Оля схлипувала над картою. Куприк розважив її, як міг.
Куприк встановив, що зайшли вони у Тринадцяту трясовину, де можна загрузнути. З трясовини йшов важкий дух. Побачили і гадюку.
Розділ 12
Після того як Оля віддала Куприкові компас і маршрутну карту, дівчина повеселіла. Куприк був майбутнім матросом, бачив себе високим, сильним, красивим, в одягу воєнного моряка.
На привалі Куприк наважився попробувати жаб'ячого м'яса. Оля боялася мишей, жуків і жаб. Дівчата відділилися і сиділи з вчителем.
Та, врешті. Куприк не зміг спробувати жаб і заридав.
Люся була трохи зла на Пилипа за жабоїдство. Куприків плач стривожив і Олю. Вона просила Куприка їсти і навіть сама спробувала. Куприк гірко переживав свою поразку. Мовчки дивився на карту і мовчки звіряв рух експедиції за компасом.
Тим часом болота закінчилися. Пішла висока земля. Пахло близько річкою. Це була Рудиця.
Розділ 13
Сашко і Кость готувались в експедицію, як оті новопшеничанські хлопці. Білана їм шкода брати, то вони украдуть Верещаківську Жульку з цуценятами, запряжуть в нарти і рушать. Та план ловлі Жульки провалився. Під час спроби зловити собаку Кость попік кропивою ноги, а Сашко так набігався, що не чув ніг.
У Сашка заворушилася нова ідея: рушити до Кристалічного щита. Новопшеничани поки дошкутильгають із своїм ледачим Явтухом, а вони вже й там!
Через три дні, Кость, Сашко, Люба і Білан вирушили на південь, пересікли Петрів байрак і зробили зупинку в березовому гаї. Друзі подалися у гірську країну на березі річки Вуші.
Розділ 14
Річка звалася Рудицею, село Рудним, урочище біля села на березі річки, де спинилася експедиція, Руднею. Камінці на дні називалися рудою.
Григорій Савич почав розповідати, що колись тут був металургійний центр України. Тут, на Поліссі! Пізніше з'явилися на Дніпрі і у Донбасі.
Люся думала, що Пилипові з Хомою краще, ніж з нею. А Пилип боявся довго з нею бути, що б не сміялись хлопці.
Григорій Савич розгорнув карту і показав, що є десятків зо три сіл з назвою Рудня. Колись на Поліссі працювало більше як 500 рудень.
Розділ 15
Настав день, баба Галущиха та Ієреміада збиралися на роботу. Ієреміада згадала про Григорія Савича та й зітхнула. Ієреміаді так хотілося побачити Григорія Савича і порозмовляти з ним, що, викликаний силою її бажання, він цілий день був з нею. Дівчина навіть мріяла, що в них буде четверо дітей і вибрала їм імена.
В той день Григорій Савич був якийсь сумний, все дивився вперед на дорогу, неначе кого визирав.
Вдосвіта Оля витерла щось на карті гумочкою, щось навела олівцем, щоб ніхто не бачив.
Ввечері одвідувачі їдальні розглядали питання, хто ж краще зварив борщ. Виступив тракторист Петро і сказав, що в борщі Немидори Харлампіївни своя сила, а в борщі Ієреміади – своя сила. Той борщ для поезії, а цей борщ – для серця. Потім усі проголосували, крім Олега Кучерявого, бо він хотів схитрувати.
Розділ 16
Куприк повів екскурсію по маршруту, виправленому Олею вранці. Вбік од стежки здіймалася гора. На маківці гори блискотів срібним листям молодий осокір; на вершечку осокора сидів кібчик. Його й помітили Пилип і Хома. Як тільки хлопці почали дертися, кібчик полетів геть. Хлопці ще й боялися вчителя. Хома побачив на тернині осине гніздо і захотів драти ос. Оси покусали хлопців. Друзі ледве їх впізнали.
Коли всі насміялися і поприкладали хлопцям до укусів холодні компреси, Люся помирилася з Пилипом. Поки Люся розмовляла з Пилипом, Оля морочилася з Хоминими ногами. А Куприка щось не клеїлося з картою. Виходило так, що експедиція мала йти проти течії річки Рудиці, а йшла за течією.
Куприк вважав себе старим морським вовком, то хіба він міг звернутися за порадою до Олі. Оля все це розуміла й раділа.
Розділ 17
Чим далі йшли, тим природа ставала суворіша й величніша. Ріка стала шумною і бистрою. Починався гірський край. Тут вже полізли скеля на скелю, гора на гору.
Потрібно було піти до найближчого села, щоб купити їжі.
На карті якогось населеного пункту поблизу не було й близько.
Тимофій покликав Григорія Савича і сказав, що з картою щось не те. Григорій Савич позирав одним оком на карту, другим на Олю. Поки всі сперечались, Григорій Савич підсів до Олі й тихо мовив: "Ну, а тепер розкажи, Олю, навіщо ти все це закрутила". Оля не вміла брехати. Тому зараз мовчала. Потім почала ковтати сльози.
Все всередині Григорія Савича спалахнуло, але зовні він залишився таким, як і раніше.
Розділ 18
Кость і Сашко пообіцяли Любі крем'яхи з дикого скла. При згадці про крем'яхи очі у Люби заблискотіли. Хлопці щодня мандрували.
Одного разу хлопцям пощастило покурити. Пригостив їх дядько Гарасимчук, фотограф. Від цигарки Сашкові заканудило. Він сів, не бачачи, що сідає на їжака. Ох же і підскочив Сашко! У Костя й Сашка почала прокидатися совість. У Сашка розбудили її їжакові колючки, а в Костя нестерпний головний біль. Хлопці пообіцяли собі, що більше курити не будуть.
Тут на стежку вискочив Білан з дрохвичем у зубах. Здобич свою вовкодав поклав Костеві до ніг. З Дрохвича хлопці зварили куліш. Але не їли куліша, бо перекусили хлібом.
А самі майнули в гори і зникли серед нагромаджень гранітних брил.
Розділ 19
Вранці експедиція пила чай з дикої м'яти. Люся роздала по одному аварійному сухарю і по подушечці – у Куприка знайшлися. Куприк свою віддав Женьці. Тепер Женька вважав Куприка найкращим другом. Він запропонував помінятися рюкзаками. Хоч клуночок у морського вовка і був тугенький, так Женька ж проти Куприка був велетнем. В дорозі Женьці стало важко, і виявилося, що Куприк носив з собою торбу піску, щоб стати витривалішим. Куприкові так хотілося підрости, що він спробував би підставити ноги не тільки під дощ, а й під сніг.
Розділ 20
Коли Григорій Савич звелів промочити горло, Хома і Пилип вирішили не пити цілий день. Вони йшли і розмовляли. Хома почорнів, Пилип теж потемнів. Пилип не міг відповісти на Люсине питання обсохлим язиком. Дівчинці здалося, що Пилип перекривив її. Люся образилася.
А де ж ділися наші друзі Кость і Сашко? Де ділася Люба і що сталося з їхнім Біланом? Люба вдень не могла мандрувати, бо допомагала матері. Біланові набридло крутитися біля нової бази, і він гайнув собі. А Сашко і Кость сиділи в холодочку під скелями робили крем'яхи. Кость встиг підібрати крем'яхи – блакитний, зелений, рожевий, медово-вогнисто-жовтий. Всі вони були прозорі, просвічувалися красиво проти сонця, а зламані грані так блискотіли, що аж очі засліплювали. Сашкові потрапила під руку дуже гарна грудка дикого скла – винно-жовто-червоняста на колір.
Озброївшись гранітними каменюками, приятелі молотили ними по тих вишуканих, благородних гранях.
Втомившись і зробивши перепочинок, Кость сказав: "От коли б нас побачили новопшеничанські хлопці!". І тут на повороті стежки між скелями замигтіла експедиція. А тут і Білан, Сашків та Костів, мов із землі вийшов! Побачив, як іде ще один Білан. Обидва собаки зійшлися, облизали обережно один одного, погордо підвели голови і лягли поруч, мов висічені з білого мармуру.
Розділ 21
Кость запросив мандрівників залишитися. Експедиція склала своє спорядження на точку біля печери, і всі прискоком помчали до річки, навіть Білан і Явтух. Залишився тільки Куприк, бо чергував.
Усі їли кашу. Подужали лише половину відра. На дні мав бути дрохвич, але Кость його там не знайшов. Тимофій назвав Костю і Сашка брехунами.
Люся, Оля і Люба не могли натішитись крем'яхами. Люба взяла їх і подарувала Люсі і Олі на пам'ять про зустріч.
Розділ 22
Зникнення дрохвича з каші лишилося загадкою. Єдиною втіхою для Костя й Сашка була нагода порахуватися з Тимофієм. Вранці Білан приніс ховрашка. Ховрашка хлопці наказали віднести "голодному" Тимофію. Собака так і зробив.
Потім прийшов Хрисанф Іванович, доктор геологічних наук Володимир Данилович Остапчук і професор Павлусевич. Тут вчені подивилися на крем'яхи і лише сказали: "Боже мій, боже мій, що ж вони наробили!". Виявилось, що хлопці розбили блакитний топаз, білий гірський кришталь, моріон, лабрадор! Обидва вчені зовсім забули за присутніх і все тяглися та поривалися до нових і нових камінців, і з вуст їхніх зривалися різні дивні слова: аквамарин, халцедон, опал, альмандин. Доктор і професор сказали Костеві і Сашкові, що вони належать до племені найсимпатичніших варварів на землі. Камені були дорогоцінними.
Вчені розповіли, що Полісся за кількістю дорогоцінних каменів стоїть на одиному рівні з районами найважливіших родовищ в цілому світі.
Протягом всієї розповіді Пилип не виявив ніяких ознак зацікавлення. Та ось вчений сказав, що в Україні ще є алмази, але ще ніхто не шукав. І Пилипа підкинуло вгору, немов на пружині.
Алмаз! Ось про що мріяв Пилип. Він хотів подарувати його Люсі.
Розділ 23
Люся не забувала, як з нею говорив під час свого безводного маршу Пилип. Не розмовляв, а хрипів, перекривлявся, глузував. І головне – не признався, що цілий день не пив води. А Пилип дуже скучив за Люсею. Тож він почав шукати нагоди поговорити з нею. Дівчина не говорила з ним. Пилип був у розпачі.
Експедиція прийшла на місце, де Кость і Сашко знайшли каміння. Це була печера. Кость і Сашко добре тут попрацювали. І все ж Пилип не здавався. Він витяг свого археологічного ножа і почав сантиметр за сантиметром обстежувати стіни. Скільки цього дня через їхні руки пройшло сірих буденних камінців! І ні один з них не був алмазом! Та один круглячок, який Пилип підібрав у рівчаку, був справжнім алмазом. На ньому наросла тонюсінька плівка від вапна, а ще тонша від кременю. З такого кристала можна вигранити діамант, яким милувалися б покоління людей. Пилип цього не знав. Зморений утомою, він мляво подержав алмаз на долоні, мляво оглянув його і викинув геть. Камінець провалився в щілину між камені.
Згодом експедиція опинилася біля річки Вуші. Всі досхочу накупалися.
Після марних пошуків дорогоцінних каменів серед гранітних розсипів яру Хома з Любою опинилися вдвох. Люба здавалася йому найкращою, не такою, як усі дівчата. Хома розповів їй, що він з Пилипом уже шостий день носить пісок, так як Куприк.
Після обіду Люба, Кость і Сашко почали збиратися додому. Відчуваючи близьку розлуку, Хома занепав духом.
А потім прийшло й прощання.