець – нема грошей, що ніс у подарунок своїм. Мачуха сказала, що то Тарас вкрав. А то ж її Степанко вкрав. Ледве втік Тарас від розлюченої мачухи. Заліг у кущах калини, весь здригається від сліз, потім заснув. Яринка його знайшла, принесла дві печені картоплини. Лишився Тарас ночувати в кущах.
Чотири дні Тарас не вертався додому. До нього прибігала Яринка, раз і кучеряву Оксаночку привела, яка віддала хлопцеві двоє червонобоких яблук. Та на п'ятий день Степанко дізнався про схованку Тарасову. Хлопця зловили і так били, що він мусив збрехати, що то він вкрав. Сказав, що закопав у садку, але не пам'ятає де. Напівмертвого хлопця кинули в комору. Мачуха відкрила матінчину скриню, вийняла звідти нову ще юпку і продала. Ті гроші віддала солдатові. А ввечері Яринка побачила, як Степанко, коли не було нікого в хаті, вийняв із-за образів сорок п'ять копійок і дременув з ними на вулицю.
СПАДЩИНА
У березні тато поїхав аж у Київ – панське добро якесь возив. Там застудився, занедужав. Треба б було трохи полежати, та де там – женуть на роботу. А з панщини тата вже принесли. Вже погляд був каламутний. Як поклали на лаві, сказав: "Приведіть усіх". Усі діти зібралися, усі родичі. "Хату Микиті залишаю, він старший, – і почав усіх обділяти. – Реманент – Йосипові, скриню з материною мізерією Яринці і Марійці... – Зупинився поглядом на Тарасові, вже з трудом сказав: – Синові Тарасу з мого хазяйства нічого не треба, він не буде абиякою людиною. Буде з нього або щось дуже добре, або велике ледащо – для нього моя спадщина або нічого не значитиме, або нічого не поможе!"
До півночі батька вже й не стало. Сіли родичі радитися, що з дітьми робити. Тараса хотіли віддати свині пасти, але хлопець відмовився. І тільки поховали батька, зібрав Тарас у свою торбинку каламар, перо та крейду і пішов по шляхах шукати собі долі, і почала доля його чесати, як мачуха.
ПО ДЯКАХ
Коло церкви стояла школа. Виглядала погано: вибиті шибки, роками немазана, порепана долівка, сірі брудні стіни. Така була школа в Кирилівці, і царював там неперевершений п'яничка – дяк Богорський. Увечері до Богорського постукав Тарас. Хлопець просив дяка прийняти його за наймита. Лишив дяк сироту коло себе. І відразу вони пішли співати попід хатами, щоб зібрати щось поїсти. Та зібравши трохи їжі, дяк не поділився з Тарасом, а відправив спати у куток. Не вперше було засинати Тарасові голодному, він і заснув.
Так почалося самостійне життя Тараса. Ще й треті півні не проспівають, а він уже встає – і по воду, і піч затопити, і в школі прибрати, бо як не встигне, то дяк добре йому патерицею спину почухає. Зі школи хлопці біжать додому, гуляють собі, а Тарасові треба заробити. А заробіток – це мерці. Вже всі на селі знали: краще за малого Тараса ніхто псалтиря не прочитає, усі й кликали його. І не було за два роки жодного покійника в Кирилівці, щоб Тарас над ним не читав. Нелегка ця робота – всю ніч над труною псалтир читати. А дяк забирав гроші, Тарасові давав лиш п'ятака. Купить Тарас бубликів – ото й обід. Але іноді і з тих злиденних п'ятаків купить цукерку довгу в папері і віднесе Яринці та сліпенькій Марійці.
Якось приховав свій же зароблений п'ятак, не показав дякові. Купив грубого сірого паперу і зробив таку самісіньку книжечку, як у дяка на полиці лежить. Утік аж за село, сховався в бур'яні, вийняв папір, книжечку, яку захопив з полиці, і з паперу таку самісіньку зробив, вимережив її візерунками різними і почав списувати з дякової книжки у свою. Були то вірші мудреця народного українського – Сковороди.
Що далі, то важче було йому жити у дяка. Іноді зустріне Тарас Оксаночку на вулиці і одвертається – такий він уже брудний, і зиму й літо в дірявій свитині.
Якось читав він над старою бабусею шевчихою, і старий швець дав йому ременю на чоботи. Заховав Тарас ремінь на горищі і навіть веселіший став, бо ж будуть чоботи. Та якось дяк знайшов ремінь, продав і пропив гроші. Тоді і вирішив Тарас йти від нього до лисянського дяка-маляра. А на прощання Тарас взяв зі стіни трійчатку та від усього щирого серця відшмагав п'яного дяка.
Лисянський дяк погодився взяти його учнем, але Тарас відразу помітив, що звичаї його такі ж самісінькі, як і Богорського. Для першої науки послав його дяк воду носити, а як наносив повну діжку, наказав на залізному листі мідянку-фарбу розтирати, і так цілісінький день без спочинку. Перший день усе робив Тарас. На другий задумався – чи й далі така наука буде? На третій – спитав дяка, чи вчитиме ж малювати. Дяк закричав, насварив хлопця. На четвертий день Тарас не витримав, захопив свою торбинку і подався геть.
Пішов хлопець до дячка із села Тарасівки. Дяк, худий, рудий, із скуйовдженою кіскою, довго мовчав на прохання Тараса. А потім сказав показати ліву руку. Тарас показав руку, і дяк сказав: "Нічого з тебе не вийде, хлопче, ні швець, ні кравець, ні на дуді грець. Іди собі з богом". З важким серцем, понуривши голову, повертав Тарас у рідне село.
ЧАБАН, МАЛЯР, КУХАР
Тарас вернувся у своє село і пас ягнят. Якось було йому дуже сумно. Опустив голову на коліна й заплакав. Раптом чийсь ніжний приторк відчув він на шиї. Глянув. Дивилися ніяково й ніжно великі карі очі, а навколо рожевого личка світлі кучері з коси вибилися. Дівчинка витерла широким рукавом очі Тарасові. То була Оксана, ота кучерява Оксаночка, з якою гралися маленькими! Вона виросла, стала ще краща. Тарас дивився ніяково, але ніби сонце засяяло знову. Вона сіла коло нього і поклала руку на плече. Потім схопилися за руки й побігли вдвох до ягнят і, так само тримаючись за руки, весело погнали їх до води.
Він був і пастухом, і погоничем, і чим він тільки не був, і чого тільки не робив! Але йому ж хотілося бути малярем! Все, що бачив він, йому хотілося змалювати. І гаї, і тополі, і... Оксаночку. Так минали літа, і було йому вже 15 років. "Ледащо!" – казали люди. Бо замріється пастух, а череда в шкоду зайде. Або тут попові запрягати треба, на хрестини чи на похорони їхати, а погонич десь у садку під грушею притулився і виводить щось на папері.
...І знову, як колись, закинув Тарас торбинку за плечі і пішов шукати щастя.