Дід нагадав Тарасові, що треба подивитися на верші коло Великої Яруги. Хлопчик побіг з псом Рябком.
Маруся зосталася наодинці з господарем. Замість лукаво-простодушного, добродушно-заклопотаного господаревого обличчя перед нею блискотіли гострі, пронизливі, немов гострий кинджал, очі. Він сказав, що Марусин приятель хоче поговорити.
Він вийшов із хати надвір і спитав пса Ворона чи нема поблизу чужих. Переконавшись. що все гаразд, Книш увів Марусю в сіни, але, замість хатніх дверей, відчинив двері напроти, у комору, де було повно запасів і де було підземелля.
XІII
Маруся опинилась на споді глибокого льоху. Книш узяв її за руку й повів за собою. "А, Марусю малая, пораднице вірная!" — почула голос січовика. Книш ще провів їх підземеллям, і сказав, що треба збиратися далі в путь. Книш приніс вбоге селянське вбрання, бороду, вуса і брови, торбу і бандуру. Маруся теж захотіла піти з січовиком. Вона не знала, куди дальше йти, але готова піти, куди скажуть.
Маруся відкинула своє гарне убрання та жваво одягла старі й подерті дранки. Січовик сказав, що підуть до самого гетьмана. А Книша попросив розповісти, що тепер діється на Україні. Книш сказав, що часи тепер непевні. З одного боку москалі, з другого — ляхи, з третього — татари, а дома два гетьмани один на другого часник товчуть.
Січовик був уже готовий і взяв бандуру у Книша з рук. Ватаги, що проїжджали повз хутір, бачили поважного бандуриста, що сидів на призьбі під хатою пана Книша, котрий смиренно слухав спів.
XIV
Смерком бандурист із своєю поводатаркою були вже коло військового табору недалеко від річки.
У таборі було дуже тихо. Бандуриста загледіли здалеку, але він поволі наближався до самого табору й через те ніякої ненависті чи обережності не викликав. Поява його для багатьох була приємна: усі слухали, як він грав. Чоловіки кликали дівчину, давали милостиню. Кобзар співав:
Ой ти ремезо, ой ти ремезонько,
Да не мости гнізда да понад Десною!
Бо вода в Десні щодня прибуває,
Вона твоїх діток да позатопляє!
Один поранений солдат промовив:
— Ой, жили з мене тягнуть!
Зажурилась Україна,
Що нігде прожити,
Витоптала орда кіньми
Маленькії діти.
Що малії витоптала,
Старії побила,
Молодую челядоньку
У полон забрала!
Якийсь вусатий солдат спочатку слухав співи, потім одійшов далі і по його загартованому обличчю потекли рясні гарячі сльози.
Чимало жартівливих пісень іще співав бандурист на потіху воякам. А потім пішов далі.
XV
Уже зорі засвітилися на небі, а січовик із Марусею все йшли степом. Не говорили. Згодом побачили в імлі вогні, а скоро вирисувалися й темні обриси мурів та будинків. Хмуро й понуро виглядало це місто, не було чути гамору, хо співали солов'ї. Підійшли до гетьманової хати. Маруся і січовик поклонилися гетьманові. Січовик сказав: "Запорожці звеліли низенько уклонитися вельможному пану гетьманові". Всі троє пішли у світлицю гетьмана. Січовик попросив за Марусю, яка втомилася. Гетьман дав персидський килим, жупан, і січовик постелив Марусі, щоб спала.
Але спати дівчина не могла; сон її зовсім не брав. Гетьман і січовик стиха розмовляли. Вона довго прислухалася до цієї розмови, але втома взяла своє, очі її одразу склепилися, і вона заснула.
XVI
Маруся і спала, і чула все довкола. Їй ввижався батьківський хутір, запашний вишневий садок, знайомі рідні обличчя. Коли прокинулася, побачила, що січовик сидів, обпершися об стіл. Пан гетьман стояв посеред хати.
У гетьмана палали очі. Гетьман говорив, що згоди нема, підмоги нема, бачить, який кінець буде. Раптом упав на ослін коло столу, простягнув руки на стіл і припав до них головою. Згодом гетьман встав, узяв каламар, перо та папір, переніс на стіл. Важкий, мабуть, був цей лист, і тяжко йому було писати. Потім лист січовик сховав під підкладку у шапці. Гетьман говорив: "Він продасть нас".
Потім січовик і Маруся рушили далі у дорогу, щоб доставити листа. У місті зустріли величезного чоловіка, який попросив бандуриста-січовика заграти. Бандурист тихенько заграв на бандурі й тихо заспівав:
Ой послухайте, ой повидайте,
Що на Вкраїні постало:
Під могилою під Сорокою
Множество ляхів пропало.
XVII
За два тижні після побачення з паном гетьманом, тихого, чудового вечора, старий бандурист із своїм поводатарем нешвидко наближалися до спаленого селища. Подорожні були змучені. Перед ними чорніли обгорілі хати та садочки, здалека курілись села та хутори.
Вони стали біля криниці і напилися води. Із торби добули окраєць хліба, кілька свіжих огірків, торбинку з сіллю. На сколоченій воді Маруся побачила плетеницю з зеленого барвінку. Це її дуже вразило. Січовик витягнув з води барвінок, і Маруся зробила собі вінок.
Вони рушили далі, уже недалеко, скоро буде могила Наддніпрянка. Коли прийшли на могилу, то побачили з неї Дніпро. Долітало рокотання води знизу і дзвінке шелестіння очерету.
Бандурист заграв. Раптом десь недалеко в очеретах кигикнула чайка. Очі бандуриста блиснули ясніше, і знову залунав над рікою спів:
Та немає гірше так нікому,
Як бурлаці молодому;
Гей, гей, як бурлаці молодому!
З того боку, де кигикала чайка, з комишів виплив вузенький човник. На ньому був плавець у високій шапці. Січовик і Маруся хутко спустилися з могили й опинилися біля самої ріки, де вже стояв добродушний хуторянин, пан Книш, котрий мав переправити подорожніх через ріку. Човен хутко зсунувся на воду й помчав темним Дніпром.
XVІII
Дуже гарно пливти великою рікою літньої теплої ночі!
Зорі горять над вами й під вами зорі і місяць. Книш і січовик розмовляли. Січовик говорив, що гетьман написав листа, і не легко було йому писати. Марусю поклали спати у човні. Січовик почав розказувати їй казку. Раптом Маруся побачила двох чоловіків у свитах та високих шапках, що дожидалися човна. Маруся впізнала постаті Семена Ворошила та Андрія Крука. Вони були невеселі.
Обличчя козаків були помітно похмурі, а очі не те, щоб уникали зустрічі з прибулими приятелями, але якось або розбігалися, або ховалися. Андрій Крук дав Марусі посилку від матері.
Чоловіки говорили про раду, про Самуся, про те, що в суботу знову рада має бути. Семен Ворошило говорив, що треба чекати звісток від Бруя та від Попика. Поки велась ця розмова, Книш розпалив вогонь та приготував куліш. Маруся сиділа зажурена. І січовик вирішив розказав їй казку, як рак по воду ходив сім літ, а на восьмий прийшов, почав перелазити через хатній поріг та й розлив.
Маруся розсміялася, Книш теж, але Андрій Крук та Семен Ворошило сиділи так чинно, як сидять тільки засватані попівни.
Стислий переказ по главах, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу.
XIX
Через три дні була неділя. У Гадячі в соборі зібралося вже чимало православних і, дожидаючи утрені, балакали поміж собою про різні житейські діла. Тут був і бандурист з Марусею.
Одностайну тишу перервали два прибулі молоді козаки. Козаки сказали, що прибуде гетьман з жінкою і гетьманського братчика жінка Мехтодіївна, що усе по її робиться. Люди обговорювали Мехтодіївну, котра прибирається, як проста молодиця, все сама вміє і все сама робить. Говорили, що до гетьмана приїздили московські гості. Прийшов отець Михаїл. У нього була поважна постава, строге обличчя, але з лагідним та ласкавим виразом. Його сильно шанували парафіяни.
Бандурист теж підійшов під благословення і підвів свого поводатаря. Коли бандурист сказав: "Носіть тягарі друг друга. Одною рукою вузлика не зав'яжеш", то отець Михаїл не те, щоб стрепенувся, а якось особливо пильно зазирнув йому в очі. Вони розговорилися. А на запитання отця, які жита, Бандурист відповів: "Такі жита, що хоч зеленими жати, то можна".
Прийшли пан гетьман та пані гетьманша. Вони велично, як два важкі човни, проплили насередину церкви. Гетьман був сумний. Прийшла і братчиха. Бандурист звернув очі на братчиху. Вона згубила хустину і Маруся подала їй червону хустку. Братчиха подякувала. Знати було, що нерви в неї були міцні, що вона не здригнеться від якої-будь несподіванки, не крикне від жодного переляку або здивування. Братчиха заговорила до Марусі та запросила їх з бандуристом на гетьманський двір.
Почалася заутреня.
XX
День був душний та жаркий. Пан гетьман розмовляв з московським боярином із русявою бородою. Гетьман говорив, що буде буря. Кожне слово гетьман вимовляв якось мляво, знехотя, померхлі очі його зверталися кудись у далечінь, у нього була якась внутрішня тривога та втома. Московський боярин був жвавий, в'юнкий та безжурний.
Покволом до них наближався старий бандурист із засмаленою дівчиною у вінку із свіжих квіток. Мляве байдуже обличчя гетьмана відразу спалахнуло, потім поблідло, й губи трохи затремтіли. Він глянув на московського боярина, немов жадаючи вичитати на його обличчі, чи не закралося йому в душу яке підозріння.
Але обличчя московського боярина нічого не виявляло. Пан гетьман обернув очі до прибулих, запросив утомленого бандуриста до їжі.
Бандурист сів на сходах, у кутку рундука, й опинився геть у затінку. Пан гетьман сказав старцеві надіти шапку. Московський боярин дивився на дівчинку.
Бандура заграла й почувся спів: "Ой раю пресвітлий, ой раю прекрасний!". Вийшла гетьманша та пані братчиха, які тихенько примостилися оддалік й стали слухати псалми. Жінки були різними: гетьманша мала ніби довгу скуку і сум, а братчиха визначалася спокоєм, який міг обернутися бурею.
Маруся дивилася на московського боярина недовірливо, вона не хотіла відповідати на питання. Потім боярин попросив подивитися на бандуру і сів біля старця. Вихваляючи бандуру, він дивився одначе не на неї, а просто в лице її хазяїна. Але бандурист нітрохи не змішався від пильного боярського погляду. Бандурист питав, чи не знає боярин Семена Бруя – височенного діда, сліпого на одне око. Потім старець сказав: "У святому письмі сказано: "Нема такого тайного діла, щоб воно, раніш чи пізніш, не виявилося", — а все-таки, ми, грішні (я не про вас це, добродію, говорю), доволі коїмо всяких потайних фіглів! Але коли не на цьому, то на тому світі за всякий лихий вчинок віддасться належна відплата!".
Боярина, ніби з гульні та нудьги, дуже зацікавив мандрівний бандурист. А гетьман звертав благальні очі на пані братчиху й, одержавши на свої десять розгублених поглядів один, що одразу заспокоював його, тихенько зітхав, тер лоба рукою та намагався виглядати, як подобає гетьманові.