Мама порадила дружити з кимось іншим. Та вона ніби змирилися з тим, що Івась мовчатиме.
Надвечір усі зібралися до тітки Галі на гостину. До неї теж діти з міста приїхали. Івась відпросився під тим приводом, що для нього там товариства нема. Коли всі пішли, Івась дістав зносок і прилаштував його. Потім взявся читати "П'ятнадцятирічного капітана" Жуля Верна. Коли всі повернулись, хлопець вдав, що спить.
Зранку Бондаруки вже від'їжджали, тому нічого не говорити виявилося дуже навіть легко – бабуся, мама й Люба говорили так багато, що Івасеві із татом не залишалося нічого іншого, як мовчати. Хлопець лише міцно-міцно обняв бабусю правою рукою і поцілував у щоку.
А по дорозі додому Люба "здала" брата. Виказала все – і про зніщє, і про служницю, яка нагодувала антипка солоним молоком, і про сім днів мовчанки… Ніби ж і спала вона вже тоді, коли Івась допитувався в бабусі про найголовніше, – та виявилося, що й крізь сон усе чула. Як це не дивно, батьки не розсердились, а розреготалися! Й реготали так щиро й смачно, що тато навіть мусив на п'ять хвилин зупинити авто.
РОЗДІЛ П'ЯТИЙ,
у якому Івась витримує іспит із англійського мовчання
У школу в понеділок Івасеві вдалося прошмигнути непоміченим. На дверях чергував якийсь зі старших класів, Івася там ніхто не знав, так що ні з ким не треба було вітатися. Так само тихенько, мов миша, він прослизнув у клас і попід стіною шаснув на своє місце. Оленка Зайко, сусідка по парті, вже сиділа, втупившись у підручник. Акуратно, щоб не робити лівою рукою різких рухів, Івась зняв куртку й засунув шапку в рукав.
Перший урок – англійська. Востаннє в цій чверті. Ось чому в класі незвично тихо – ніхто не бігає, не стрибає й не розвалює школу, всі повтуплювалися в підручники. Урок лише раз на тиждень, оцінок набрали малувато, й Валера пообіцяв надолужити сьогодні за всі рази. Отже, буде тотальне опитування! У Івася було три чи чотири дванадцяти, тому його не повинні були питати. Від початку року Валера – вже другий учитель; і подейкували, що він теж не затримається надовго. Він ще студент, на останньому курсі вчиться.
Першим відповідав Іванюк. Йому було потрібно розповісти про свою сім'ю. Він нічого не знав, учні сміялися. Іванюк люто витріщився на Івася і всім своїм виглядом вимагав підказки. Іванюк не знав, як сказати, що його батько слюсар. І тут вчитель спитав Івася. Той знайшов вихід і написав слово на дошці, показуючи на щоку, мовляв, у нього болить зуб. На перерві, щойно Валера вийшов із класу, розлютований Іванюк кинувся на Івася з кулаками, але обійшлося…
РОЗДІЛ ШОСТИЙ,
у якому напруга зростає, а Оленка Зайко виявляє надмірну пильність
Усе йшло ніби й гаразд – нездоланних труднощів не виникало, з дрібниць удавалось "викручуватися", ніхто силою не намагався відібрати чи розчавити зніщє й кліщами не виривав із грудей слова. Та все ж… Усе ж щось було не так.
У вівторок увечері Івась раптом збагнув, що зовсім не думає про те, навіщо все це. Минуло вже три доби відтоді, як він зважився на мовчанку, в тім числі лише два дні довжелезного шкільного тижня, – і хлопець за цей час жодного разу не згадав про маленького кумедного антипка, який наступної суботи має розколоти шкаралущу й висунутися на білий світ. Забув про бажання, які він має виконувати, і про те, що в нього взагалі є які-небудь бажання, крім одного-єдиного: не бачити й не чути нікого в світі, не зустрічати на своєму шляху жодної живої, а головне – знайомої душі!
Досі Івась навіть не підозрював, що людей, із якими при зустрічі треба принаймні вітатись, аж так багато! Тітка Люда з четвертого поверху; дядько Василь із третього; Оксана з квартири навпроти, Мишко, Руслан, Марина, Леся, ще Марина, Петро Захарович, знову Марина, Юлія Гнатівна, тітка Юлія і дві просто Юлі – всі вони з його будинку, але з сусідніх під'їздів. А ще ж дядько Ґурам із будинку навпроти й тітка Уляна – продавець із магазинчику, що в дворі. А ще учні школи, які мешкають у сусідніх будинках, – їх набереться десятків зо три… І всіх їх Івась зустрів лише сьогодні вранці й лише по дорозі з дому до школи – хоча тут десять хвилин ходу! Івась мусив ухилятися, перечікувати, уникати цих зустрічей, робити вигляд, що його раптом щось дуже зацікавило з протилежного боку дороги чи за рогом найближчого будинку…Але коли вже не було змоги нікуди перебігти, звернути чи задикуватись, Івась усміхався, кивав головою й, вичавлюючи з себе нечленороздільне мукання, показував на миґах, що дуже-дуже-дуже радий зустрічі…
У середу було ще гірше. Цього дня батьки мусили затриматися на роботі допізна – у мами були лекції в заочників, а тато здавав новий проект. Це означало, що після уроків Івась мусив збігати до магазину, а потім забрати з садочка Любу. Перше вимагало спілкування з продавцями, а друге загрожувало неодмінним вислуховуванням докладного звіту про те, що Люба сьогодні в садку розбила, кого набила і в який спосіб іще накапостила. А крім того, треба було ще відповісти на десятки, сотні, тисячі Любиних запитань про все на світі, які так і сипали з неї, мов із пустого млина. А справжня біда в тому, що в середу останнім уроком – фізкультура! Треба бігати-стрибати, тримаючи під пахвою хай маленьке, але справжнє куряче яйце – і щоб цього ніхто не помітив… Конче треба було щось вигадати!
І Івась не придумав нічого кращого, ніж попросити маму написати класній керівничці записку з проханням відпустити його з фізкультури. Мама, прочитавши записку сина, написала в щоденнику прохання до класної керівнички.
Уроки в середу були нескладні, вчителі опитували тих, у кого було мало оцінок, а на історії й українській літературі подавали новий матеріал. Так що все було на диво спокійно. Лише Оленка Зайко якось підозріло почала поглядати на лівий лікоть Івася, який він старанно не відводив від тіла, щоб зніщє не випало з-під пахви. Поглядала-поглядала, а тоді й питає так жалісно: "Дуже боляче? Де ж це ти так забився, Бурундуку?" Івась насупився, промукав щось і відвернувся – не чіпай, мовляв! Не твоя справа! Та клята Оленка ніяк не відчіплялася. Вона пропонувала зробити перев'язку, бо її мама медсестра. Схопив Івась правою рукою її за кісочку, та як смикне – в неї аж сльози з очей бризнули! "Ах, ти так! Я до тебе всією душею, а ти… Бурундук нещасний!" — образилася дівчинка.
Уроки хлопець якось відсидів. На перервах не лише з класу не виходив, а й із-за парти не вставав. Тільки на великій перерві в туалет сходив.
У супермаркеті говорити теж не довелося. Тож Івась купив усе. А Любу забрав з пообідньої прогулянки – вона побачила брата здалеку й побігла до нього сама. Вихователька цьому, здається, лише зраділа… Сестричка усю дорогу розповідала про бійку між хлопцями.
Удома Івась нарешті поїв – і йому одразу ж здалося, що життя прекрасне! А Люба все ще розповідала про бійку, в якій найактивнішим виявився якийсь Максим Зайко із середньої групи, з яким Люба гуляла до приходу Івася.
Стислий переказ по розділах, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу
РОЗДІЛ СЬОМИЙ,
у якому геть усі виходять із себе
На історію – перший урок у четвер – Івась мало не спізнився. На щастя, вчителька трохи затрималась, і хлопець встиг ускочити в клас за кілька секунд перед нею. Спав він цієї ночі погано – втім, як і всі останні ночі. Постійно здавалося, ніби він в сні невдало повернувся й розчавив яйце.
Перед ранком, коли сон чомусь геть вивітрився з голови, Івась зрозумів, що коли так піде й далі, "витягнути" весь тиждень не вдасться. Треба щось придумати, щоби бодай на день залишитись удома. Якщо не сьогодні, – хоч сьогодні знову фізкультура, й просити маму про нову записку марно, – то бодай завтра, коли аж сім уроків, і останнім знову клята фізкультура. Найкраще було захворіти й спокійнісінько пробути вдома ці капосні два дні, аж доки в суботу… Івась вирішив з'їсти кільканадцять пачок морозива – і до вечора в нього буде ангіна.
Отож, зранку він побіг не в школу, а просто в супермаркет. Купив одразу п'ять пачок пломбіру. Зайшовши за ріг, першу пачку з'їв із задоволенням, другу сяк-так, третю заледве, четвертою давився, а п'яту так і не зміг проковтнути – половину віддав голубам.
У класі на Івася чекав сюрприз: Оленка Зайко пересіла за іншу парту. Доки історія добігала кінця, на Івася вже дивно позирав, перешіптуючись, увесь клас. Минув урок, перерва, ще урок – "Основи здоров'я". До хлопця ніхто не підходив і нічого не казав. Але всі витріщалися, мов на прокаженого. Далі була фізкультура. Хлопець мусив іти. У роздягальні спортзалу на нього уже чекали усі хлопці. Наперед вийшов Іванюк: "Бурундуку, а покажи, що це в тебе отам, під лівою пахвою!" Івась затулився й позадкував, мотаючи головою. Хлопці перекрили вихід. І тут Іванюк стрибнув просто на ліве пече Івася. Він в останню мить устиг припідняти лікоть і – падаючи – відчув, як зніщє посунулося до грудей. Зверху на ньому утворилась купа мала – першим Іванюк, а відтак і всі інші навалилися, борюкались, намагалися відірвати Івася від підлоги… І раптом: ХРУСЬ! Іванюк і усі хлопці відійшли. Івась зрозумів, що зносок цілий, а хруснув – зуб… Корінний зуб… Молочний… Певно, останній молочний, який ще в Івася залишався… Він уже давно хитався…
Івась схопився за щоку, висунув язиком зуба собі на долоню – й побачив кров. Почав витирати губи – та лише розмазував ту кров по щоках… Ніхто не знав, що робити. Івась побрів у туалет – до умивальника. Хлопець вимив руки, обличчя, сполоснув рот. Тоді згадав про зніщє й сягнув рукою під сорочку. Вата зіжмакалася, почорніла, вся була просякнута потом. Але яйце – чомусь ціле… На фізкультуру він не повернувся. Пішов до класу, сів на своє місце, поклав голову на парту, примостивши під неї праву руку (під ліву вже звично лягло яйце), й одразу ж заснув.
Розбудила його Коза – себто, Любов Григорівна, класна керівничка. Виявляється, вже продзвенів дзвінок на перерву, але учні з класу ще не встигли повернутися зі спортзалу. А вона зайшла – і скрикнула: "Бондарук! Що ти тут робиш?! Чому не на уроці?!" Івась скочив, хотів щось сказати, але вчасно згадав, що говорити не можна, а що́ показувати на миґах – не знав…
Тут почали повертатися однокласники.