Коли я читаю роман (не мого сина), я уявляю заклопотаного автора, який перечитує роман, викидає певні частини. Авторові тільки й треба, щоб його книжку прочитали і зітхнули. Такий автор досяг мети. Він сідає за інший роман.
Мої романи вже написані, лежать по бібліотеках (а фільм-романи — по фільмотеках). Я добився, чого хотів. Тепер я не пишу роману. Я пишу мемуари. Згадую певний шматок життя, що мені він дорогий, і пишу про нього. Пишу насамперед для себе, і мені все цікаве. Той, кому тяжко буде прочитати до кінця, може відікласти книжку. Значить, іще не час йому читати мої мемуари.
Забув відзначити, що я сиджу на березі моря. Ніхто мене тут не бачить. Я нахиляюся до води і мовби торкаюсь рукою до холодного чола нареченої, до її холодної шиї. І як було всім зрозуміти, що в мене одна наречена, для якої я жив ціле життя, їй присвятив сталеву шпагу й за неї підставляв під мечі важкий щит. Сімдесят років стою я на землі, пройшли переді мною покоління чужих і рідних людей, і всім я з гордістю дивився в вічі, боронячи життя й честь моєї нареченої. Культура нації – звуть її.
Я був юнаком невисоким і струнким, з сірими очима, енергійним ротом, погляд був насмішкуватим і впертим. Мав руки, що люблять жінок і їхнє тіло, люблять парус і гвинтівку, а іноді полишають те й інше для любовного вірша. Я вважав, що друг і ворог – два обличчя одного тіла.
***
Директор ходив, похитуючись, як моряк. Колись він справді був моряком, тоді була війна, їхній крейсер "Ісмет" навівав жах, але щохвилі міг полетіти від міни в повітря. У темну ніч з кожного корабля йшло в чергу кілька матросів. Бралося нікудишнього старого пароплава і його вантажилося мінами. Вони відпливали в море розставляти міни. Цю операцію робилося в тих місцях, де мав звичку ходити ворог. Але спитайте в матроса, яка капризна річ плавуча міна, бо ще ні разу не повернувся поганий пароплав. Розставляти міни – вірна смерть для матроса. Матрос це знає й матрос зневажливо свище. Матрос боїться, як кожна жива істота. Шукає грошей і шукає жінки, щоб затулити в своєму роті крик смерті її устами. Йому залишилася година стояти на твердій землі й жити. Матрос напивається, його знаходить патруль, читає на шапці адресу й волоче на корабель. Тиждень матрос бореться з нереальною смертю й реальним доктором. Нарешті одужує. І тоді дізнається, що пароплав, на якому він мав повезти міни, щасливо полетів у повітря біля турецьких берегів. Відтоді матрос ненавидить спирт. А коли йому треба пити, затуляє носа й цідить у рот по краплині. Це в нього є й тепер, я спостеріг одного разу й послухав його оповідання про денатурат.
Іду в їдальню до Директора. Біля їдальні товпи жебраків, у самій їдальні – мухи і бродячі собаки. Директор сидить окремо й їсть так швидко, ніби в нього в руці дві ложки. Я сідаю біля нього й розкладаю на столі конституцію. Я йому голосно читаю, а він мовчки їсть. Подають другу страву. Директор дає шматок м'яса котові, що сидить поблизу. Це матроська звичка – любити тварин. Ми виходимо з їдальні, я радий, бо директор прийняв мою конституцію.
V
Нарешті ітиме мова про любого Сева. У мене на стіні є портрет його діда у полотняному одязі. Він у садку, з палицею, йому не менше дев'яноста. Він стоїть так, як стояв колись у Місті Сев – гордо.
Згадую, як мені сказали, що до міста прибув Сев. Художник Сев – мій перший друг. Прийшовши режисером до кіно, він поставив невеличку комедію, але провалився. А тепер повернувся й знову зніматиме.
В готелі, де ми всі жили, вечором мав зайти до режисера. Ми мали поговорити про сценарій, що він почав ставити. Я постукав до кімнати, зайшовши, побачив режисера і жінку. Режисер лежав на ліжку, жінка сиділа і курила біля вікна. Я подумав, що прийшов невчасно. Жінка була білоголова, стрижена, в англійській блузці, довгі ноги поклала на стілець перед собою. Вона палила, дмухаючи в вікно, і ледве подивилася на мене. Я почав казати, що спішу і маю зустріч із Севом (не хотів їм заважати). Жінка встала. Я одразу став забувати своє незадоволення і бажання піти. З нею мені захотілося погуляти по вулицях, міцно притиснувши до себе її лікоть. Вона трималася так, ніби їй шлейф несли пажі. Я червонів. Попрощавшись, вийшов і почув: "Хочете чаю, Тайах?". Це мене вразило, і я навіть пішов не в той бік. Замислившись, я набрів на Сева, хоча ще не бачив його ніколи і не був ще знайомий з ним. Ми довго трясли руку одне одному. У кімнаті Сева розмовляли про провал його картини, про його нову картину. Сев задумав фільм про море. Він запитав, чому я так швидко втік від режисера. Я відповів, що там була дівчина, яка мені не подобається. Я чув її ім'я, запитав Сева, при чому тут "Йосиф Прекрасний"? Там є така цариця, що спокушає? Сев відповів: "Оце вона там і є". Я почервонів, Сев удав, ніби не бачить цього.
Сев розповів, що задумав морський сценарій: море, корабель, наші матроси й нудьга за батьківщиною. Побачивши, що в мене до розмови настрою немає, Сев тягне мене до кімнати режисера.
І от ми сидимо всі гуртом на ліжкові: я, Тайах і Сев. Навпроти нас ходить режисер, а на канапі сидить кінооператор.
Біля себе відчуваю тепле плече жінки, вона чудово пахне. Мені хочеться казати приємності. Тайах дуже стримана й холодна, у неї професійна усмішка балерини – одним ротом, білими зубами.
Швидко йшов час, інтимна темінь обгорнула кімнату. На мою руку обережно лягла рука Тайах й так залишилась (а я дуже люблю людські руки – додаток до людського розуму). Я почав ворушити пальцями, помалу пестити жіночу руку. Тайах нахилилася до мене, й я нахилявся до неї. Її волосся лоскотало мені вухо.
Перед очима раптом випливає камін. Поправляю плед на ногах і підкладаю дров. Кров не гріє так, як півсотні років тому. Я хвилинку тихо плачу.
Знову згадую, як тоді у кімнаті режисера пропоную свої послуги Севу. Між нами сидить Тайах, і коли я схиляюсь до Сева, її груди торкаються моєї руки. Я не ворушу ліктем, щоб залишити враження випадковості. Я чую пульсацію крові на шкірі руки.
Троє голів укупі, три перемішаних дихання, троє рук разом (Сев поклав і свою руку на наші), сутінь кімнати, дружба, до якої увійшла жінка повноправною серединою. Ця група була синтезом і натхненням.
Стислий переказ по главах, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу.
VI
Сонце ще за обрієм. Море спокійне й темне. Ми вийшли з готелю: Сев, я й актор-тубілець. Ми йдемо до східців у порт.
По східцях ми біжимо вниз, як школярі. У військовій гавані попритулювалися човни рибалок. Ми підходимо до них і зазираємо згори. Наш актор починає бігати й шукати свого знайомого рибалку і десь зникає.
Ідемо далі й доходимо до краю молу. Вже зовсім світає. Над водою сидять рибалки. За смугою води стоїть упоперек хвилеріз. До нього ходить човен, на який ми чекаємо, щоб добратися туди.
Сьогодні була неділя, а Сев говорив, що саме в неділю йому приходить в голову безліч ідей.
Ми побачили на воді дубок, паруси якого були змотані. За кормою на тросі був маленький човник, такий же, як дубок. Був ніби його дитинча. Дубок називається "Тамара".
Ми пройшли по хвилерізу в край, поминувши рибальські такі-сякі хатинки, бо взимі рибалки переїздять в Місто.
Ми сиділи і міркували, як можна жити в країні, у якій немає моря. Починає сходити сонце.
Сев запитує думку про його сценарій. Але сценарій Сева має ідею, яку словами неможливо сказати. Її можна сформулювати лише словами Сева, до неї треба ще його усмішки, манер і веселості. Нам добре розмовляти біля моря. Море чимось нагадує степ. Біля моря добре думається. Сев розповідає історію про старого діда: жив собі дід, було йому більше ста років. Забув уже рахувати онуків та правнуків, а синів геть усіх поховав. Став недобачати старий, і вигнали його правнуки. Оселився старий у землянці над рікою. На даху в нього зимою вовки ночували, влітку – трава росла, і жив дід так, ніби збирався свою сотню років іще раз переглянути. В нього була страшення сила і інстинкт до життя. Та несподівано його розірвали вовки на другій сотні літ життя.
Актора нашого не було й не було. Ми сіли на шаланду і рибалили. Рибальство так захоплює Сева, що він приказує до кожної скумбрії, яка потрапляє на дно шаланди. Рибалка – хазяїн шаланди говорить, що сьогодні буде шторм.
***
Шторм розлютувався надвечір. Нам тяжко навіть йти, ми опиняємося біля води. Ось воно – море! Яке ж воно гнівне!
Був туман, сильні хвилі. А ми з Севом сіли на мол, дивилися і розмовляли про Тайах. Її подруги говорили, що вона змінилася. Кілька років вона кидалася від одного чоловіка до іншого. Вона вважала себе авантурницею. Її батько – італієць, мати – слов'янка. Дівчина не могла всидіти на місці. Але тут вона ніби потрапила до лагуни, хотіла тихо пливти. Сев говорив, що зараз її тіло відпочиває і відновлює кінчики чулих нервів. І прийде час, коли ця жінка буде відчувати себе дівчиною. Сев сказав до мене: "Ви ж її любите, редакторе!". "А ви її кохаєте, Сев!" — відповів я.
Коли ми з Севом йшли додому, то в порту зустріли Тайах. Вона тримала капелюх у руках, і її золоте волосся куйовдив вітер. Ми взялися усі за руки й потягли Тайах за собою на мол. Це було веселе біснування. Ми щось кричали, вибігши на мол, Тайах щось співала. Дівчина кинулася мені на шию і жагуче поцілувала в губи, притулившися всім тілом. Потім вона поцілувала Сева.
На губах Тайах була вже зовсім невдавана усмішка. Вона любила, коли ми з Севом приходили в театр дивитись, як вона танцює.
Шторм лютував, ми побачили, як хвиля несе щось на собі. Побачили голову людини на щоглі. Сев полетів у воду і, не вміючи плавати, стояв по пояс у воді і чекав, доки щогла наблизиться до нього.
Людина, яку викинуло на берег, виявилася живучою, хоча й ми також робили хтозна-що, щоб вона ожила. Очі чоловіка були сині. Він просив води, ми відрядили Тайах за спиртом, а чоловіка перенесли в затишок, зняли весь одяг і викрутили. Він був прекрасним екземпляром мужчини. Тайах прннесла горілки і ми розтерли його, а потім дали ще й випити трохи. Коли він опритомнів зовсім, у Тайах горіли очі, а викинутий на берег матрос засоромився, відчувши себе голим.
Сев сказав, що це прекрасний початок для фільму.