Ганнуся залишила йому їжу за порогом в млині. Це все бачив чорний ворон.
***
Безнадія заглянула нам в очі 1920 року: поляки помирились з москалями. Українська армія, що перейшла Збруч, опинилась в полоні у поляків. Якби знали усю правду, зібрались би всі докупи і пішли на Київ, та бракувало гетьмана. Хоча б такого, як Василь Чучупака, котрий любив порядок і ненавидів балакунів. Можна було й на Київ піти, якби не сліпа віра в повернення нашої армії. Поганим було й те. Що набравши добра в москалів, хлопці вертались додому. Були й люди з-за кордону. Казали, що армія ще вернеться, але надія на перемогу танула.
***
Документ-зведення про наліт банди Чорного Ворона на лебединський цукрозавод, де в цей час відбувався культурний захід. Бандити влаштували націоналістичний шабаш.
***
Чорний Ворон думав про Досю, про чудовий запах. Зараз він знаходився біля Ірдинських боліт. Мудей приніс його колись до Євдосі, коли козака потовкло біля Старосілля. Там упали ще Маковій, Їжак, Добривечір, Вовкулака (вовтузився біля коня і не втікав). Ворон кинувся до Вовкулаки, і тут і його вдарило. Потім вчепився за шию Мудея. Кінь відніс його в безпечне місце і ліг поруч. А починалось все так весело.
Тридцять п'ять чоловіків в одязі будьонівців заїхали в Капітанівку. Вбивали москалів, палили комнезам, набрали грошей. За ними погналася міліція, яка зрозуміла, що щось не те з "будьонівцями". З іншого боку над'їхав кавалерійський полк, який, побачивши, що за будьонівцями женеться міліція, рвонув за переслідувачами. І там вийшло, що "радіміє" воювали між собою. Хвилин п'ять. Але потім з люттю кинулись на повстанців (що одягнені були в будьонівську форму). Багатьох вбили.
Чорний Ворон згадує Вовкулаку. Тепер важко сказати, чи його зарубали на місці, чи захопили живим, щоб замордувати на допитах. Перед очима у Ворона і зараз стояло це майже потворне і таке свояче лице, схоже на страхітливу маску – ощирене, з червоними голими повіками і лисими бровами, які Вовкулака обсмалював біля нічних багать. Можливо, від цього в нього було таке задубіле обличчя, яке не проміняв би ні на жодне інше. Бо воно робило велике враження, особливо, коли Вовкулака виходив на сцену…
На виставу "Шельменко-денщик" в Лебединську цукроварню мали приїхати багато начальників. На повстанців чекала цікава робота. Вовкулака сидів з книжкою і вчив слова. Після того читання Вовкулаці щось зробилося з мовою, наче йому язика на другий бік повернуло, бо вже суботнього ранку він промовляв до Ворона: "Я, ваше високоблагородіє, Шельменко-денщик, будучи сказать, не люблю неправди опущ хріну, правдою живу на світі і, будучи, усім її у вічі так і сиплю, мов піском".
На виставу зібралось багато начальників. Повстанці захопили охорону надворі, перевдягнулись у "губ чекістів", а на сцені з'явився сам Вовкулака і в образі Шельменка попросив показати документи: "Я, будучи, не той денщик, що ви собі думаєте, Я, теє-то, денщик начальника губернської чека і, будучи з ним в отсій залі, ще раз наказую всім пред'явить документи". А потім вихопив із кишені "кукурудзу", замахнувся нею і загарчав: "Всьо оружіє на пол! Клуб окружон і в случає сопротівлєнія будєт забросан гранатамі!". Начальник й досі не розуміли, що діється.
А потім повстанці заставили москалів заспівати славень – гімн України. А хто не знав слів, просто ворушив губами, боячись смерті. Почесних гостей виводили з клубу і розстрілювали.
Тоді сама доля звела Чорного Ворона з Тіною. Вона була керівником аматорського драмгуртка і вчителювала в Лебедині, бо за освітою була вчителькою. Ворон здогадався, що саме вона це все придумала. Тіна сказала йому не здаватися.
І саме в той день вистави хлопці, упоравшись із "радімими", підвели до колоди китайців. В одного з них голова спереду була голомоза, а на потилицю спадала туго заплетена косичка.
Розділ четвертий
Наступного дня, в неділю, Ганнуся знов вечором пішла до Високої Греблі. Їжі не було, хтось забрав. Але ніхто не приходив. Вдома мама Веремії розповіла їй, що приходила Танасиха і сказала, що на базарі в Чигирині бачили чоловіка, схожого на Ярка, але переодягнутого на старця. Отамана Веремія ще називали Босим.
Ганнусі снилися страшні сни, але вони віщували, що чоловік ще живий. А зранку москалі повезли її впізнавати тіло Ярка. Вона сказала, що це він. А насправді, це був інший, бо Ганнуся не знайшла того шраму на тілі, про який знала тільки вона.
***
Почалася політика НЕПу, щоб узяти нас за горлянки. Ми почали втрачати опору від селян, хлопці падали духом. Ніхто не міг подумати, що заломляться отамани Деркач, Семен Чучупака (двоюрідний брат Василя Чучупаки), Панченко і з ними їхні люди. Їх "обробляв" чекіст Птіцин (Пташинський). Він зі своїм гарнізоном сидів у селі Мельники (село братів Чучупаків) недалеко Мотронинського монастиря, розкидав заклики покаятись і піти на амністію. Ми передали йому записку, щоб він сам прийшов до нас, якщо не боїться.
***
Птіцин не боявся, але взяв під арешт усіх родичів Чучупаки, перед тим, як іти в ліс. Чорному Воронові дуже не сподобалося, як приймали Птіцина Деркач, Семен Чучупака, Панченко. Птіцина отамани посадили біля себе, і він довго говорив, агітував про покаяння. Потім Птіцин і отамани випили добре, заспівали. А Птіцин навіть сказав, що його дід мав прізвище Птах і теж співав ці українські пісні. Птіцин заночував у лісі, а на другий день знов агітував. Ворон переконувався: отаман, котрий дозволяє ворогові вести пропаганду в своєму таборі, заслуговує розстрілу.
Чорний Ворон попрощався і пішов від них.
***
Ворон, сидячи на липі, бачив, як здаються лісовики, віддають зброю. Зібралося багато людей на майдані. Ходив тут і юродивий Варфоломій, що жив у богадільні при Чигиринському Свято-Троїцькому монастирі.
Тонкосльозий Птіцин так розчулився від "врочистого" моменту, що повернув усім трьом отаманам зброю і поставив їх поруч біля себе. Для них це було несподіванкою. Семен Чучупака, Деркач і Панченко так розгубилися, що від хвилювання наступали один одному на ноги.
Того ж дня повезли під конвоєм аж до Кременчука. Більше про них не чули.
Після амністування холодноярівців червоні наступили на монастир, подвір'я якого заповнила смердючої солдатні з диким матюччям, реготом і ґелґотанням. Вони зняли дзвони. Варфоломія палили, топили. Гвалтували черниць, крали церковне майно.
Птіцин тріумфував. Переночувати він мав на квартирі священника. Сидячи у хаті, він раптом помітив під столом килимок, якого тут не мало б бути. І Птіцин знаходить замаскований льох з друкарською машинкою. Там він знайшов звернення Чорного Ворона до селян: "Брати селяне! Російська потолоч вчинила наругу над нашою святинею – Мотриним монастирем. Кацапи-безбожники та жиди-анцихристи зняли церковні дзвони, які всіх нас єднали не тільки голосом Божим, а й погуком до боротьби з московською навалою… Не спіть, убивайте де тільки можна московську нечисть. Хто ще дужий узяти в руки зброю – ідіть до лісу. Не вірте обіцянкам москалів і христопродавців. Не суньте голову в ярмо кацапщини! Найбільше наше повстання попереду – ще повіє новий огонь з Холодного Яру! Слава Україні!" Отаман Чорний Ворон".
В цей час щось зашаруділо.
***
Документ більшовиків, в якому йдеться про те, що, незважаючи на амністію, є ще десятки банд. Наближається зима, тому банди притихнуть. В документі зазначається, що моральності червоних залишається бажати кращого, бо слід припинити насилля на мирним населенням. На зиму кулеметникам видати спирт, бо вода замерзає в кулеметах. Але спирт попередньо отруїти з відомих причин.
***
Чорний Ворон збирався перезимувати у Лебединському лісі. Згадував про минулу ніч і Досю. Цікаво було знати про долю монастиря. Ворон згадує Вовкулаку та його таємницю. У Вовкулаки був брат Куземко, котрий закохався у жидівку Цілю. Куземко зрадив через неї побратимів. Вовкулака вислідив брата, викрив зраду і вбив його і Цілю.
Вовкулака обіцяв Воронові, що коли помре, то обов'язково з іншого світу дасть якийсь знак.
Згадуючи Вовкулаку, Чорний Ворон бачить віз, на якому селянин везе двох міліціонерів і вантаж. Ворон вирішив трохи повеселитись. Він виїхав на зустріч. Міліціонери не стріляли, бо Ворон зброї не мав. Розговорилися. Селянин був балакучим, розповів, що везуть сіль, цукор, мило, сірники, папіроси у магазин. Селянин розказує про монастир. Чорний Ворон "потрусив" трохи проїжджих і поїхав далі.
Розділ п'ятий
Уже було видно, що Ганнуся вагітна. Між люди уже не ходила.
Одного разу у село знову привезли тіло ніби-то Веремії. Танасиха бігала селом і плакала. Ганнуся і мама побігли до тіла. Він лежав на запряжених добрими кіньми санях – босий, простоволосий, у закривавленій вишиванці і споднях, тільки для більшої переконливості, що це таки Веремій, біля нього поклали ще й солом'яного бриля, хоча надворі стояв мороз. Ганнуся знала, що це не їхній Ярко. Але Танасиха і мама почали жалібно називати покійного сином і сильно плакати. Червоні були злі: що ж це, хіба вони привезли Веремію, щоб йому тут похорони влаштовували?
Старий ворон знав, що червоні ще доїздяться до того, що повстанці нападуть, відберуть тіло і поховають побратима.
***
Рання весна 1921 року додавала нам сил. Оживали бурлаки та місцеві заприсяжені (ті, що постійно жили в лісі) козаки, поверталися ті, хто пересидів зиму по хатах, приходили нові люди. З отаманами Хмарою, Загороднім, Гонтою-Лютим ми провели успішні операції. Але закордон мовчав.
Що далі? Більшовики швидко зализували рани, їхні каральні загони поповнювалися, наші сили підупадали. Знов підкрадалася зневіра. Пішли на амнестію – важко повірити! – отамани Петренко, Дзиґар, Олекса Чучупака – наймолодший Василів брат.
***
Птіцин у льосі бачить дівчину Улю. Її було викрито. Дівчина дає в руки Птіцину щось. Він думає, що то якась дрібничка. Та це граната. Дівчина каже: "Від Чорного Ворона".
***
Наші лави маліли. Було багато провокаторів, які закликали боротися проти комуни, а потім в найближчому селі вбивали тих, що згодилися. Таким був загін Дерези, що загітував у селі Мурзинцях семеро парубків: три брати Момоти і їхніх четверо дво— і троюрідних братів. Але на загін Дерези налетіли "будьонівці" (наші повстанці) і розквиталися.