Наступного ранку Робінзон вийшов у море. Через 2 години він побачив дуже сумне видовище: корабель (з вигляду іспанський) застряв між двох скель. Вся його кормова частина була розбита морем ущент, але бушприт і вся носова частина збереглись цілими. Робінзон врятував ще живу собаку, знайшов два трупи, а більше там не було жодної живої істоти. Очевидно, люди висадилися на шлюпку і кудись зникли.
Робінзон обшукав корабель і знайшов для себе трохи корисних речей: зброю, порох, одяг і взуття. Було у скринях і три великі торби з грішми, але тут вони не мали ніякої цінності. Проте він сховав гроші у печері. Він знову зажив своїм колишнім мирним життям, помалу пораючи своє господарство. Але останні роки він був куди обачнішим, частіше розвідував обстановку і рідше виходив з дому. Робінзон не боявся тільки східного боку острова, бо знав, що дикуни ніколи не висідають на цьому березі.
Так він прожив 2 роки. Якось уночі, в сезон березневих дощів, на 24 році пустинницького життя, Робінзон лежав у гамаку і не міг заснути. Перед його очима пройшло, так би мовити, в мініатюрі все його життя до і після прибуття на острів. Його тодішнє становище здавалось йому найзлиденнішим у світі, і гіршим за нього була хіба що смерть. Весь спокій, що він черпав у покорі провидінню, пропав без сліду. Тоді Робінзона захопив план подорожі на материк.
Якось йому наснилося, що він врятував від дикунів полоненого, якого вони зібрались убити й з'їсти. Ця людина мала допомогти йому переправитись на материк. Цей сон підказав Робінзону, що єдиним для нього способом вирватися на волю було захопити якогось дикуна, причому, якщо можна, одного з тих нещасних, засуджених на з'їдення. Він вирішив підстерегти дикунів, коли вони висядуть на острів. Робінзон почав настільки часто ходити на розвідку, що це йому страшенно надокучило. Він марно чекав більше ніж півтора року.
Одного ранку він побачив на березі, зі свого боку, принаймні 5 індіанських пірог. Усі вони були порожні: дикуни, що приїхали ними, кудись зникли з його очей. Робінзон засів у своєму замку, але приготувався до задуманої раніше атаки і вирішив діяти, якщо трапиться нагода. Згодом він виліз па вершину горба і почав дивитись у підзорну трубу. Дикунів було не менше 30. Вони розклали на березі вогнище і щось готували на ньому. Раптом з човнів вони потягли до вогню двох нещасних, очевидно, призначених на убій. Одного вбили, а другий полонений стояв і чекав своєї смерті. Раптом цей нещасний кинувся вперед і з неймовірною швидкістю побіг піщаним берегом прямо в бік Робінзонового житла.
За втікачем кинулось лише троє дикунів. Від Робінзонового замку дикунів і втікача відокремлювала бухточка. Втікач, не задумуючись, кинувся у воду і переплив бухту, а потім виліз на протилежний берег. 2 переслідувачів кинулись у воду, а третій не наважився. Робінзон відчув, що настав час діяти. Він взяв рушниці й побіг до моря навперейми дикунам.
Незабаром чоловік опинився між утікачем та його переслідувачами. Почувши його крики, втікач озирнувся і спочатку перелякався Робінзона більше, ніж своїх ворогів. Одного з дикунів Робінзон збив прикладом, а іншого застрелив. Нещасний утікач, побачивши, що обидва його вороги упали мертві, спинився, але він був так наляканий вогнем і звуком пострілу, що розгубився, не знаючи — чи йти йому до Робінзона, а чи тікати. Робінзон почав гукати і манити його до себе. Бідолаха впав навколішки перед Робінзоном, бо вважав себе за полоненого. Нарешті, підійшовши зовсім близько, він знову впав навколішки, поцілував землю, притулився до неї обличчям, взяв Робінзонову ногу й поставив її собі на голову. Мабуть, останній порух означав, що він присягається бути його рабом до самої смерті. Робінзон підвів його, поплескав по плечу і, як міг, старався показати, що йому не слід боятись його.
Дикун, звалений ударом приклада, був не забитий і почав приходити до пам'яті. Врятований почав показувати Робінзону мигами, щоб він дав йому свій тесак. Цією зброєю врятований одним махом відтяв дикунові голову. Потім він закопав мерців, щоб вороги не знайшли тіл, коли прийдуть на це місце.
Робінзон повів врятованого до своєї печери. Там він пригостив його хлібом, родзинками, дав води. Згодом бідолаха заснув. Це був гарний хлопець, високий на зріст, бездоганно збудований, з рівними, міцними руками й ногами і добре розвиненим тілом. На вигляд йому було років 26.
Після сну індіанець всіма приступними йому засобами старався довести свою безмежну відданість та покірність. Робінзон назвав хлопця П'ятницею, бо цього дня врятував йому життя. Наступного дня вони переконалися, що дикуни покинули острів, а тоді рушили на те місце, де відбувся бенкет. Там видовище було моторошне, хоч П'ятниця й залишився байдужим. Увесь берег був засіяний людськими кістками. П'ятниця жестами розповів, що дикуни привезли з собою для бенкету 4 полонених; 3 вони з'їли, а четвертим був П'ятниця.
Наскільки можна було зрозуміти з його пояснень, у цих дикунів була велика битва з сусіднім вождем, одним із підданців якого був і він, П'ятниця. Вони забрали багато полонених і розвезли їх по різних місцях, щоб побенкетувати та з'їсти їх так само, як це зробила та ватага дикунів, що привезла своїх полонених на Робінзонів острів.
Робінзон наказав П'ятниці зібрати всі кістки і спалити. Потім вони вернулись до замку, і Робінзон негайно ж почав одягати свого слугу, який до того ходив голий. Він дав йому полотняні штани, які знайшов на загиблому кораблі. Потім пошив йому куртку з козячого хутра і змайстрував шапку з заячих шкурок.
Для П'ятниці Робінзон нап'яв маленький намет між двома стінами своєї фортеці — внутрішньою і зовнішньою. На ніч Робінзон замикався один і всю зброю забирав до себе. Але ці заходи були зайві, бо П'ятниця виявився вірним і відданим слугою.
Робінзон взявся вчити індіанця. Насамперед він відзвичаїв П'ятницю їсти людське м'ясо і прищепив смак до іншої їжі. Згодом індіанець навчився стріляти з рушниці, хоч спершу дуже боявся пострілів. П'ятниця навчився молотити та віяти ячмінь, а Робінзон збільшив поле, щоб зерна вистачило їм обом.
За рік П'ятниця навчився досить добре говорити по-англійському. Робінзон почувався щасливим від самої присутності хлопця. Якось у Робінзона виник страх, що П'ятниця тужить за батьківщиною і хоче вернутись додому. Він почав розмову з хлопцем і дізнався, що путь до материка цілком безпечна і що жоден з їхніх човнів не загинув, бо там течія і вітер ранками завжди в один бік, а вечорами — в протилежний. Тепер Робінзон знав, що течія залежить не від припливу та відпливу, а становить продовження могутньої ріки Оріноко, бо саме проти її гирла лежить його острів. А смуга землі на захід та північний захід від острова — це великий острів Трінідад. Розповідаючи про племена на материку, П'ятниця часто повторював слово "Каріб". Індіанець розповів, що далеко на захід від його батьківщини, живуть такі самі, як і Робінзон, білі люди, а щоб добратися до них, потрібно пливти великим судном. Від того дня в Робінзона народилася надія, що рано чи пізно він вирветься з свого ув'язнення і що допоможе в цьому П'ятниця.
Протягом їхнього довгого спільного життя з П'ятницею, коли хлопець навчився говорити, Робінзон завжди старався закласти в його душу основи християнської релігії. Якось П'ятниця спитав Робінзона: "Якщо бог сильніший і могутніший за диявола, то чому він не вб'є його, щоб не було більше зла"? Це запитання вразило Робінзона, і він не знав, яку дати відповідь. Нарешті він відповів, що наприкінці Бог суворо покарає диявола, він береже його до дня Страшного суду. Проте ця відповідь не задовольнила П'ятницю. Він спитав, чому не вбити диявола тепер. Цими словами П'ятниця остаточно доконав Робінзона, і вони йому ясно показали, що хоча прості й природні здогади ведуть розумне створіння до пізнання бога та шанобливого служіння йому, однак тільки божественне одкровення може дати нам пізнати Ісуса Христа. Ніщо, на думку Робінзона, крім одкровення, не може дарувати всього цього душі, і тому Євангеліє — конче потрібний наставник душ наших у істинному пізнанні бога і шляхів до врятування.
Навчаючи й наставляючи П'ятницю на розум, Робінзон вчився й сам: багато такого, чого він раніше не знав зовсім або не обміркував як слід, тепер ясно поставало у свідомості. Тепер він бачив над собою не мстиву руку провидіння, але розумів, що мусить стати знаряддям спасіння життя, а може, й душі бідолашного дикуна — привівши її до пізнання віри й учення Христа. У такому вмиротвореному настрої Робінзон перебув решту часу свого заслання. Дикун став добрим християнином.
Робінзон розповів П'ятниці історію своїх пригод, особливо те, як потрапив на цей острів, скільки років прожив на ньому і як провів ці роки. Якось П'ятниця розповів, що до землі, де живе його плем'я, прибило шлюпку, у якій було 17 білих людей. Уже 4 роки, як білі люди живуть у дикунів. Робінзон здогадався, що ці люди могли бути з того корабля, який розбився на рифах. На Робінзонове запитання, як могло статися, що дикуни не вбили і не з'їли білих людей, П'ятниця відповів, що його дикуни їдять людей, коли війна.
Минуло чимало часу після цієї розмови. Якось ясного дня, зійшовши на вершину горба в східній частині острова, П'ятниця довго вдивлявся в далечину і раптом почав скакати. Він сказав, що побачив свою землю. Робінзон був певен, що при першій нагоді П'ятниця вернеться на батьківщину і забуде там не тільки свою нову віру, але й усе, чим він йому зобов'язаний. Та скоро Робінзон знову почав повністю довіряти своєму товаришеві, а якось П'ятниця сказав, що повернувся б додому тільки з Робінзоном.
Робінзон хотів спробувати переправитись на материк і розшукати там білих бородатих людей, про яких говорив П'ятниця. Робінзон хотів добратися з ними до якоїсь цивілізованої країни. Щоб добратися на материк, потрібний був великий човен. Робінзон почав шукати разом з П'ятницею підходяще товсте дерево, з якого можна було б зробити велику пірогу або човен. Знайшовши дерево, вони стали до роботи, і за місяць важкої праці човен був готовий. Потрібно було ще близько 2 тижнів, щоб спустити човен на воду, бо вони посували його на великих дерев'яних котках.