Мусили пройтися.
Коли вийшли з брами, попід фортечним муром спустилися ще нижче. Доріжка вивела нас на вузеньку вуличку, де у зелені садків стояло кілька старих халуп-мазанок. Біля однієї з таких халуп Валька спинилася. Біля хати росло багато квітів. Виявилось, що актора нема вдома, бо сьогодні неділя, він поїхав до племінника.
Ми пішли назад, до Вальки. Дійшли до сараїв. На одному з них сидів широколиций хлопець у брезентових штанях, на яких було безліч блискучих металевих заклепок. Валька закричала до нього, що знає, що це він видзвонює у двері. Хлопець, що мав прізвисько Будка, сказав: "Закрий свій гроб і не грими кістками!". Тут Ява не стерпів. Ми вилізли на сарай і нам'яли Будку. Вкінці він загримів своїми клепаними "залізними" штаньми аж донизу.
Валька і братик Микола зустрічали нас внизу як героїв. Братик Микола аж стрибав од захвату, бо всі боялися Будку (його звали насправді Толиком).
Розділ 7
Максим Валер'янович
Після цього надійшов Максим Валер'янович. В його очах стрибали молоді веселі бісики. Волосся було попелясте. Йому було 76 років. Актор запросив нас у свою хату, щоб ми могли усе гарно розповісти. Нам стало так легко і хороше з ним, наче ми були давно-давно знайомі.
Хата була заставлена вазонами і вазончиками. Стіни кімнат були завішені фотографіями самого актора. Валька дуже толково і жваво розказувала про наші пригоди і про історію з годинником. Максим Валер'янович слухав дуже уважно і серйозно. Актор сказав, що вирішить наше питаня завтра, коли ми всі підемо на кіностудію. Я був дуже задоволений і вірив, що ми таки знайдемо того артиста.
Потім Максим Валер'янович розповів, як став актором. Він приїхав маленьким з мамою з Харківщини. Мама працювала прибиральницею у Київському театрі. Вперше взяла хлопчика на виставу. Він дуже захопився, захворів театром на все життя. Довго ще розказував нам Максим Валер'янович про театр, про своє життя.
Розділ 8
"Товаришу цар, ви заарештовані!". "У-у, понесу!.."
Увечері ми не могли заснути. Ява уже мріяв стати артистом. Він вважав, що таланти у нас є, хіба дарма нас у селі "артистами" називають? Дід Салимон весь же час повторює: "От артисти! Ну й артисти!".
Вночі мені наснився сон…
Між іншим, сни мені чомусь часто сняться якісь плутані, фантастично-пригодницькі. Наснилося буцімто сиджу посеред сцени на царському троні у шубі. I з темного залу звідусюди лупають на мене коров'ячі й баранячі морди. У першому ряду сидить наша однорога корова Манька, Явина Контрибуція, цап Жора і бугай Петька. Я виголошую якийсь довгий монолог. Мої глядачі не можуть аплодувати. Вони можуть тільки мукати, бекати й мекати. Я встаю і цвьохкаю на весь зал батогом. У залі стає порожньо. Аж тут з-за куліс на сцену виходить Ява… У формі міліціонера. І каже, що я злодій, бо вкрав годинник у справжнього царя, і у Яви ордер на арешт. Ява раптом накидає мені на голову якусь ряднину. I я вже зв'язаний, нічого не бачу… я прокидаюсь.
Я вимовив слова зі сну: "Не нарушай! У-у! Зрадник!" і шпигонув Яву пальцем у бік. Він одразу прокинувся.
Ми поснідали і поїхали до Вальки. Зайшли у її двір. Раптом побачили гурт хлопців і серед них Будку. "Ну, пропали! Ні за цапову душу!" – майнуло в голові.
Високий, чупринистий хлопець років чотирнадцяти, сказав, що не чесно бити нас двох великою компанією. Тому Будка вибрав мене, ми мали битися. Нас з Явою завели у яр. Хлопці стали півколом попід дерезою.
Мені не було куди діватися, я з усією силою кинувся в бій. Я поклав Будку на лопатки і придавив до землі, міцно тримаючи. Переможений Будка уже навіть і не пручався.
Але мене стягнув той високий хлопець, я розумів, що зараз буде непереливки. Раптом з'явилася Валька, вона кричала на хлопців, погрожувала все розказати у школі, батькам. Отак кричучи, вона допомогла мені підвестися і, взявши за руку, повела. А по дорозі і Яву прихопила. I хлопці розступилися і пропустили нас. Я відчував сором, що мене врятувала від розправи дівчинка. На стежці нас чекав братик Микола. Виявилося, що це він покликав Вальку, бо бачив, як нас вели в яр.
Обтрусили мене Ява з Валькою, почистили сяк-так, але все одно вигляд я мав, як у собаки з горла. Та що вдієш, Максим Валер'янович давно вже чекає, треба йти. Актор ні про що не став розпитувати, хоч бачив мій вигляд. За нами приїхала машини, ми подалися на кіностудію.
Стислий переказ по розділах, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу.
Розділ 9
На студії. Несподіванка перша. Несподіванка друга
Ми в'їхали на територію кіностудії. Ліворуч був великий фруктовий сад, праворуч — кольорові щити зі словами, що мистецтво належить народові, що з усіх мистецтв найважливішим є кіно і багато інших.
Ми пішли довжелезним коридором, озираючись на всі боки. Але по коридорах чомусь ходили звичайнісінькі дядьки й тітки у звичайнісіньких костюмах. Довго ми крокували вузьким, напівтемним коридором. I зі всіма Максим Валер'янович вітався. Нарешті ми зупинилися біля дверей з табличкою "Зйомочна група "Поцілуйте мене, друзі!"". За дверима сидів чоловік років за п'ятдесят, але кремезний, міцний, він лаявся в телефон, бо йому обіцяли безхмарну погоду, а на дворі починався дощ. Чоловік привітався з Максимом Валер'яновичем і сказав, що дуже спішить на зйомку, нашу проблему вирішить пізніше. Нас запросили на справжні зйомки. Валька аж підскочила від радощів.
Ми опинились наче у велетенському цеху якогось заводу. Той дядько, що вів нас, Вітя, зустрів раптом якогось худенького Женю. Сам Женя був, мабуть, ще старший за Вітю. Женя був дуже приємний. Він не зводив погляду з нас з Явою. Виявилось, що йому на завтра треба акторів, і ми з Явою підходили. Женя просив нас приводити ще одного-двох хлопців. I тільки коли Женя одбіг, я нарешті второпав, що нас запрошено зніматися в фільмі, що завтра ми станемо кіноартистами і наші мордяки побачать всі. Ява радів. Валька шалено заздрила нам.
Я згадав про годинник, але в кишені його не було.
Розділ 10
Де годинник? Ми йдемо у вороже лігво
Я сказав про пропажу Яві, він знайшов Вальку, і ми почали пробиратися до виходу. Ява вважав, що годинник випав з кишені, коли я бився з Будкою.
У яру ми троє кинулися навколішки і почали рачкувати, шукаючи годинник. Його не було. Я раптом здогадався, що хлопці витягли його з кишені, коли стягали мене за штани.
Валька сказала, що треба йти до Будки. Зустріли його біля флігеля, де жила Валька. Ми кинулися до нього. Він і не думав тікати. Мені навіть здалося, що, коли він побачив нас, у нього радісно спалахнули очі.
Будка сказав, що годинника не брав. Його взяв один хлопець, не з компанії Будки. Сьогодні усі їхні хлопці будуть на стадіоні, бо ж матч з "Торпедо", і там чекатимуть нас. Навіть квитки для нас мають.
Все це було несподівано і дивно. Ми з другом чекали всього, але не цього… Будка і його кодло раптом виступають у ролі благородних лицарів! Все це нагадує брехню.
З Валькою ми домовилися, що я і Ява ідемо на побачення з ворогами, а Валька пояснює все Максиму Валер'яновичу.
Ми з Явою ще забігли додому. І там дядько теж запросив нас на матч, мав квитки. Наскільки квитки нам були потрібні (щоб не залежати від ворога), настільки дядько був нам не потрібен – він міг все тільки зіпсувати.
Я довго думав, а тоді сказав дядькові дати нам квитки, бо ми скоріше підемо, адже на нас чекають. Дядько хитро всміхнувся і згодився.
Розділ 11
"Динамо" (Київ) – "Торпедо" (Москва)
Коли ми зустрілися з хлопцями, на їхніх обличчях була лиш цікавість. Будка дав нам квитки, але я сказав, що квитки у нас є. Вирішувати нашу справу ми мали після матчу.
Оскільки кияни виграли у торпедівців 3:2, дядько був у чудовому настрої й відпустив нас у своїх справах. Будка з хлопцями сказав, що поговорив з тим хлопцем, він віддасть годинник, тільки вночі. Причому сьогодні. Завтра буде пізно, бо вранці він чухне з Києва – його шукає міліція. Годинник у нього в схованці у печері біля Лаври. Зустрітись треба опівночі біля церкви Різдва Богородиці.
Якби це був справді мій годинник, я б ще подумав, іти чи ні. Але ж ви знаєте, що то був за годинник! Я погодився.
Розділ 12
Козацькому роду нема переводу. Кошовий Карафолька. Лист запорожців. Ніч на кладовищі (спогад)
Вдома ми почекали, поки поснуть дядько з тіткою, щоб можна було нишком вийти. У голову лізли різні темні думки і спогади. Думаю, Ява згадував, те ж саме, що і я. То було теж уночі, і теж могили. I так само шерхло у горлі, і стискалося серце, і терпли ноги.
…Це було торік, восени, після "робінзонської" історії. Несподівано до нас у село приїхали археологи. Двох з них ми знали: то були київські мисливці, які щороку приїздили до нас на полювання та риболовлю. Якось вони розговорилися з нашими мисливцями – дідом Варавою та дідом Салимоном – про наше село Васюківку, про його історію. Другого ж дня поїхали в Київ. А невдовзі приїхала археологічна експедиція. Виявилося, що село наше страшенно історичне і дуже стародавнє. Васюківка була на самісінькому перехресті походів славних запорожців.
Експедиція почала розкопувати козацьку могилу, що була за два кілометри від села. І ми, хлопці, до смерку пропадали на розкопках. I коли археологи відкопали козацьку зброю (шаблі, пістолі), та ще й гранчасту пляшку з-під оковитої (хоч і порожню), та ще й дерев'яну люльку, ми трохи не попадали в яму. Ми дивилися, мов зачаровані.
Крім могили, експедиція вела розкопки біля дуба. Правда, викопали один тільки іржавий кухоль з кришкою, але казали, що то кухоль мало не самого Iвана Сірка. Потім археологи ходили по селу, подовгу розмовляли з найстарішими нашими дідами та бабами. Особливо довга була розмова з сголітньою бабою Триндичкою. Археолог Папуша (той, що колись утопив у плавнях рушницю) розпитував бабу про її батьків, але нічого від баби не добився.
Дуже цікавилася експедиція також найстарішими у селі хатами. Оглядаючи хату, де жив Карафолька, Папуша виявив напис: "Цю хату збудував 1748 року козак Титарівського куреня Гаврило Карафолька". Папуша казав, що це архітектурна пам'ятка. Того ж дня з'ясувалося, що у багатьох васюківців козацькі корені. А ми… у мене ще хоч був десь далеко по материнській лінії якийсь козак-заброда, а в Яви – анічогісінько, самі гречкосії.