Ті олімпіади чомусь дуже подобалися вчителям, але страх як не подобалися учням. Ну хто бажав, замість прогулянки по барвистому осінньому листі, сидіти з книжками?!
Ксеня знала, що кому-кому, а їй вже точно не пофортунить відкрутитися. І доведеться ще інтенсивніше готуватися, а потім їхати та хвилюватись на тій клятій олімпіаді.
— Що б таке придумати? — скаржилась вона якось на перерві. — Слухай! — звернулась до Сашка, найвідомішого двієчника їхньої школи. — Ти ж у нас головний спеціаліст із витівок. Що б ти зробив на моєму місці?
— Та я б на твоє місце ніколи й не потрапив! Голова не вмістила б стільки інформації, — підморгнув той.
— Та ні, я серйозно! Підкажи щось.
— Нахами вчителям. Вони будуть просто шоковані. Народ, уявляєте картинку, — звернувся до своїх побратимів-забіяк, — старанна Ксенька хамить вчителям!
Або... ще кращу ідею придумав: пішли зі мною лупити з рогатки горобців під директорськими вікнами. А ти ще візьми камінчика, та й у вікно ненароком... — останні слова потонули в загальному реготі.
— Дурний ти, і поради в тебе дурнуваті, — набундючилася дівчинка.
— Теж знайшла в кого поради питати, — виховувала потім Ксеню Оленка, коли вони, повертаючись зі школи додому, вирішили піти довшим шляхом через парк. — Тобі заздрять через ту олімпіаду, а ти... Ет! — Оленка розчаровано махнула рукою й нагнулася, щоб підняти величезний яскраво-жовтий кленовий листок. — Не вмієш цінувати, що тобі дається...
Ксеня від несподіванки аж зупинилась:
— Мені заздрять? Хто? Чому?
— Багато хто. І я в тому числі! — Оленка теж зупинилась і відверто подивилась подрузі в очі. Ксеня розгубилась.
— Маячня якась... Ти? Заздриш? Мені? Через якусь дурну олімпіаду, яка мені сто років не потрібна, а потрібна вчителям та батькам, щоб вони могли мною пишатись! А мені жодного задоволення від того, а тільки вчи та вчи, ще й підкидають нових завдань. Так ніби старих не достатньо! — Ксеня незчулася, як голос її перейшов на крик.
— Сонечко моє, — Оленка лагідно погладила її по плечу. — Ми всі бачимо, як ти багато й напружено працюєш. І повір, ми всі тобою дуже пишаємось. А про заздрість то я так, дурницю бовкнула. Просто приз переможцю олімпіади аж надто привабливий. Я б точно не відмовилась за нього попотіти, але ж не беруть...
— Який ще такий приз? — для Ксені олімпіада була неприємним обов'язком, якого треба або уникнути, або в крайньому разі стерпіти.
— Так ти не знала?! — аж розсміялась Оленка. — Ото дивачка! Готуватись готуєшся, а про нагороду й не поцікавилась. Олімпійські ігри дивишся? Там же дають солідні нагороди спортсменам. Президент навіть квартири в Києві обіцяє за золоті медалі. То чому наші шкільні олімпіади мають бути за просто так?
— Скажеш теж, квартири...
— Звісно ж, квартиру тобі ніхто не запропонує. Усе ж таки шкільна олімпіада — це тобі не світові Олімпійські ігри, але й тут приз непоганий...
— У таборі вона була, — перекривила її Оленка. — У такому не була! І не побуваєш, якщо будеш так легковажно до цього ставитись. Головним призом для переможця обласної олімпіади з англійської мови є, — Оленка на мить зупинилась, щоб набрати повні легені повітря, — поїздка до міжнародного дитячого табору в Північній Америці!
Дівчатка мовчали. Ксеня була приголомшена. "Хочу до міжнародного табору!" — кричала одна її половина. "Ти не переможеш. Треба було більше готуватись, а менше скиглити! Теж мені, принцеса... Примушували її вчитися, обмежували свободу..." — відповідала їй друга.
— Ну... я й не знаю... — тихо мовила. Треба було нарешті хоч щось сказати, бо Оленка жадібно чекала реакції на новину. — Я думала влітку долучитись до групи юних натуралістів. Там же й Геник буде...
— Ти дійсно несповна розуму! Який Геник?! Які натуралісти?! Ти ж світ побачити можеш! — Оленка від обурення аж почервоніла, ніздрі роздулись, а рот кумедно відкривався, щоб різко виплюнути слова: "юні натуралісти", "Геник".
...А Ксені стало легко й весело. Вона дзвінко розсміялась і смикнула подругу за кіску:
— Оленко, ти така смішна, коли обурюєшся! І дякую тобі за новину. За таку нагороду справді варто поборотись! — і перейшла на іншу тему, цокочучи про Васька та Геника.
А ввечері зателефонувала тітоньці Вірі, і вони вдвох обговорили детальний план підготовки, щоб осягти якомога більше за той час, що ще залишався.
Тепер Ксеня знову цілими днями сиділа за підручниками з граматики, збірниками "лексичних тем" і словниками. Учила напам'ять вірші, таблицю з неправильними дієсловами. Часом просто зубрила. Слухала диски з англійськими аудіо-книжками... Інколи хотілося плюнути на те все — і повикидати ті словники, граматики, підручники, диски разом з тітчиними нотатками. Розпалити у дворі багаття й пустити за вітром. Але Ксеня стримувалася. А коли остаточно все набридало, сідала з мапою на колінах та уявляла, як подорожує різними країнами. А в таких подорожах англійська все ж таки-згодиться.
Усе на світі рано чи пізно закінчується. Час на підготовку вичерпався, і от напередодні новорічних свят, якраз наприкінці другої чверті, Ксеня разом з іншими розумниками їхнього містечка поїхала до обласної гімназії, де зазвичай і проходили змагання серед різного штибу обдарованих дітей та палких шанувальників англійської мови зокрема...
Дівчинка сильно нервувала. Дивилася на інших конкурсантів. Ті здавалися такими впевненими в собі, такими серйозними... А коли дітей провели до спеціально підготовленого класу, у неї не те що руки тряслися — коліна підгиналися!
Роздали завдання. І хоча на турнір олімпіади відводилося кілька годин, матеріалу — по самі вуха: і слова перекласти, і на запитання відповісти, і часові форми впізнати, і твір написати. А в кінці — виступити зі спеціальною усною доповіддю на одну з раніше запропонованих тем.
Ксеня, за порадою Віри Василівни, підготувала доповідь про сталі вислови англійської мови та їхній переклад українською. Напевне, вдало вийшло, якщо сам голова комісії, Пилип Захарович, аплодував опісля промови.
Однак наша конкурсантка особливих надій після закінчення олімпіади не плекала: "Ну про яку перемогу може йти мова, коли змагатися довелося з гімназистами з обласного центру?!".
Саме з таким пригніченим настроєм і повернулася додому. А наступного ранку в школі однокласники налетіли із запитаннями.
— Ну, кажи, як? — підбігла їй на зустріч Оленка.
— Що, що там було? — Геник аж викрикував від цікавості.
— Та нічого особливого. Продула, напевне... — і Ксеня з байдужим виглядом розгорнула книжку, аби сховати за нею очі, повні сліз.
Геник подивився на її схилену потилицю та взявся розповідати про чергову нову комп'ютерну гру. Клас завмер у захопленні: такої гри ще не мав ніхто... Про Ксеню всі відразу й забули, і лише Оленка всіляко намагалася її підтримати: то цукерку тицьне, то шматочок шоколадки, то нову наклейку.
Розділ 3
Новорічний подарунок
— Новорічний подарунок прибув завчасної — батько втягнув до кухні велику новісіньку валізу на коліщатках, коли Ксеня з мамою готували вечерю.
— Це ще навіщо? — косо глянула мама.
— Це для нашого вундеркінда, бо "вундер" — по-німецьки означає "надзвичайно розумний", а "кінд" — то дитина. Що ж я дарма німецькою "шпрехав" у школі?! — тато потрусив валізою. — Я ж до вашої уваги, шановне панство, був одним із найкращих учнів!
— Не знаю, не знаю, яким ти там учнем був у школі, — засміялася мама, — бо я, наприклад, пам'ятаю, що "вундер" німецькою — це "чудовий", "незвичайний". Але в цьому я з тобою погоджуся — наша дитина і чудова, і надзвичайно розумна!
— Ох, завжди ти мусиш мене виправити. Ніколи похизуватися не даси, — жартома знітився тато. — А тебе, — знову звернувся до Ксені, — вітаю! — і вручив валізу.
Дівчинка мимоволі стиснула пластикову ручку і спантеличено подивилася на тата.
— Віра Василівна телефонувала, — пояснив він. — Ти перемогла на олімпіаді, тож улітку поїдеш до міжнародного табору. Ну що? Щаслива?
— Перемогла? Я? — Ксеня присіла на табурет, так і не випустивши з рук валізи. — А як же... А що... — та новина нарешті дійшла до збентеженого розуму й розійшлася по обличчю широкою усмішкою. — Ура-а-а! Біжу подзвоню Оленці! — і вилетіла на пошуки телефони.
— Щось мені аж страшно, — зронила мама, коли з вітальні залунав щасливий Ксенин голос. — Як подумаю, що моя дитина одна поїде на край світу. Може, і не треба було тих олімпіад...
— Так вона ж не сама буде. Там, напевне, ціла купа організаторів та кураторів. Усе буде добре, не хвилюйся. Ет, молодці ми з тобою! Яку дитину виховали!
Розділ 4
Підготовка
Тепер валіза стояла в кімнаті, чекаючи свого часу. А невдовзі Ксеня отримала й пакунок з усіма документами.
Згодом призначили необхідні зустрічі, а також повідомили місце, час і назву табору. Групу дітей до Сполучених Штатів супроводжуватиме досвідчений куратор, а там їх уже зустрінуть керівники програми, які й опікуватимуться юними мандрівниками.
— То куди ти їдеш? В Америку? Північну чи Південну? А куди саме? Континент же великий... — усе допитувався Геник, слухаючи розповідь про майбутню поїздку.
— Не докучай людині! — не витримала Оленка. — Іди он на карті пошукай. Може, знайдеш знайомі назви. Іди, іди! Хоч користь якась буде, бо вже так на географії плаваєш...
— Яка ти розумна, Оленко! — скипів Геник. — А я думаю, у кого мені поради спитати?! А про тебе й забув! — І знову до Ксені звернувся: — Серйозно питаю. Куди саме поїдеш? А й справді — покажи на карті! Часом й Оленка може щось гідне запропонувати... Куди руки тягнеш?! — хмикнув, відвертаючись від уже занесеної до чуба Оленчиної долоні.
— Ага... Північна Кароліна... У Північній таки Америці... Цікаво-цікаво, що ж іще там таке північне знайдеться. Може Північне Сяйво?
— І північні олені, — вирішив і свої п'ять копійок вставити Васько. — А поруч Південна Кароліна. Ця вже мусить бути в Південній Америці. А ще далі Західна Кароліна, але вже в Західній Америці, і так далі. У кожної Америки має бути своя Кароліна!
Але бурхливо-жартівливе обговорення голосно обірвав дзвінок на наступний урок.
Перемога на олімпіаді, а скоріше, майбутня мандрівка до Америки зробили Ксеню знаменитою на всю школу. Її почали зупиняти в шкільних коридорах учні інших класів, які до того, може, й імені її не знали.