Я вивчив теорію походження видів Дарвіна. Найбільше мене вражало в цій теорії те, що амеба – одноклітинний, примітивний організм, є предком всіх сучасних тварин і людини. Тобто, не тільки професора Петренка (прізвище чоловіка в брудному халаті було Петренко), а й моїм предком та предком професора. До речі, Петренко частенько навідувався до нас, завдаючи мені зайвих неприємностей. Я прозвав його "амебою" за його надто примітивні інтереси. Він приходив до професора додому, коли треба було щось полагодити в квартирі, а то й просто повиносити відра з сміттям чи витрусити килим. Робив він усе це не з любові до праці, а з любові до грошей. Раз я крикнув йому: "Драч! Амеба!". Він, мабуть, зрозумів мене, бо так дав мені ногою, що я аж кавкнув.
Загалом же жилося мені в професора добре. Та життя є життя... Одного разу Олександра Олександрівна (жінка професора) кудись поспішала і забула чи, може, як слід не причинила холодильник. Я занюхав там наявність смаженої курки, копченої шинки, свіжого масла, сиру. А в маленькій баночці було щось незвичайне. Я її спорожнив і заснув, хоч розумів, що зробив негарно.
Виявилось, що я з'їв якусь мазь для обличчя, яку дуже важко дістати. Жінка професора кричала: "Або він, або я! Вибирай!". Професор пообіцяв відвезти мене на Дніпровське море через два дні. Олександра Олександрівна кричала: "Втопити!"
Стислий переказ по главах, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу.
Чиста іхтіологія
Вмирати мені взагалі не хотілося, а ще й у воді! Лежачи на письмовому столі професора, я спостерігав його руки, що швидко писали доповідну записку "Проблеми риборозведення в Дніпровському водосховищі". Невже ця людина, з такими добрими і розумними очима, кине мене у воду?
Я вирішив тікати. Та коли побачив у вікні незатишний од весняних дощів двір, знову ліг. Втечу на водосховищі. Я зачитався доповідною запискою. Виявляється, що Дніпровське водосховище таке величезне, як море, що в ньому можна вирощувати і розводити силу-силенну всякої риби, особливо коропів, лящів і судаків, але є дві перешкоди: риба не може виметати ікру, бо високі береги, і короп гине від хвороби краснухи.
Мені було цікаво, чи можна котам їсти коропів, хворих на краснуху? Мені так схотілось свіжої риби, що я вже хотів на водосховище.
З нами поїхав і Петренко. Він ніколи не сміявся. Можливо тому, я його не любив. Адже у справді розумної людини майже завжди усміхнене лице. Коти теж усміхаються, тільки внутрішньо.
Професор по дорозі говорив, що треба у коропа виховувати імунітет від краснухи і лікувати. Я не знав, що таке імунітет, але погоджувався з професором. Ми проїжджали в цю хвилину якимсь селом, і якась дурна кішка спробувала перебігти нам дорогу. "Дави її, дави!" – заволав Петрович, але шофер притишив хід, і кішка врятувалась.
О, як я ненавидів зараз цю тупу потвору! Я уважніше придивився до нього і підсвідомо, якимсь шостим почуттям відчув, що прізвисько кат я дав йому недарма.
Незабаром ми прибули до великого міста. Я вперше побачив Дніпро, гідроелектростанцію. Ми проїхали Новим і Старим містом. За півгодини ми були вже в риборозводному господарстві на березі Дніпровського моря. Нашу машину зустріли чоловік з двадцять. "Професор Нетяга!" – радів директор господарства. Моїй появі зраділа дівчинка Лена і зразу ж схопила мене за хвіст. Це мені не сподобалось, але внутрішній голос нашіптував мені, що я житиму.
Лаборантка Аделаїда Семенівна – жінка немолода і довготелеса, хопила мене на руки, але я відчув, що робить вона це не з любові до мене, а щоб зробити приємне професорові.
Ми з професором оселилися в квартирі директора господарства. Виявилось, що Лена – дочка директора. Це не було для мене добре, але я вирішив терпіти. Коли Леночка заснула, мені ніхто не заважав слухати бесіду професора і директора та його дружини, яка теж була іхтіологом.
Скільки риби!
Я встав рано, коли всі ще спали, і виліз на дах. Там було два коти: молоденький і старий. Я ввічливо запив, як живеться. Але старий грубо кинув: "Побачиш сам!". (Вони, певно, заздрили, що я приїхав машиною).
З даху відкривався чудовий краєвид. Я бачив ставки, в одному води було мало, і я зрозумів, що це зимувальний ставок, який ми будемо сьогодні розвантажувати. Я згадав про хворобу коропів і спитав про неї котів. Молодий сказав, що лише знає, що одного дуже поважного кота знайшли мертвим, але ніхто не відає, чи він умер, наївшись хворої риби, чи його просто вбили за те, що він поцупив рибину.
Тим часом прокинулись наші, і ми поїхали до ставка.
Хоч як я не люблю води, але милувався ставками. Ми спинилися біля того ставочка, що я бачив з даху. Вода в ньому лишилася тільки в канаві, викопаній по краях. Коли спускають воду, в канави збирається вся риба, і тут її легко ловлять.
На березі стояло кілька чоловіків у брезентових комбінезонах і в довгих гумових чоботях з волоком у руках. Серед них був Петрович. Поруч стояла автоцистерна з написом "Живорибна".
Федір Тарасович – симпатичний дядько з довгими козацькими вусами, сказав, що починатимуть. Директор рибгоспу Костянтин Іванович наказав починати. І ось витягли на берег крила волока, показався з води куль, що напнувся, паче надутий. Федір Тарасович підтяг низ неводка, щоб риба не пройшла попід ним, і, взявши велику підсаку, занурив її в каламутну воду. Він зразу витяг її, і всі ахнули. Але не тому, що риби було багато, а тому, що вона була криваво-червона – мала краснуху.
Здорову рибу від хворої почали відділяти. Майже половина риби була хвора. Час від часу чулися зітхання професора, директора, вусатого рибалки, дружини Костянтина Івановича і навіть Петровича.
Я поїхав сьогодні не поснідавши, і мушу признатися, в мене текла слина навіть тоді, коли я дивився на хвору рибу. Ніхто про мене не згадував. Нарешті я не витримав. Коли рибалка взяв у руки величезного коропа, спотвореного виразками і червоними пухлинами, голод так затьмарив мені свідомість, що я крикнув. Професор сказав Петровичу дати мені рибину. Він кинув рибину і сказав: "На! Може здохнеш!". "Краснуха не заразна для кішок", – відказав професор, і я, метнувши на Петровича саркастичний погляд, почав снідати.
На смак хвора риба аж нічим не відрізнялась від здорової, і я подумав, що не так уже й погано, що риба хворіє – тепер мені вистачить харчів на ціле літо.
Ми боремося з хворобою
Директорова дружина – Катерина Остапівна, стала асистентом професора Нетяги. Костянтин Іванович теж взявся допомагати. Професор виступив перед працівниками, сказавши, що привіз ліки від краснухи – лівоміцетин. Вводячи лівоміцетин коропові, можна допомогти йому боротися з хворобою.
Костянтин Іванович витяг з шаплика трикілограмового коропа, Катерина Остапівна подала зонд, а довготелеса лаборантка – ампулу з лівоміцетином. Професор наповнив зонд ліками, всунув його в рот рибині і, спорожнивши, витяг. Так само робили й з іншими рибинами. Тут Федір Тарасович сказав, що риби є дуже багато, як встигнути вилікувати всю? Професор сказав, що ліки дорогі, тому будуть лікувати тільки тих коропів, які призначені на нерест, від яких чекають потомство.
Рибалки розвантажували волок, кидаючи рибу, окремо хвору, окремо здорову, у садки. Садок – великий мішок з сітки. Його занурюють у воду і тримають у ньому спійману рибу.
Директор наказав хвору рибу також тримати в садку. Вчора професор Іван Іванович Нетяга сказав йому, що краснуха поширена в ставках, а коропи, що живуть у річках, на краснуху не хворіють. І тепер директор хотів зробити експеримент. Йому було шкода хворих мальків коропа, яких є до мільйона штук. Цей мільйон за інструкцією потрібно би знищити, бо якщо не знищувати хворої риби, то краснуха пошириться на всі водоймища, знищить усіх коропів. Але експеримент такий: кинути коропенят у канал, що ним відводять воду з річки в Дніпровське море. В ньому вода тече весь час. Може, вони одужають у проточній воді. Вода з каналу йде в Дніпровське море, але воно вже заражене краснухою. В проточній воді риба на краснуху не хворіє, та наука не має доказів, що хворий короп видужує, коли перенести його в проточну воду.
Я думав, оскільки хвора риба підлягає знищенню, то чому не вдатися, нехай і до ненадійного засобу, щоб урятувати її. Я висловив свою думку вголос, і всі глянули на мене. Кат Петрович гукнув: "От ненажера!".
Професор похвалив Костянтина Івановича за таку цікаву ідею і сказав, що від сьогодні кликатиме його просто Кость. Коли експеримент вдасться, то можна отримати величезне стадо імунних коропів. Короп, який хворів на краснуху і видужав, вдруге не захворіє на цю хворобу.
Потім принесли ванну, насипали солі і почали… купати рибу і висипати в цистерну з написом "Живорибна". На дні ванни збиралися п'явки і риб'ячі воші. Виявляється, ці паразити, присмоктавшись до коропів, пили їхню кров. У солоній воді вони поодпадали від риби. Мене інколи нападали блохи, і я знаю, яка то неприємність, коли з тебе смокчуть кров. Але я міг спіймати блоху або принаймні почухатись, а коропи не мають ні лап, ні рук, ні кігтів, ні зубів.
Купану рибу цистерна відвозила до інших ставків, великих коропів – до розсадників, мальків – до моря, в яке їх впускали, хворих вкидали в канал.
Таємниця Петренка
Я вже був умостився спати, як на греблі, що одділяла ставок від каналу, з'явився незнайомий чоловік. Він зажерливо позирав на рибу, це був явно підозрілий тип. Він зустрівся поглядом з Петровичем. Незнайомий ледь усміхнувся і відвів свій погляд убік. Я відразу зрозумів, що тут щось є.
Раптом рибалки знайшли величезного коропа на шістнадцять кілограмів. Тип не зводив очей з коропа. Я собі на всякий випадок понюхав і запам'ятав запах типа. Я остаточно зрозумів, що тип і Петренко знайомі і задумали щось погане. З свого невеликого життєвого досвіду я переконався, що людина здебільшого приховує погане, і в цьому люди вельми схожі на котів, які, зробивши шкоду, удають, що це зробили не вони. Особисто я завжди чесно признаюсь, коли зроблю щось не так.
Незнайомий покликав поглядом Петровича і пішов. Петрович щось приховував. Від цього очі мої позеленіли, а хвіст заметлявся. Я забув про ввічливість і зашипів на дружину директора.