Увімкнулися крани, чайники, тостери, фени. Почали втікати духмяні напої й каші. Настав час комусь вдягати панчохи, а комусь – краватки. Незабаром уже прочинилися двері і дверцята, загуркотіли мотори, й вулиці заповнив багатоголосий автомобільний гомін. Одночасно ж із тим пішли, побігли, почеберяли мільйони людських ніг до інститутів, офісів, крамниць, бібліотек, поліклінік…
"Хочеш побачити, хто як починає свій день?" – лукаво спитало Місто.
Таня не встигла і подумати про це, як опинилася в дитячому садочку. І потрапила вона туди якраз до сніданку. Посеред світлої сонячної кімнати стояли низенькі столики. За ними сиділи малюки і неохоче колупали ложками у своїх тарілках. Таня зрозуміла, що для інших вона зараз невидимка.
Згодом дівчинка опинилася у телестудії. Ніколи раніше їй не доводилося бувати на телебаченні. Таня бачила ведучу, що вела новини, а потім – погоду. Вона сказала, що у Києві буде дощ, хоч Таня бачила сонячну гарну погоду.
Потім Таня Хорошун потрапила у великий кабінет. Посеред кабінету стояв довжезний стіл. За столом сиділи різні серйозні чоловіки. Це було схоже на якусь раду поважних керівників. Вони неспішно пили каву й розмовляли, і Таня тихенько зачаїлася, прислухаючись до їхньої бесіди. Між чоловіками був учорашній "руйнівник" зеленого будиночку. Він говорив, що працює на благо міста. Таня не була з цим згодна.
Раптом дівчинка потрапила у приміщення, де були розставлені великі прозорі бокси з різними птахами й комахами, але в деяких з них дверцята були прочинені. Кімнатою пурхали екзотичні метелики, безбоязно пролітали поруч із Танею, і вона вражено спостерігала за цим видовищем. До кімнати зайшов молодий хлопець у білому халаті.
Це була виставка екзотичних метеликів і птахів, Таня вже здогадалася. Звісно, за живими істотами значно цікавіше спостерігати, ніж за експонатами в науково-природничому музеї. Один з метеликів підлетів близько-близько до Таниної синьої футболки. Але щойно вона простягнула до нього руку, як усе знову замиготіло перед її очима яскравими плямами, і не минуло й кількох секунд, як Таня стояла вже у дворі свого дому.
"Ну, як?" – запитало Місто. – "На сьогодні вже досить?"
Дівчинка не помітила, як поряд з нею опинилася мама! Вона питала дочку, де та пропала зранку. Таня сказала, що бігала на стадіоні. Мама поцілувала Таню, усміхнулася і побігла на роботу.
Розділ четвертий
День народження
Ще не розплющивши навіть очей, Таня принюхалася: в кімнаті пахло полуничним пирогом. Значить, сьогодні був вихідний: в інші дні мама не мала часу возитися з випічкою.
Сім'я зібралася на кухні. Аж раптом десь за вікном почулися дивні звуки. Гомін веселих голосів, музики і гучних барабанів долинав здалеку і ставав все чутнішим кожної миті. Таня, на своє велике здивування, дізналася, що сьогодні День міста. У всіх були плани: мама хотіла почитати новий роман, тато чекав виклику на одну важливу операцію, Софія гуляла з друзями. Так, поснідавши, всі розійшлися у своїх справах.
Не довго зволікаючи, Таня швиденько зібралася і вже за якісь кілька хвилин стояла у дворі. Повз неї безперестанно проходили люди. Всі вони були веселі, гарно вбрані, голосно розмовляли та сміялися і цілими компаніями прямували на святкові гуляння.
Таня попрямувала туди, звідки лунала музика. Місто видалося їй сьогодні незвичайно ошатним. Воно пахло солодощами і парфумами, шелестіло повітряними кульками й гірляндами, сліпило яскравими рекламними щитами зі словами привітань.
Таня й не помітила, як дісталася Софійської площі. Що там робилося! Біля пам'ятника гетьману Богданові Хмельницькому встановили сцену, з якої поважні політики вітали городян. Ті їх не дуже слухали, їли морозиво і купували сувеніри на ярмаркових ятках. "Як тебе не любити, Києве мій!" – здалеку долинав голос відомої співачки. А люди все прибували і прибували, клацали фотоапаратами, реготали, гомоніли.
"Привіт", – зашелестіли раптом кольорові намиста в руках вуличного торгівця. "Це ти?" – радісно підскочила Таня. "Я", – дзенькнула кришка у продавця хот-догів. Місто говорило, що свято – жахливе, бо завтра у прибиральників буде багато роботи, будуть витоптані клумби, купа битого скла, сліди від чиїхось рук і ніг на свіжопофарбованих стінах будинків…
Місто запропонувало дівчинці втекти звідси і повело кудись. Таня слухняно попрямувала за підказками Міста. Вона вийшла на Андріївський узвіз. Але сьогодні туди годі було проштовхатися. Вже починаючи з Володимирської вулиці, все навкруг було захаращено сотнями продавців. "Монголо-татарська навала!" – забриніла раптом дримба вуличного музики. – "Я й забуло, що сьогодні цей Бабин торжок краще оминати десятою дорогою". Таня дізналася від Міста, що князь Володимир колись привіз мідних баб із Корсуня й поставив статуї якраз перед Десятинною церквою! Звідси – й назва.
Як не дивно, усього за два кроки від ярмарку, було зовсім малолюдно. Неподалік виднілася сіра будівля, схожа на палац. Таня ступила кілька кроків уперед і раптом помітила дивні купки каміння посеред галявини за прозорим парканчиком. Це і була Десятинна церква. Збудував її Володимир Великий. А Десятинною церкву назвали тому, що князь виділив на її будівництво десяту частину своїх прибутків. З Десятинною церквою пов'язана особлива історія. Як дізналися кияни, що наближаються монголо-татари, то почали вони відступати до укріплення навколо церкви – тікати ж було вже нікуди. І набилися сотні бідних переляканих киян до цього храму. Вже і місця в ньому не було, а все більше й більше людей намагалися сховатися тут. Та, на жаль, церква не змогла усіх сховати і обвалилася, а люди назавжди залишилися під нею.
Потім Місто повело Таню на вершечок гори, з якої дівчинка побачила все, як на долоні. Унизу зеленіла Замкова гора, звивистими згинами прозирав Андріївський узвіз, випиналися барвисті будинки Воздвиженської вулиці. Подалі зринав старовинний Поділ, зблискував на сонці Дніпро, і ясно виднівся його лівий берег...
Дівчинка стояла на Старокиївській горі. Вона довго дивилася згори вниз на своє Місто. Їй здавалося, що ніколи раніше вона не бачила його таким гарним, як тепер. І вже анітрохи не було шкода того, що їй так і не довелося сьогодні поїсти морозива чи пройтися святковим ярмарком на Андріївському узвозі.
Раптом щось колихнулося на її шиї. Таня несамохіть торкнулася її долонями та – це ж треба! – виявила гарненьке намисто. "Це з ярмарку, тобі на згадку про сьогоднішній день", – сказало Місто.
Близько до обіду Таня попрощалася зі своїм другом і пішла додому. Свято було в розпалі, голосно звучала музика, весело гомоніли перехожі.
Нарешті Таня звернула з вулиці до свого двору. Вже біля під'їзду вона раптом зупинилася. Клумба з квітами виглядала зовсім не такою, якою вона бачила її вранці: кілька маргариток зламалися, а одну квітку взагалі було вирвано з цибулинкою. "Монголо-татарська орда", – похитала головою Таня й обережно поправила квітки. "Дякую за подарунок!" – несподіваним гуркотом десь далеко в небі раптом пролунав перший із салютів. А Таня щасливо засміялася й побігла додому.
Розділ п'ятий
Велика депресія
Одного літнього ранку Місто прокинулося в надзвичайно поганому настрої. Раптом йому стало так сумно й так гірко, що небо над ним не втрималося і захлипало сірою мжичкою, а невдовзі ще й розплакалося важким дощем.
Мама збиралася на роботу, Таня мовчки зітхнула. Ще з вечора вона не могла дочекатися сьогоднішнього дня, сподіваючись нових пригод. І от тепер таке розчарування. А злива все не минала.
Увечері, коли городянам настав час вертатися додому, вже почався справжній потоп. Всі вулиці запістрявіли парасольками. Зупинилися в заторах авта. Вдома на їх власників чекали теплі вечері, затишні канапи й віддані телевізори, які тепер гули стривоженими голосами ведучих. Мешканці тьопали додому пішки по коліно у воді.
Два дні лило, як із відра. Таня Хорошун, сумна і розгублена, сиділа під цупкою ковдрою, пила чай та уважно стежила за останніми теленовинами.
Дуже скоро новина про такі невеселі події поширилася настільки, що нарешті пролунав дзвінок Львова до Києва. Львів питав, що трапилося. Але Київ відповідав, що у нього просто поганий настрій.
Час минав, а дощі не припинялися.
У вже відомому нам кабінеті великих начальників відбувалася позачергова нарада. Ніхто не знав, як можна зарадити Місту. Один з товстунів-начальників сказав, що керівники просто недостатньо добре дбали про місто. Він натхненно обіцяв Місту перстеники майбутніх кільцевих доріг, діаманти п'ятизіркових готелів та елегантні хутра нових скверів і парків. "Ой, годі заливати. Ви мені хоч старе хутро не довискубуйте!" – пхикнуло Місто і знову гірко заплакало.
В той же час у родині Хорошунів також відбувалася позачергова сімейна нарада. Мама говорила, що її журналу ніхто не купуватиме, бо кому цікаві відпочинок і розваги, коли надворі по коліно води. Софійка раділа, що можна не ходити на іспити. А дідусь сказав, що Місто просто думає, що ніхто його не любить. Слова дідуся зацікавили лише Таню.
Таня підійшла до вікна і визирнула надвір. Все там виглядало зовсім нещасним. Квіти на клумбах схилили свої голівки, а по ринвах дзюркотіла вода і стікала на асфальт. На дитячому майданчику в пісочниці якийсь малюк забув свою іграшкову лопатку й відерце, і тепер вони сумно стирчали у розбухлому піску.
Раптом Тані дещо спало на думку. Вона взула ґумаки, вдягла теплу куртку і вибігла з дому. У дворі було сіро й мокро. Скулившись від прохолодного вітру, Таня попрямувала до пісочниці. Там вона сховалася під грибком і зразу взялася до справи. Кимось забута лопатка добре згодилася в її занятті, і незабаром Тані стало вже навіть жарко. Дівчинка збудувала ціле піщане королівство із замками, містками, фортецями й глибокими рівчаками. Місто запитало, навіщо це. І дівчинка відповіла, що побудує його і буде любити. "Ніхто не будує міста для того, щоби просто любити їх! Можеш повірити моєму досвіду", — говорило місто. "Вибач, ти заважаєш мені працювати", – ввічливо, але твердо мовила Таня, вирізаючи мокрим відерцем гарненьку піщану башточку. Невідомо, про що саме говорили далі наші герої, але вже незабаром дощ скінчився…
А Таня Хорошун ще довго сиділа на бортику пісочниці і говорила з Містом про все на світі.