Готова була загинути з нареченим. Розповіла, що Стефан чекав на Дверницького. Коли нічого не вийшло, вирішили перебиратися через австрійський кордон. Стефан керував всім, він мусив переїхати останнім і не встиг. Дівчина попросила допомогти перейти їй і Стефанові австрійський кордон. Коли Броніслава заговорила про козаків, кров Лисенка-Вовгури зашуміла в голові ротмістра. Дівчина прохала помогти перейти кордон і дати їм вмерти там, де вмирають за отчизну поляки. Лисенко сказав, що подумає.
Ротмістр захопився героїзмом і патріотизмом дівчини. Вона така хороша, молода, багата, щаслива своїм коханням, віддає все, кидається в життя, повне небезпеки й страшних пригод.
Згадав про листа з дому. Це був лист від матері. Вона розповідала про господарські справи. А в кінці листа говорила, що Варенька Сотниченко передає йому привіт. Перед Лисенком постав образ Вареньки і Броніслави.
VI
На третій день Лисенка запросили на вечерю. На неї прийшла стара графиня, Броніслава і Стефан. Стефан подав ротмістру ліву руку, бо права була перев'язана. Почалась загальна розмова. Стефан добре знав історію України. Броніслава і графиня приймали жваву участь в розмові. Шляхтич сказав, що він – ворог деспота Миколая, але друг українського й російського народу. Він визнавав, що Польща зробила багато зла селянству, але молоді поляки за відміну кріпацтва. Після вечері усі розсталися друзями. Коли ротмістр ліг спати, думки окрилили його, була й холодна думка: розстріл…Він, офіцер російської армії, під час війни переховує інсургентів, обіцяє їм допомогу?! Та серце не слухало розсуду.
Стислий скорочений переказ по главам, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу.
VII
Наступного вечора знову відбулась вечеря і розмова. Лисенко, Броніслава і Стефан говорили про європейську політику. І Стефан, і Броніслава були добре знайомі з ситуацією європейських держав. Стефан вважав, що Польщі треба було оголосити Росії війну, коли та воювала з Туреччиною. Бракувало полякам і добрих керівників. Броніслава винила Хлопицького, який не робив рішучих дій. Стефан надіявся на допомогу європейських країн.
Лисенко намагався переконати закоханих не лити зараз задарма свою кров за вітчизну, коли повстання розбите. Але їх не можна було переконати. Лисенко запропонував сховатися у його маєтку на Полтавщині. Стефан не хотів. Тоді Лисенко пояснив, що Варшаву вже взято, армія капітулювала. Стефан був несхитний. Тоді ротмістр сказав, що "купить" їх, як "кріпаків" у старої графині, а Гончаренко перевезе їх через кордон. Купчу кріпость треба було виправити в сусідньому місті, де стояв і штаб Лисенкового полку. У тому містечкові жила колишня мамка Броніславина. Вирішили, що Лисенко завезе їх туди, поки складатиме купчу. Франц матиме доручення від графині, з Лисенком виправлять всі папери і надвечір, коли зсутеніє, вони виїдуть з Гончаренком з міста.
Другого дня вранці Лисенко пішов на село, щоб побалакати з Турутою і на час від'їзду передати йому повновладу. Ротмістр сказав, що купив собі у графині двох кріпаків, яких одішле матері. Турута прийняв це як річ звичайнісіньку. У палаці Лисенко звернувся за допомогою до Гончаренка. Гончаренко був вірним товаришем, пообіцяв помогти.
О восьмій Лисенко знову пішов на вечерю. Сьогодні була графиня, Броніслава, Стефан і графиня Стецька, котру врятував Лисенко з пожежі. Вона вже мала бути в Сибіру, але якось опинилися в палаці. Жінка сказала, що Лисенко – шляхетна душа. Саме пані Стецька сказала Броніславі довіритись ротмістру. За вечерею пані Стецька розповіла, як вона втекла од конвою. Жінка планувала вступити до кляштору (католицького монастиря). Стецька натхненно говорила, що Росія може завоювати будівлі, костьоли, городи, але серця польського не завоює ніхто.
Зранку Лисенко, Гончаренко, Франц в одязі "пана економа", Броніслава і Стефан в одязі простих хлопця і дівчини вирушили у місто. По півдні приїхали. Кілька москалів Лисенкового полку зустрілись втікачам. Майже добралися до місця призначення, як за спиною Лисенка з'явилися Жолтков, Шлітер і ще двоє солдатів. Видно було, що вони добре випили. Гіршої зустрічі не могло й трапитись. Шлітер почав приставати до Броніслави, яка вдавала дівчину. Офіцери реготали. Лисенко майже вмовив їх піти випити, як роздався крик жінки в шляхтянській одежі (це була мамка Броніслави, вона впізнала графиню). Шлітер аж підскочив на місці. Жолтков вирячив на Лисенка очі: "Так ось яких кріпаків купив ти? Здорово! Чи не той саме це князь Порецький, що ми розшукуємо його?". Солдати раділи, що Лисенко живцем піймав і привіз прямо до штабу самого Порецького. Франца скинули з воза, він плакав, а Жолтков одштовхнув його ногою.
Лисенко взяв себе в руки і сказав, що не кожен зможе так одурити, як він одурив графиню і князя. Стефан почув це і сказав: "Так таке-то ваше козацьке слово!". Москалі оточили полонених і повезли.
Лисенка підхопили під руки і потягли пити та грати в карти. Лисенкові везло, він виграв п'ять тисяч золотом. Згодом прийшов Шлітер, розповів, що впійманих посадили у глибокий підземний льох під палацом, де був штаб війська у місті.
IX
Лисенко попросив зустрітися з арештованими. У підземеллі Броніслава і Стефан сиділи на купі соломи. Князь глянув на Лисенка з невимовним презирством і ненавистю. Лисенко мусив говорити при черговому. Стефан це бачив і сказав лише, щоб Лисенко пішов до пріора і попрохав його відправити месу по їхніх душах. Стефан казав, що немає чим заплатити, і дав свого персня. Сказав передати пріорові, що вони помруть як християни: скажуть "Еммануель" і з цим словом підуть на Голгофу.
Ротмістр побіг до пріора, який міг допомогти. Дав пріорові перстень і сказав пароль "Еммануель". Пріор дістав план підземного ходу і розповів, що там, де грубок для пляшок нема, є потаємний вихід, який веде до річки. Пріор говорив, що коли поталанить вивести їх з льоху, можна переправити через кордон, але потрібні гроші. Лисенко віддав виграні напередодні гроші.
X
Лисенко про все розповів Гончаренкові. А сам узяв Трезора і пішов до річки на розшуки печери і виходу з хідника. Лисенко шукав довго. Собака допоміг знайти люфту з підземелля. Для втечі треба було терпуги (у в'язнів були кайдани), свічки, кремінь, кресало, пляшка вина (щоб додати в'язням сили), ще вірьовки й заступи. Гончаренко дістав усе це.
У місті Лисенко зустрів Шлітера. Але ротмістр не дав німцеві побачити на своєму обличчі і тіні сполохання.
Гончаренко і Лисенко почали виконувати свій план. Спочатку попрощалися з усіма солдатами і виїхали до Ружмайлова. Але по дорозі звернули в ліс, втрапили на стежку і швидко з'їхали в глибочезний яр. Все було так, як казав пріор. У лісі зустрів Лисенка і Гончаренка воротар кляштору. Пішли за воротарем, який сказав іти до річечки і перейти її. Ротмістр і денщик уже почали спускатися у таємний хід. Тут згадали про Трезора, який був з ними. Собаці наказали сидіти тихо біля люфту в підземелля. Лисенко спустився, Гончаренко передав йому усі речі. Іти було страшно, але до ув'язнених добралися. Кинулися тікати. Але не вилазили через люфту, а пішли дальше, щоб вийти аж по той бік річки.
Втікачі вилізли і стояли на дні глибочезного провалля. До них прибіг собака, який не залишився біля люфти. Якби він був там, їх би вже зловили. Адже коли тікали, у підземеллі уже чулася погоня.
У лісі втікачів зустрів старий воротар, який виявився знайомим Броніслави і Стефана. Це був пан Сошальський.
Треба було прощатися. Стефан обняв Лисенка. Ротмістр попросив двічі стрельнути, коли переїдуть кордон. Броніслава просила врятувати її бабусю, яка вирішила вмерти голодною смертю у потаємному залізному покою в каплиці. Щоб туди забратися, потрібно було натиснути ліву сандалію ноги святого Вінцентія. Броніслава зняла з свого пальця персня і наділа на Лисенків. Лисенко був безнадійно закоханий у Броніславу.
Коли минуло трохи часу, почулись два вистріли.
Лисенко і Гончаренко скочили на коней і поїхали до Ружмайлового.
XI
Зранку доїхали до ружмайловського палацу. Там не було нікого, крім одної баби. Гончаренка хвилювало те, що Лисенко загубив десь одного острога з чобота.
Лисенко знайшов у капличці стару графиню і пані Стецьку. Умовив їх тікати, бо будуть обшуки палацу після втечі Броніслави і Стефана.
Доказів Лисенкової участі у втечі Стефана і Броніслави не було жодних. Але згадалися Шлітерові очі. Зранку приїхали Турута і Жолтков. Жолтков розповів, що ув'язнені втекли. Лисенко удавав здивування. Жолтков говорив, що саме Шлітер догадався ввечері перевірити ув'язнених. А їх уже не було. Шлітера вбив його денщик і втік. А в кишені мертвого знайшли офіцерську острогу. Лисенко оглянувся на свої чоботи. Остроги були на обох. Гончаренко встиг подбати про це.
Палац обшукали, але нічого не знайшли. Перед тим старенький ксьондз і молода монашка втекли з палацу (стара графиня і Стецька).
Лисенко подав в одставку і повернувсь до себе на Полтавщину. Оселився в своєму селі. Мати вмерла, він взявся до господарства. Часто згадував Броніславу. Через десять років одружився, мав два сини і дочку. Гончаренко закінчив свою службу і вернувся Лисенка. Трезор був уже старий, сліпий, пішов десь і не вернувся. Одного разу Лисенко був у Києві. Там зустрів Тасю. В неї був чоловік-священник і син.
Одного разу до Лисенка прибув пан Вишинський і передав два листи: від Стефана і Броніслави, і п'ять стофунтових купюр. Стефан писав коротко: висилає ті гроші, що були витрачені на втечу. Лист Броніслави був довгий. Вона писала, що бабуся давно вже вмерла, упокоївся і Сошальський, пані Стецька в Римі. Броніславині два сини полягли за отчизну. Броніслава і Стефан їдуть до Америки.
Більше Лисенко не мав звісток про них.
Дід змовкнув, сива голова схилилася на груди. В хаті стояла тиша. Діамантовий перстень блищав вічною красою в сумній півтьмі. "Гончаренко, набий люльку!" – гукнув дід.
Стислий скорочений переказ по главам, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу.