Там з відра витягнула дві пари окулярів. Ми вдягнули, але в них було зовсім темно, ще й не скидалися, ніби приросли. Ядвіга сказала: "Ото, щоб не були такими розумними! Посидьте у темряві й подумайте над своєю поведінкою!". Ми намацували двері, але їх не було. Раптом Ромка почув розмову якихось злодіїв, що збиралися "замочити" щасливчика, що зірвав джек-пот. Ми налякались і почали жаліти, що хотіли собі окуляри. Ми вимовили: "Каюсь!" і… опинилися у скверику. Вирішили більше не спокушати долю і не робити спроб заволодіти чарівними окулярами.
Пригода п'ята
Суд у цирку
У нашому класі з'явився новачок – Рудик Руденко. Він був ще рудіший за мене, носив окуляри. Ромка з нього реготав. Дивно, але, крім мене й Ромки, на рудого новачка не звернув уваги ніхто – наче його й не було. Я ставився до Рудика зі співчуттям, бо сам же рудий. А от Ромка аж виспівував:
Дід рудий, баба руда!
Тато рудий, мама руда!..
А Рудик мовчки і якось загадково усміхався. Він мені когось нагадував, а кого – не міг збагнути. На перерві новачок кудись зник, залишивши на парті свої окуляри. Коли ми наблизилися, то виявили дві пари однаковісіньких окулярів. Ми з Ромкою начепили їх одночасно, і в ту ж мить потрапили на вулицю якогось дивного міста. Усі люди були руді, навіть собака і кішка. До нас підійшов Рудик Руденко, але це був дорослий дядечко. Він привітав нас у чарівному місті Рудограді! Тут його звали Рудольфо, і він сказав, що Ромку судитимуть за те, що сміється з рудих. Суд відбувся у цирку, у лев'ячій клітці. Судили руді хлопчики і дівчатка. Рудольфо мав на собі барвистий клоунський одяг. На сцені з'явилася клітка, в якій в одному кутку сидів здоровенницький лев з яскраво-рудою гривою, а в другому кутку зіщулився переляканий Ромка. А кара Ромці була така, що його зробили лисим. Ромка скривився і… заплакав. Тоді помахом чарівної палички Рудольфо зробив так, що у Ромки виросла густа яскраво-руда грива. Публіка сміялася.
Ромка сказав, що більше сміятися з рудих не буде… все закрутилося, закрутилося і… ми з Ромкою знову опинилися в класі біля парти, де сидів новачок. Ми були без окулярів. Ромка обома руками тримався за свою чорну чуприну. Кинулись шукати Рудика, щоб вибачитись. Коли спитали Ритку, де він, вона відповіла, що ніякого новачка у нашому класі не було.
Пригода шоста
"Дипломат" з доларами
Ромка тої ганьби у Рудограді не міг забути. Він мусив щось придумати, щоб реабілітуватися переді мною. Тому придумав затримати злочинців, що хотіли тоді у підвалі "замочити" щасливчика, котрий джек-пот зірвав у суперлото. Можна було простежити і тоді викликати міліцію. Я говорив, що наше завдання вчитися, а не злодіїв ловити. Але мусив йти. На цей раз ми досить легко знайшли той двір, де жила незвичайна артистка Маргарита Степанівна, яка прекрасно зіграла роль двірнички-чарівнички Ядвіги Станіславівни.
У підвалі ми зайшли туди, звідки чули голоси і побачили купу мотлоху. Ромка зачепив коліном один з ящиків, ящик упав, і в другому ящику під мішком ми побачили новенький шкіряний портфель-дипломат. Ромка його відчинив і… раптом з дипломата посипалися на підлогу… долари!.. Ледве ми встигли засунути все, що розсипалося, у дипломат, як у комірчині спалахнуло світло і з'явилася тітонька-міліціонер з лейтенантськими погонами. Чомусь назвала нас Циганом і Свистом. Ми почали виправдовуватися, що ми не злочинці, а просто хотіли зловити злочинців. І раптом тітонька-лейтенант заспівала:
У нас така традиція –
Порушника міліція
Затримати повинна,
Якщо його провина
Доведена фактично,
Фактично і всебічно,
Всебічно обґрунтована
І запротокольована.
Тоді вона сказала, що посадить нас у тюрму. А далі сказала, що жартує, адже все це начаклувала, щоб перевірити нас, чи не вкрадемо грошей. Це була Ядвіга Станіславівна. Враз замість лейтенанта міліції спершу з'явилася перед нами двірничка-чарівничка, а за мить вона теж зникла, а замість неї з'явилася стара артистка Маргарита Степанівна.
Стислий переказ по главах, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу.
Вона подарувала нам окуляри, але сказала користуватися дуже обережно: лише для добрих справ, а не для пустощів, бо окуляри одразу зникнуть. Вона зняла свої окуляри і простягнула мені. І коли я їх узяв, у неї на носі опинилися ще одні окуляри. Вона зняла і їх і простягнула Ромці. І коли Ромка їх узяв, на носі Маргарити Степанівни знову з'явилися окуляри. Ми дізналися, що клоун Рудольфо і Дід Мороз – її чоловік Рудольф Андрійович, який справді працював у цирку фокусником-ілюзіоністом Рудольфо. Тепер вони обидвоє на пенсії. А колись разом вчилися у школі чаклунів. І оце чаклують трішки. Маргарита зникла, а ми з Ромкою сховали свої окуляри.
Пригода сьома
Георгій Васильович і Миколай Чудотворець
З чарівними окулярами ми втратили спокій. Я ще якось тримався, а Ромка просто не знаходив собі місця від нетерплячки, щоб когось врятувати. Він навіть хотів покарати рекетирів, які нападали на бізнес його батьків.
Якось ми подалися до міліції. Заходити всередину боялися. Раптом з райвідділу вийшов дядечко з мобільником. Дядько говорив про щось, що пропало, і міліція не зможе допомогти. Ромка сказав мені, що це те, що нам треба, і ми побігли за дядьком. На пішохідному переході він озирнувся на нас і сказав, що ми саме ті хлопці, які йому потрібні. Виявилось, що він художник, Георгій Васильович, ілюструє дитячу повість про пригоди двох школярів: чорнявого і рудого. Ми підходили для позування.
Георгій Васильович привів нас у свою майстерню, пообіцявши по п'ять гривень. Майстерня була велика. Ромка бігав і все розглядав, найбільше вразив його скелет (з нього художник вивчав пропорції тіла людини) і Венера Мілоська – скульптура без рук.
Георгій Васильович розповів, що у нього зникла ікона Миколая Чудотворця. Ця ікона перейшла у спадок від бабусі. Перед іконою молилися сто років, тому була намолена і дуже дорога художникові. Я раптом побачив, як Ромка зайшов за мольберт з картиною, витягнув з кишені окуляри і швидко начепив на носа. А потім знайшов ікону на полиці за книжками. Художник дуже зрадів і подзвонив дружині, що ікона знайшлася. Художник заплатив нам і пообіцяв ксерокси портретів. Так уперше в житті ми з Ромкою чесно заробили гроші. Ще й ікону Миколая Чудотворця знайшли.
Пригода восьма
У Телебабанії-Заекранії
У Ромки були і комп'ютер, і телевізор класний "Панасонік" з кабельним телебаченням. А в нас телевізор був старенький "Електрон", який весь час псувався. Зате в нас було багато книжок, бо мій дідусь Грицько (мамин тато) і я любили читати. А Ромка книжок майже не читав.
Я пояснював йому, що той, хто читає книжки, розвиває свою уяву, фантазію, бо зримо уявляє собі прочитане. А коли дивишся телевізор, нічого собі уявляти не треба, сприймаєш усе готовеньке. Ромка найбільше полюбляв дивитися американські бойовики, де весь час були бійки, погоні, вибухи, стрілянина.
Сьогодні Ромка подзвонив і сказав приходити, бо додивляється бойовик, і ми будемо грати ігри на комп'ютері. Я саме дочитував "Маленьких дикунів" Сетона-Томпсона. Коли дочитав, передзвонив Ромці, але він не відповідав. Квартири теж не відчиняв, хоч я чув звуки телевізора. Я кинувся додому і начепив чарівні окуляри. І враз опинився у Ромчиній квартирі. Ромка був на екрані телевізора. Стояв на вулиці якогось американського міста з височезними хмарочосами. А поряд з ним стояла якась дивна бабця з автоматом у руках. І та бабця знайомила його з рекетигром Гаррі Смугаррі, мавпиозі Джеком Горилло. Бабця тицьнула Ромці в руки автомат і наказала стріляти. Ромку почали бити, він кинувся тікати. Зчинилася страшенна стрілянина, погоня. Ромка був то в машині, то у вертольоті. І раптом я почув відчайдушний Ромчин голос, який кликав на допомогу.
Я кинувся до телевізора, але боляче стукнувся лобом об екран. З екрана вийшла Телебаба Яга і сказала, що Ромка сам хотів за екран. А мене вона не хоче, бо я читаю книжки. І туди я можу потрапити, якщо тільки хтось уявний уявить мене на екрані. І Телебаба Яга знову зникла за екраном. Вся надія була на мою уяву, на фантазію. І уявив свого іграшкового лева з дитинства. І попросив, щоб він мене уявив уявним. Фантазія моя діяла безвідмовно. Я опинився у Заекранії. Телебаба Яга, яка мене побачила, аж рота від подиву роззявила. А тоді схопила автомат і почала в мене стріляти. Але я підставляв книжку казок, і кулі відскакували від неї як горох. Уявою я викликав летючий корабель і попросив летіти туди, де мій друг Ромка. У будинку із заґратованими вікнами сидів Ромка. Тут до мене підлетіла на мітлі Телебаба Яга і вихопила з моїх рук книжку. Але я скрикнув: "Я уявляю-уявляю, Ромку звідси забираю. І тікаю звідси сам – вірю-вірю чудесам!". Тієї ж миті ми з Ромкою опинилися в Ромчиній квартирі перед телевізором.
Ромка розповів, що дивився бойовик, і раптом вийшла з телевізора Телебаба Яга, яка пообіцяла потрясаючі пригоди. Тепер Ромка зрозумів, до чого довели бойовики. І враз засвітився екран телевізора, де жінка, дуже схожа на Ягу сказала, що замість бойовика буде передача: "Той, хто книжки читає, уяву свою розвиває!". Відтоді Ромка теж почав потроху читати книжки.
Пригода дев'ята
Перше кохання діда Грицька
Взимку бабуся і дідусь жили у нас, а з весни переселялися в село. Літом я їхав до них у село. Але цього року мені не дуже хотілося їхати. Бо канікули розлучали мене з моїм другом Ромкою, з яким ми пережили вже стільки пригод, пов'язаних з чарівними окулярами.
Ромка з батьками поїхав на закордонний курорт, а я в село. Я любив діда Грицька і бабу Оксану. Дід у мене веселий, вигадливий. Ми з ним і рибу ловимо, і по гриби ходимо.
Дід побачив, що я сумний, і спитав, чия не закохався. Я признався, що у класі є красива Ритка Скрипаль, її навіть у кіно знімати хотіли, та вона захворіла. Дід сказав, що у моєму віці був закоханий в одну дівчину. Не в бабу Оксану, а в дівчину з Києва, куди поїхав з татом у гості до татового друга. Звали дівчину Кіра, вона грала на піаніно. Дід чув, як вона грала "Полонез" Огінського. Вона передала дідові записку: "Якщо я тобі треба, то підійди до вікна". Перше побачення відбулося на кладовищі, що було поруч Кіриного будинку.