Тоді я вчепився за правий і почав волати. Згодом обірвався і той. А я все кричав і впав на берег. Мене підчепили якимось гаком. "Здорова була, свіжино!" – привітався Чорноротий і підняв мене на ноги. Я відповів: "Зустрічайте парламентара, пане Чорноротий".
А Василь по той бік знову збільшився в розмірах, але того було замало, щоби перестрибнути на наш берег, але вистачило для того, щоби ламати дерева і складати їх на березі, щоб збудувати новий міст.
Я сказав Чорноротому, що Василь – мій найближчий друг, якого тато подарував мені, коли я народився.
Отаман лишив посіпак на березі стежити за Василем, а ми з ним пішли доріжкою, що піднімалась у гори.
Ми прийшли у табір сокирників. За кілька хвилин на галявині вже запалало багаття, а неподалік від нього посіпаки розстелили на траві велику ковдру, поставили маленький низький стіл і накидали подушок. Чорноротий сів туди і заклично поплескав долонею по вільній подушці: сідай, мовляв.
Я сів, а він дістав стареньку колоду карт і почав її тасувати. Чорноротий сказав, що ми граємо на мою долю, а потому – на велетня. Але я запропонував зіграти спочатку на Микиту. Ми не починали грати, поки не привели переляканого та побитого худющого хлопця.
Я перевірив карти, щоби вони були чесні, й почалася гра. Я виграв Микиту. Почали грати на Гупала. Микитка тихенько прошепотів: "Сорочку його проси, бо чарівна". Розбійник мав стареньку вишиванку. Я попросив поставити її на кін, і він погодився. Я знову виграв. Мене вже хотіли бити, але Микитка вмить накинув на голову отаманову сорочку і схопив мене за ногу. Й усе раптом зникло.
Мене добряче гепнуло на землю, після чого все навколо почало гавкати й розмовляти на різні голоси. Наді мною стрибали два чорні злі собаки, а поруч стояв якийсь чоловік зі зеленим волоссям на голові, зі зеленими вусами та зеленою бородою. Я знепритомнів.
А коли прийшов до тями, мене ніс на собі Гупало Василь, який уже повернувся до свого звичайного стану. Ми спускалися гірською стежкою, а попереду йшов Микитка. Я дізнався від хлопчика, що насправді та як тут було: на тому хуторі жив Зелений Остап зі своїми собаками. А Микитка з товаришем раз на тиждень бігав до нього допомагати зі садом-городом і розповідати новини з Підгірців. Коли Чорноротий захопив хлопця, щоби поповнити свою поріділу банду сокирників, Зелений Остап віддав за Микитку стародавню чарівну сорочку, яка могла перенести володаря й тих, хто за нього тримається, туди, куди він захоче, та лише раз на рік. Отаман сорочку взяв, але хлоп ця залишив собі, тому що злі люде слова свого не тримають. На наше спільне щастя, Чорноротий сорочкою за ті дні так і не скористався.
А Василь і Зелений Остап тим часом робили міст. За те, що я виграв у Чорноротого Микитку, Остап подарував оту чарівну сорочку мені. До вечора ми були в Підгірцях, де передали Микитку Густі Петрівні. На радощах вона напекла багато пиріжків.
Зміючий острів
На початку осені, коли люде вже майже зібрали врожай і готувалися до великого ярмарку, Гупало Василь раптом зазбирався в дорогу. Я зустрів його вранці на березі Підгорянки, де він вантажив зброю на стару козацьку чайку, що пристала до берега. Він сказав, що вирушає через Дніпро до Чорного моря, щоб допомогти козакам у битві.
Я образився, бо вважав, що ми найближчі друзі, котрим не слід розлучатись. Але згодом ми таки вирушили разом, розпочавши дивовижну пригоду.
Дорогою козаки співали своїх пісень, а я записував ті, яких раніше не чув. Василь сидів на веслах або малював краєвиди. Якщо ми зупинялися неподалік від селищ, він дарував малюнки місцевим. А люде віддячували, даючи нам молока та хліба.
Згодом ми вийшли у Дніпро і десь за тиждень зустрілися з козацьким військом біля місця, де починалося море. Чайок там гойдалося стільки, що кінця-краю їм не було видно. Вирушати мали завтра. А ввечері була гульня: чайки стали тісно одна до одної, козаки розливали по чарах гарячий мед, співали пісень, дехто навіть танцював, стрибаючи з човна в човен.
Зранку почалося справжнє пекло, бо татюрки, з якими мали воювати козаки, виявилися зовсім поруч. Підкрались уночі, дочекалися, поки ми нарешті вгамуємось, і зненацька напали, вийшовши з ранкового туману. Скільки козаків і чайок загинуло відразу, ще не прокинувшись, не знаю, та було таких багацько. Битва розбилася на безліч маленьких двобоїв, і кожен намагався вижити сам. Брехати не буду: я нікого тоді не вбив, у мене навіть шаблі не було. Та я допомагав.
Василь бився поруч із козаками, він трощив своєю булавою ворогів, але не збільшувався в розмірах, бо тоді наша чайка відразу би затонула.
І коли вже здавалося, що сил не лишається і що нам не перемогти, налетіла страшна буря. Усе зникло. Лишилися тільки шалений вітер і борт чайки, в який ми вчепилися з остатніх сил, аби врятуватися. Наш човен підняло майже до неба, і на мить я виразно побачив, як із хвиль з'явилася голова велетня, значно більшого навіть за великого Василя, а потому нас гепнуло згори об воду – й ураз не стало, чим дихати.
Я повернуся до тями й відчув, що лежу обличчям у піску, а ногами – у воді. Розплющивши очі, побачив, що вже настала ніч. Я звівся на ноги і так швидко, як тільки зміг, побіг берегом, шукаючи Василя. Дарма: всюди навколо були самі скелі та пісок. Я упав, заливаючись сльозами, бо вирішив, що врятувався лише я один.
Удруге оговтався вже наступного дня. І тоді я почув, як ліворуч, за скелями, наче хтось кричить. Там підіймався з піску Гупало Василь, а навколо нього стояли татюрки, котрі, вочевидь, також урятувались. Але в той момент мені було не до них. Я так зрадів, що Гупало теж живий, що закричав і побіг до нього.
Татюрків зі своїми кривими шаблюками стояли навколо Василя. Почувши мій крик, усі обернулись, і то був ідеальний момент, аби Василеві збільшитись і побити їх, але він чомусь просто стояв. Ми помирилися з ворогами і не билися.
Василь мав бурдюк із водою, а татюрки – трохи гострої кінської ковбаси. Острів виявився дуже маленьким. Довкола грало Чорне море. На наше щастя, ми знайшли джерельце питної води, назбирали хмизу і запалили багаття. Посередині острова ми побудували табір. Сплели зі сухих водоростей хатку й рятувались у ній від сонця. Це в нас удома наближалася зима, а на острові було спекотно, як улітку. Ми їли рибу та зміюк, яких на острові було багато. У скелі Василь видовбував якісь величезні обличчя. Ми сподівалися, що хтось пропливе поруч і врятує нас. На мені весь той час була та сама чарівна сорочка, яку подарував мені Зелений Остап. Вона могла врятувати нас, але мав минути рік, відколи вона "спрацьовувала" востаннє.
Одного разу я побачив, як серед моря знову збирається страшна темрява. І вдарила страшна буря. І знову з'явився серед тих гігантських хвиль велетень, і всі його побачили. Вочевидь, той морський цар, не добивши нас уперше, збирався тепер просто змити острів разом із нами. Василь збільшився в розмірах, і ми повисли на ньому, вчепившися в його одяг. Він натомість узявся за скелю, з якої робив чи то пам'ятник, чи то скульптуру. Я заплющив очі й захотів понад усе опинитись у Підгірцях. Я тримався за Василя з усіх сил, аж раптом відчув, що вітер зник, як і звук бурі. А потому ми попадали на бруківку, боляче забились, і я закричав, але не від болю, а від радощів, адже чарівна сорочка врятувала нас в останній момент і перенесла саме туди, куди я і хотів: на нашу ринкову площу.
Татюрки вирішили, що їх урятував Василь. А я відразу побіг замовити вареники з картоплею та з грибами. Забігаючи наперед, скажу, що риби і змій відтоді я не їм. А тоді Премудра зробила з нашого повернення велике свято на базарі.
Невесілля
Ближче до кінця літа моя стара бабця, у краях по той бік гір більш відома як сваха Триндичиха, прислала звістку: за тиждень планується заможне весілля, на якому потрібен розбитний хлопака, котрий знає всі тости з жартами та казки з приказками. Найкращий коваль містечка видає доньку заміж за мельникового сина, тож гульня планується весела, яскрава, днів десь на три. І додала бабця, що свого внука вона теж давно не бачила, тож є нагода все це поєднати...
Про всяк випадок я спитав у Василя, чи нема, випадково, в нього натхнення намалювати велике весілля по той бік гір, де носять вишиванки з іншим орнаментом, а говорять часом так, що і тверезому не зрозуміти. І, уявіть собі, Василь зненацька погодився! Тож ми за два дні й вирушили, бо ж горами шлях не з легких, а ми зі собою несли найбільшого мольберта й усіляке художницьке приладдя.
Дорогою я вкотре намагався розпитати Василя про його життя і про надзвичайні здібності, про те, чи правда, що він народився відразу з вусами та що знайшли його в колодязі. Гупало вперто мовчав і йшов, роздивляючись краєвиди. Три дні ми йшли. Я співав сам собі під ніс і поступово звикав до цього, бо ж більшість наших подорожей відбувалася саме так.
Стара Триндичиха розповідала мені усі родинні новини, а Гупало тим часом вивчав особливості місцевих глечиків. Бабця здивувалася, навіщо на весіллі маляр, але я їй сказав, що, згідно з останньою модою, треба намалювати на одній великій картині всіх тих, хто був запрошений на весілля.
До весілля лишався ще день, протягом якого я допомагав прикрашати весільний луг, а Гупало працював над портретом бабусі.
Молодята були красиві. Мельник пообіцяв у церкві, що їжі вистачить для всіх, навіть для випадкових перехожих, а коваль наголошував на тому, що має два вози горілки і стільки само меду. Розпочалось усе зразково: священик видав гарну промову. З погодою теж пощастило: і не жарко, і не холодно. Навіть вітру не було. Гуляли на лузі поблизу вітряка, звідти відкривався прекрасний краєвид на всі боки. Я провадив весілля перевіреним способом: стежив, аби пили часто і кричали гучно. Василь сів десь неподалік і тим часом малював тло для групового портрету: синє небо та зелений луг.
Зазвичай на весіллі бійка відбувається десь на третій день, але тут почали вже: ковалева рідня, що приїхала десь здалеку била місцевих. Бійка тільки посилювалася. Ті гості, котрі відлучилися лужком пройтися, швидко повертались і бралися битися на боці своїх, не розуміючи, що ж відбувається насправді.