А прийшовши додому, він заснув. Вночі снилися йому кошмари, відчував чиїсь волохаті пальці. Чоловік закричав: "Галю, чорти! Чорти в хаті!". Женя прокинулась і почула тупіт у кімнаті батьків. Батько кричав, що бачить чортика і хотів його зловити. У щілині дверей Женя побачила, що й мама щось ловить, назвавши це щось пацюком. Раптом Женя стала перед батьками і сказала: "Ма… Не треба совком. Там нічого нема. Я розкажу…".
Бен. 101-ша армія юних шибеників
А все почалося з Бена. Коли Женя виходила на балкон, їй видно було весь двір: кочегарку, баштовий кран, купи цегли, глини, піску. У дальньому кутку стояв новий будинок, в якому теж на другому поверсі, проживав Андрій Кущолоб, тобто Бен. На балконі Бена була імпортна, японська циновка з яскраво-червоним сонцем. На тлі того сонця і з'являвся генерал 101-ї армії Бен – Кущолоб.
З Беном Женя познайомилась давно, з дитячих колясок. Одного разу мама відправила її по ключ для закруток. Уже парадні двері свідчили, що тут проживає войовник-мілітарист: скло вибите, фанера порізана, стіни повидряпувані до рудої цегли і скрізь написи: "Хальт!", "Шкира, начувайся!", "Прівєт вам, трупи!". Дерматин на дверях був порізаний, дзвінка не було, теліпався провідок, який вдарив Женю струмом.
Зайшовши, дівчинка побачила Бена на спині у дідуся. Бен відпрацьовував сцену приручення мустангів (подивився напередодні фільм). Про Бена Женина мама казала: "Не дивую йому. Воно росте неприкаяне". Бен ріс без батьків. Його мати, струнка синьоока красуня з розпущеною косою, працювала костюмером у театрі й більше перебувала за кордоном. Чоловік її, інженер-конструктор із великого заводу теж надовго виїжджав за кордон. Дома батьки зустрічалися рідко. Бенові привозили все: наймодніші джинси з ярликами-тиграми, пістолі й автомати, розкішні ковбойські пояси, справжні біноклі й гумову жвачку. Тим вони ще більше розпалювали бойовий, войовничий дух Бена.
До войовничого виховання Бена доклав руку і дід Андрон. Це був сухий, високий чоловік з мучнисто-білим лицем. Він став для Бена і нянькою, і куховаркою, і вихователем. Дід Андрон пройшов три війни, мав чотири поранення, одну контузію і медаль "За врятування на водах". Дід дуже любив згадувати, тому не співав Бенові колискових, а розповідав свою біографію. Шпигунські книги, фільми довершили справу. В дев'ять років Бен присвоїв собі звання генерала й організував у дворі армію, якій дав військовий номер 101-ї бронедесантної.
Бен був патлатий довготелесий хлопчисько з пухким обличчям, з рум'янцем на всю щоку. Очі мав синьо-голубі, безжурно-веселі, ріс наче з води, одяг швидко ставав малим і у куцій одежі Бен і ганяв по двору як підстрелений. Дід Андрон любив свого онука, а в душі називав його тираном і мучителем.
Хлопці із Стадіонної вулиці складали воїнство 101-ї бригади. Кожен мав свою зброю: шаблі, автомати. Вдягнені були у джинси, сорочки, солдатські пояси. Вадька Кадуха був правою рукою Бена і мав іржаву німецьку каску. Бен, який ще пережовував кашу (а дід дріботить за ним із склянкою компоту) з'являвся у дворі і армія ділилася на "наших" і "не наших". У кожній групі були танкісти, диверсанти, лазутчики, санітари. Кочегар Фурдило називав хлопців іродами. Під час бою хлопці бігали і по дворі, і по підвалах. Армія мала чіткі правила і закони. Мами з колясками спостерігали за їхніми битвами оторопілими поглядами.
Хортик з анхіною
Женя Цибулько рідко коли виглядала на вулицю: то уроки, то басейн, то сходити в магазин. Ввечері мати сама виштовхувала її з кімнати, але до дівчаток Женя не хотіла іти. А коли вже виходила, то до хлоп'ячого гурту. "Цибулька! Жабулька! Слабулька!" — так називала її армія Бена. Женя не боялася і наступала, але тут робилося з Беном щось незрозуміле: він червонів, м'явся, неспокійно кліпав очима, а потім, як тільки Женя підходила до гурту, зривався на ноги й тікав з армією. Про людське око Бен дражнився, глузував, відштовхував Женю, але в глибині душі йому подобались її упертість.
Женя бігала за хлопцями, але все якось збоку, не раз думала: "Ну, чому я не хлопець? Чому? Їм усе можна – лазити по деревах, стріляти, боротися, носити погони. А я?". Женя тоді ще не знала, що через рік-два вона сміятиметься над своїми дитячими жалями і пишатиметься тим, що народилася дівчинкою.
Під кочегаркою стояв Женин Мотя, худенький, із перев'язаними вушками хлопчик, і сиротливо дивився, як гасає Бенова армія. Мотя майже плакав, бо Женя на нього не звертає уваги, та раптом Бен плигонув через кущ і збив із ніг Женю. З її коліна потекла кров. Видно було, що Бен хотів подати руку, але не наважується, соромиться хлопців. Тоді й підбіг до Бена Мотя, сказавши, що в Бена апендицит в голові. Бен відштовхнув малого, проте руку Жені подав, допоміг встати. Женя побігла грати в армію і сховалась у підвалі. У підвалі панувала темрява, тхнуло пліснявою, а в трубах шипіла вода. Женя навіть не отямилась, як відбилась від гурту. Опинилася в кутку, в якому ще не була. Руки в неї тремтіли. Коли намірилась іти, щось близько зашкреблося. Голос був такий слабий і кволий, що тікати перехотілось. Дівчинка подумала, що це котик. Коли приступила, побачила якесь звірятко. Взяла на руки і вийшла надвір. На руках був справжній гномик: руки, пальці, вкриті щетинками, волохатенький, не більший за людську долоню. І хвіст з китичкою. Женя зраділа: "Мавпочка". "Хама ти авпа! Хіба ти не хачиш, я хортик, і хо… хорло. Хорло болить. Анхіна" — сказав чоловічок.
Раптом прибіг Вадька Кадуха і хлопці. Женю схопили й поцупили, як мурашки стеблину, а вона сказала, що не грає більше. І її відпустили.
Стислий переказ по главах, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу.
Галина Степанівна. Дорога додому
На роботі Женину маму любили. Ця маленька, худорлява жіночка була терпелива, працьовита, мала лагідну вдачу і друкувала навіть найбрудніший рукопис. Мама працювала наосліп і могла при цьому робити ще щось: дивитись у вікно, говорити. Галина Степанівна була розумна і частенько підправляла й журналістів, котрі допускали помилки.
Ввечері Галина Степанівна вирушає додому. У підземному переході купує собі п'ять хризантем. У тролейбусі жінка роздумувала, чи Женя вже повернулась з басейну, чи чоловіка знов не потягло на "трибуну ООН".
Вона думала про Женю, про те, що дівчина довго сидить над уроками, погано їсть і що взагалі останнім часом із нею щось дивне коїться. То собі якесь звірятко завела, то розказує, як Бен схопив двійку, як одірвав ручку від класних дверей, як дражниться і на перерві підставляє їй ногу. Розказує, сердиться, але видно, що не байдужа до Бенових витівок. Може, з цього й починається дитяча дружба?
Мама Жені була спокійною, хоч у тролейбусі було тісно, і одна жінка навіть пом'яла її хризантеми.
Раптом, без всякого, здається, зв'язку, Галина Степанівна подумала: "Післязавтра неділя. Скажу дома, та й поїдемо у Пущу-Водицю. Жені треба хоч трошки розвіятись, побути на повітрі.".
Синько, син свого діда
Хтозна, чи справді Жені щось піймалося в підвалі, чи всю ту розмову з "хортиком" вона вигадала. Але таємниця надовго оповила Женине життя.
У кімнаті Женя запнула штору, щоб ніхто не підгледів химерного звірка. Женя посадила чоловічка у своє ліжко, обтулила ковдрою. Дівчинка розпила, хто він такий і порадила не брехати, бо вона вже у 5 класі. Звірятко сказало, що хворе і просило печеричок. Женя полізла у підвал, був вечір і було страшно. Зі стін нашкребла плісняви, грибків (згадала, що це ліки). На кухні зварила чай із грибків, додала солі, соди і меду. Звірятко випило все, йому було смачно. А Женя згадала, що пора бігти по молоко і вибігла з квартири.
Коли повернулась, чортик сказав, що йому легше. І розповів, що він хатній чортик, маленький, якому лише два літа, одна зима і ще дві зими. Народився він від діда Синька, і сам зветься Синько. Дідок його рано помер, бо прожив триста два літа, дві зими і ще одну весну.
Женя запитала, чи вміє він ворушити вушками, так як вона. Але у коридорі дзенькнув дзвінок. Прийшов батько. Женя крадькома милувалася батьком. Для неї він був схожий на вчителя або на вченого: в окулярах, тонке розумне обличчя, невеликі залисини і гарний світлий чуб, хвилястий, завжди акуратно причесаний. Та найголовніше – ніхто не давав йому тридцяти п'яти років.
Батько прийшов скоріше, щоб приготувати їсти і прибрати. Дівчинка допомогла батькові. Він пообіцяв взяти Женю з собою на роботу в історичний музей, де робитиме фігурне ліплення.
Коли Женя взялася пилососити, то з пилососа вилетів з пилюкою Синько, який ліг собі там спати.
Після вечері всі лягли спати, а у Кущолобів світилося вікно на кухні. Там дід Андрон роздумував. Перед цим він скупав Бена, постелив йому свіжу постіль і перед сном розповів ще одну історію. А коли прав джинси Бена, знайшов сигарети, не прості, то були кубинські сигарети, привезені зятем із Гавани. А в іншій кишені дід знайшов гроші, які Бен украв в діда. За ці гроші хотів дід купити яблука і груші для внука.
Дід, звичайно, того не знав, що Вадька Кадуха вимагає від Бена все більшої плати за генеральський чин. Вадька завів нове правило: тільки закінчувалась гра, він розганяв малишню і кликав у підвал найвірніших дружків. Там вони курили, пили і планували різні справи.
Під наставництвом Кадухи Бен зробив першу затяжку, вперше скуштував смак вина із сувенірної пляшечки. Заклопотаний базаром і кухнею, дід Андрон не знав, що в онука починається таємне життя.
Три гіпотези професора Гай-Бичковського
Женя розплющила очі – Синько смикнув її за вухо. Була лише 7 година. Синько розповів, що провчив Бена і інших хлопців, які збиралися у підвалі, пили і курили. Чортик відкрутив краник і хлопців залило водою. Женя хотіла показати чортика професорові Гай-Бичковському. Він живе на третьому поверсі і є вченим-біологом.
До школи було ще рано, тому Женя відпросилась на хвилинку у батьків і пішла до професора, прихопивши Синька.
Професор спішив як завжди, виконував вправи, бігав по квартирі. Та він помітив, що дівчинка сердито посмикує рукою, весь час ніби утихомирює когось, прикритого кофтою. Женя витягла за шкірку Синька, котрий упирався.