Дідусь був зовсім лисий, він тримав віолончель.
Найбільше вразила Вітю новорічна ялинка, прикрашена, розцяцькована чудернацькими іграшками ялинка, і на ній горіли маленькі свічечки. "Але ж зараз вересень! До Нового року ще три місяці", — подумав Вітя.
Бабуся і дідусь попросили Вітю підійти ближче. Вітя глянув на картину, яка була якась дивовижна. Намальовано небо і в небі – мітла. Вище й нижче мітли літали пташки – ластівки, голуби, горобці, ворони. Десь далеко на обрії летів реактивний літак, залишаючи чітку смугу. Землі видно не було, тільки блакитне небо, в лівому кутку ще схожа на баранця біла хмарка, і на всю картину – велика мітла, якою двірники замітають подвір'я.
Дідусь торкнув смичком струни, і враз замахали крилами пташки на картині, й то вже була не картина, а живе небо, живі пташки і жива мітла, що летіла в небі й не падала. Вітя відчув, як чиясь рука лягла йому на плече. Він звів очі. Поруч стояла таємнича незнайомка, яка привела його сюди. Вона підхопила його на руки й посадила на мітлу. І сама сіла поруч. Вони полетіли, хоч Вітя не знав куди.
VI
У перший клас Вітю привела, звісно, бабуся Світлана. Вона хвилювалася, мабуть, навіть більше, ніж онук. Проте у той перший день хвилювалися всі. Навіть Боря Жабський і Алик Здоровега. Але на другий, на третій день уже не хвилювався ніхто. Вчителька Марія Іванівна була дуже привітна й симпатична. І лише Вітя й бабуся Світлана продовжували чогось нервуватися. Бабуся всі уроки сиділа під школою, не йшла додому. А Вітя під час перерв самотньо стояв біля стіни й боявся, щоб хтось із хлопців не підійшов і не вдарив його.
У перші ж дні у лідери класу висунулися двоє – Боря Жабський і Алик Здоровега. Боря самочинно проскочив у лідери, бо був сильніший. Потім з'ясувалося, що Алик Здоровега не дуже вихований і не дуже добрий, Володя Барабаш – плаксій, а Оля Петровська – базіка. Про Вітю якась певна думка не склалася. Стало тільки відомо, що він – Зайчик. Боря Жабський підслухав, як бабуся Світлана, провівши його в школу, поцілувала й сказала ніжно: "Ну йди, йди, Зайчику мій…" У класі він уже на все своє шкільне життя став Зайчиком.
Ще до школи Вітя часто просив маму, коли вона була вдома, розказати про те, як він був маленький. Мама казала Віті, що його знайшли на капустяному листку. Може, зайчик його й приніс. Бо як Вітя підріс, то страшенно любив хрумати сиру капусту. Віті завжди подобалося, що мама й бабуся Світлана називають його зайчиком. І от на тобі…
З першого дня стало ясно, що він слабенький, кволий, що ні бігати, ні скакати, ні тим більше битися він не гараздий. Добре ставлення до нього з боку дівчаток завдавало Віті ще більших прикростей. Одного разу, коли вони з бабусею Світланою поверталися після школи, Вітя раптом спитав, коли вже приїде тато, бо йому була потрібна чоловіча підтримка.
Бабуся Світлана дуже любила Вітиного тата. Він писав незвичайні листи. Дуже ніжні й веселі. І захопливі. У кожному листі була якась таємниця, загадка. То печера з доісторичними коштовностями, то НЛО, то не відоме науці плем'я гігантів у джунглях Африки, то колонія колишніх військових злочинців… І все завжди закінчувалося гарно й весело. Чимось ті листи нагадували бабусині казки. Вітя чомусь думав, що то бабуся Світлана надихалася татовими листами. Татові листи все-таки були цікавіші. Шкода тільки, що тато не любив фотографуватися. З Африки він прислав лише кілька фотографій, та й то вони були групові, і тата на них було не дуже добре видно.
VII
На мітлі сидіти було дуже зручно. Незнайомка сиділа ззаду і тримала Вітю за плечі. Вітя не бачив її обличчя, а тільки великі сині очі за вуаллю. "Ви – Міс Таємниця?" — несподівано для самого себе спитав Вітя. Незнайомка нічого не відповіла, тільки очі її засміялися й підморгнули йому. І Віті раптом стало легко й весело. Наче він відчув подих тата. На мить вони влетіли у велику білу хмару, потім виринули з неї, і Вітя побачив унизу землю. Вони підлітали до величезного похмурого замку на горі.
У просторому напівтемному вогкому залі стояв під стіною царський трон у вигляді роззявленої пащі жахливого страховиська, і на тому троні сидів хтось волохатий, зубатий, з очима, як у нічної сови. Вітя боявся, але Міс Таємниця сказала, що вони тут невидимі, і їх ніхто не побачить.
Перед троном стояли навколішки троє: двоє чоловіків (худий з гачкуватим носом, і опецькуватий з квадратними щелепами) і жінка з ріденьким волоссям, зібраним на потилиці в кумедний вузлик, і гострим лисичкуватим обличчям. Жінка (а то була Ябеда-Доноська) докладала волохатому, що Баба Яга поводиться просто неприпустимо, наприклад, підставляє їй ніжку. Злан Великий (а то саме він сидів на троні) крикнув, що то не Баба Яга, бо вона була коло нього в той час. Тоді Підлиза-Підлотський і Себелюб-Зазнайський теж почали жалітися, що над ними хтось знущається. Злан Великий сказав, що то якісь невидимки. А вони є двох різновидів: невидимки лихі, які намагаються уникнути кари і тому не хочуть, щоб їх бачили. І так звані добрі невидимки, які намагаються робити свої добрі справи непомітно…
Злан викликав Бабу Ягу, Кощія Безсмертного і Змія Горинича. Король уже хотів віддати наказ, як раптом хтось невидимий вдарив його в одну щоку, а потім в іншу. Його підданці кинулись шукати, хто це зробив, але нікого не було. Злан Великий натиснув на кнопку – і трон разом із ним шугонув униз.
Впродовж усієї цієї сцени Вітя забув про Міс Таємницю і навіть не помічав, чи стоїть вона поруч, чи ні. І тільки коли вона поклала йому руку на плече, він обернувся. "Тут його вже нема. Нам треба летіти далі…" — шепнула вона йому.
Стислий переказ по главах, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу
VIII
Клава Журилко мешкала в третій квартирі. Вона була худенька, майже така, як Вітя, бліда, з синіми колами під очима. Ходила вона все літо в одному сірому платтячку і стоптаних сандаліях. Вона дуже любила тварин: котиків, цуциків, пташок. І якось влаштувала в них у під'їзді під сходами кицьчині іменини. Іменинниця – худюща бездомна руда кицька – сиділа у Клави на руках і щасливо муркотіла, приймаючи подарунки: шматочки ковбаси, хліба з маслом, смаженої риби, сиру, м'яса… Катя з п'ятої квартири принесла навіть чималий кусень Київського торта. А Вітя приніс курячу ніжку. За здоров'я іменинниці гості пили лимонад і пепсі-колу. Закусували цукерками, тістечками і домашніми пиріжками. Всі принесли з дому хто що міг. Всі, крім Клави… Але вона й не їла нічого.
А потім був концерт самодіяльності й танці. Декламували віршики, співали пісеньки – головним чином, звісно, про котів. Весело було як ніколи. Цілий тиждень потім тільки й розмов було в будинку, що про кицьчині іменини.
А за кілька днів Вітя гуляв у дворі. Спершу з бабусею Світланою. А коли бабуся пішла в гастроном, Вітя гуляв сам. Це було останнє літо перед школою, і бабуся Світлана почала готувати його до самостійного життя. Вітя раптом знайшов на землі під балконом зелену пластмасову прищепку для білизни. Мабуть, упала з чийогось балкона. Хлопчик вирішив віддати. На першому поверсі балконів не було, тому він піднявся на другий поверх і, завмираючи, натиснув на ґудзик дзвоника. Двері, не питаючи, відчинила Анастасія Пилипівна. Горло в неї було перев'язане – вона хворіла. Прищепка була не її. Вітя піднявся на третій поверх і вже сміливо подзвонив у п'яту квартиру. Двері відчинила Катина тьотя Ніна Олександрівна. Їй теж не належала ця прищепка. А Вітя вже дзвонив у сусідні двері. Довго не відчиняли. Клацнуло кілька замків – і двері ледь прочинилися, стримувані ланцюжком. Вітя запитав, чи це їхні прищепка, і чиясь рука забрала її. У цій квартирі жили Борисюки: Варвара Спиридонівна і Захар Захарович, якого всі сусіди між собою називали Варвар (з наголосом на останньому складі) Варварович. Вона – дебела, широкоплеча, з густим чоловічим голосом. Він був, навпаки, щуплявий, гостроносий, із голосом тонким і писклявим. Він працював директором гастроному. І одягав її у дублянки, шуби й різні модні чоботи, які вона носила у неробочий час. На роботу ж вона ходила у засмальцьованій чоловічій куртці. Вона працювала тролейбусним контролером і особливо полюбляла дванадцятий маршрут, бо ним їздили студенти. А для неї не було більшої в житті насолоди, як упіймати безбілетного студента чи студентку і збиткуватися із нещасного "зайця".
Варвар був начебто тихий. Але одного разу, через день після кицьчиних іменин, бездомна "іменинниця" потягла з Варвариного підвіконня шматочок ковбаси. Вітя бачив, як, зустрівши кицьку на сходах, тихий Варвар підфутболив її ногою. Киця перелетіла через поручні й упала з третього поверху на цементну підлогу.
Несподівано клацнув замок, і двері квартири навпроти розчинилися. У дверях стояла Клава. Вітя обернувся і побачив, що дівчинка намагалася затулити собою двері, щоб не було видно її п'яного батька на підлозі. Вітя знав, що Клавин тато пив. Ніде на роботі він довго не затримувався. А тепер, говорили, він копає могили на кладовищі. І все-таки Клава любила свого тата. І нікому не дозволяла казати про нього зле. Навіть коли її мати, яка працювала на двох роботах, доведена до відчаю, щось знесилено кричала, Клава хапала її за руки і завжди говорила, що тато хороший.
IX
І знову Вітя летів на мітлі з Міс Таємницею. Вони прилетіли до Добряндії. Тут саме було велике свято – іменини лева Самсонія. Лев Самсоній був уже вельми похилого лев'ячого віку. Йому минуло сьогодні тридцять років. Він давно вже став вегетаріанцем і найбільше любив вареники з картоплею, які так майстерно готує тітонька Гортензія. Колись замолоду Самсоній жив у Зландії, був хижаком, але потім перейшов у Добряндію.
Зараз найближчий його приятель – це зайчик Митя, музикант, що працює барабанщиком у заячому естрадному оркестрі. У Добряндії чудовий заячий оркестр, який виконує котячі концерти, що їх складає кіт-композитор Василь Мяукицький.
Про все це розповіла Віті Міс Таємниця за ті дві хвилини, поки вони плавно спускалися вниз, на подвір'я хати королеви Добряни, де й відбувалася урочистість. На хаті королеви Добряни у стріху, наче антена, була ввіткнута мітла.