Розповідь ведеться від першої особи. Описується ранок та навколишня природа: роса, вітер та яскраве сонце.
Автор використовує безліч метафор та персоналізацій: в уяві головного героя твору сонце грається з ним, а також із бджолами, що видають крилами наступний звук: "Дізік, дізік…".
А саме це слово ("Дізік") і було страшним для солдата (головного героя твору), адже він — дезертир, а по-армійському "Дізік" і означає "дезертир"...
Все було просто до дрібниць — і я, і заспаний ранок, і сивий стен Добре я пам'ятаю лише ранок: заплаканий у росах, молодий і трохи засоромлений сонцем, що смутне купалося у річці.
Я відганяю сонце, що лізе цілуватися. Бджола крильцями видає звук "дізік, дізік", і це мене починає сердити, бо нагадує про дійсність. Я й справді "дізік", дезертир. Отже, коли й сонце починає шукати дезертирів, то в село не піду, заховаюся у свого вірного товариша — в житах.
Наливаються жита...