Пан Бакет негайно почав шукати іншої роботи. Проте дарма. Врешті-решт заробити кілька пенсів він міг тільки розчищаючи сніг на вулицях. Але цього не вистачало, щоб купити хоч би четвертину потрібних харчів. Становище ставало нестерпне. Тепер на сніданок кожен отримував тільки по шматочку хліба, а на обід — половинку вареної картоплини. Помалу в хатинці почали голодувати.
Дідунь Джо говорив, що Чарлі повинен їсти більше, бо росте і стає схожий на скелет. Та хлопчик відмовлявся брати харчі, які йому віддавала сім'я.
Чарлі Бакет почав непомітно міняти свої звички, заощаджуючи сили. Уранці виходив з хати на 10 хвилин раніше, щоб до школи не бігти, а йти помалу. На перерві сидів тихенько й нерухомо в класі, тоді як інші діти гасали на подвір'ї, борюкалися в снігу й кидалися сніжками. Тепер він усе робив повільно й обережно, щоб уникнути виснаження.
А одного дня, коли він ішов зі школи, ховаючи обличчя від крижаного вітру (і помирав з голоду, як ніколи), його погляд зненацька впав на якийсь папірець, що лежав у канаві на снігу. Це була однодоларова банкнота! Це означало їжу. Чарлі взяв долар і рушив до найближчої крамнички. Він хотів купити один солодкий батончик і з'їсти увесь, а решту грошей віддати мамі.
Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу
Розділ 11. Чудо
Чоловік за прилавком був жирний і вгодований. Він продав Чарлі один "Високочудесний зефірмелад Вонки". Чарлі схопив шоколадку, миттю зірвав обгортку і вп'явся в неї зубами. Продавцю було шкода голодного хлопчика, він радив їсти потроху, бо болітиме живіт. Не минуло й пів хвилини, як Чарлі з'їв батончик. Тоді він попросив продати ще один такий самий батончик.
Чарлі взяв, здер обгортку... і раптом... з-під обгортки... блиснуло золотим сяйвом. Серце в нього завмерло. Продавець закричав: "Це ж Золотий квиток! Ти знайшов останній Золотий квиток!" За кілька секунд навколо Чарлі з'юрмилося люди. Хлопчикові паморочилася голова. Хтось пропонував йому гроші взамін на квиток. Якась жінка пропонувала 500 доларів. Гладкий продавець попросив людей дати Чарлі спокій, а хлопчикові порадив швидко нести квиток додому, доки не загубив. Чоловік був радий за хлопця і розумів, що квиток був дуже потрібний Чарлі.
За п'ять хвилин він був удома.
Розділ 12. Що було написано на Золотому квитку
Пані Бакет була в кімнаті стареньких — занесла їм вечірній суп. Чарлі прибіг у кімнату і розповів про усе, що трапилося. Четверо стареньких, що сиділи на ліжку з мисками супу на колінах, повипускали з рук ложки і наче попримерзали до подушок. Секунд з 10 у кімнаті панувала мертва тиша. Потім дідунь Джо, побачивши квиток, закричав "Ура!" і підскочив на ліжку. Цей дідуган, що мав 96 з половиною років, що вже 20 років не вставав з ліжка, зістрибнув у піжамі на підлогу й переможно затанцював. Тієї ж миті відчинилися двері і до хатини увійшов пан Бакет. Цілісінький день він розгрібав на вулицях сніг. Йому швиденько все розповіли, і він прочитав уголос запрошення на квитку.
Містер Віллі Вонка обіцяв надзвичайні події, чудові несподіванки. Він обіцяв, що коли настане пора повертатися, за Чарлі їхатиме до самого дому ціла колона величезних вантажівок. Ці вантажівки будуть заповнені чудовими солодощами, яких йому з рідними вистачить на багато років. Та це аж ніяк не найцікавіше з того, що станеться в день хлопчикового візиту. Відвідини мали відбутися 1 лютого, Чарлі мав підійти до фабричної брами рівно о 10 ранку. Він мав право взяти з собою одного чи двох родичів, які пильнували б, щоб він не наробив якої шкоди.
Пані Бакет сказала, що 1 лютого завтра. Дідунь Джо порадив Чарлі готуватися: умитися, відмити руки, обрізати нігті, наваксувати черевики, відшкрябати зі штанів увесь бруд. Усі почали вирішувати, з ким хлопчик піде на фабрику. Пан Бакет сказав, що з них усіх найбільше заслуговує піти саме дідунь Джо. Пані Бакет сказала, що точно не зможе на цілий день покинути трьох стареньких самих-самісіньких.
Тут знадвору щосили загрюкали в двері. То прийшли кореспонденти та фотографи. Кілька годин у хатині панував страшенний гармидер і лиш опівночі пан Бакет спромігся всіх випхати, щоб Чарлі нарешті ліг спати.
Розділ 13. Настав щасливий день
Уранці щасливого дня яскраво сяяло сонечко, але стояв лютий холод. Перед брамою фабрики зібрався величезний натовп, що хотів бачити 5 щасливих власників квитків. Просто перед воротами, ретельно загороджені від натовпу поліцаями, стояли 5 знаменитих дітей, разом з дорослими, що їх привели. Серед усіх височіла кістлява постать дідуня Джо, що стояв мовчки і міцно тримав за руку малого Чарлі Бакета.
Натовп розглядав щасливчиків. Віолета Бореґард продовжувала жувати свою стару гумку. Авґустус Ґлуп був такий же товстий, як на фото. Майк Тіві був обвішаний пістолями. А Верука Солт, батько якої купив пів мільйона батончиків, була одягнена в сріблясту норкову шубу. Про Чарлі Бакета і дідуся натовп сказав, що то "худющий курдупель, що стоїть біля дідугана, схожого на скелет".
Десь удалині годинник на церковній вежі забамкав 10-ту. Залізні ворота фабрики почали відчинятися, і з'явився Віллі Вонка.
Розділ 14. Містер Віллі Вонкa
То був дивовижний чоловік. На голові він мав чорний циліндр, одягнений був у фрак з розкішного темно-фіолетового оксамиту. Штани мав темно-зелені, рукавички — перламутрово-сірі. А в руці тримав елегантну тростину з золотою бамбулькою. З його підборіддя стирчала акуратна чорна цапина борідка. Очі він мав невимовно ясні.
Віллі Вонка радісно зустрів дітей і запросив на фабрику. Перед цим він переглянув Золоті квитки. Першим пройшов за ворота гладкий хлопець, Авґустус Ґлуп, з батьками. Потім Верука Солт у норковій шубці. Наступні двоє дітей, Віолета Бореґард і Майк Тіві, ступили вперед, показали квитки, а містер Вонка так енергійно їх вітав, що трохи не повідривав рук. Останніми зайшли Чарлі з дідусем. Містер Вонка сказав, що дуже щасливий за хлопчика.
Великі залізні ворота за спиною повільно зачинялися. Юрба за ними й далі штовхалася й галасувала. Чарлі востаннє глянув на людей. І ось ворота з гуркотом зачинилися і зовнішній світ пропав з виду.
Містер Вонка повів усіх у великі червоні двері. Чарлі Бакет опинився в довжелезному коридорі, що безкінечно тягнувся хтозна-куди. Коридор був такий широкий, що легко проїхав би автомобіль. Стіни були блідо-рожеві, а освітлення — м'яке й затишне. Містер Вонка сказав, що це головний коридор. Він попросив повісити шуби й шапки на вішак і йти за ним.
Це був чималий гурт людей: 9 дорослих і 5 дітей. Почалася штовханина, коли всі кинулися бігти коридором, намагаючись не відстати від містера Вонка, який безліч разів завертав то ліворуч, то праворуч. Він гукнув, що всі коридори спускаються вниз, бо велетенські цехи фабрики розташовані глибоко під землею.
Коридори знижувалися дедалі крутіше. І раптом містер Вонка зупинився перед дверима, на яких було написано "Шоколадний цех".
Розділ 15. Шоколадний цеx
Містер Вонка сказав, що це мозковий центр усієї фабрики, серце всього бізнесу. Усі зайшли і опинилися посеред чудової долини. Обабіч простягалися зелені луки, а поміж них текла велика коричнева ріка. Посеред ріки шумів велетенський водоспад. Під ним звідкілясь із височенної стелі звисало до самісінької річки ціле гроно велетенських скляних труб. Було їх з добрий десяток, і вони висмоктували з річки шоколад, переганяючи бозна-куди. Річкові береги поросли мальовничими деревами й кущами. Луки були всіяні тисячами квіточок жовтця.
Містер Вонка розповів, що труби засмоктують шоколад і розносять його по всіх фабричних цехах. Діти та їхні батьки не могли з подиву промовити й слова. Вони були приголомшені, вражені й розгублені. Ще більше вони здивувалися, коли дізналися, що усе тут їстівне: дерева, трава, жовтець.
Усі механічно нахилилися й зірвали по стеблинці трави, а Авґустус Ґлуп хапнув одразу цілу жменю. Дідунь Джо сказав Чарлі, що з'їв би усе поле. Раптом усі побачили якихось маленьких істот, що були їм по коліна. Містер Вонка пояснив, що це умпа-лумпи.
Розділ 16. Умпа-Лумпи
Він розповів, що ці люди прибули сюди прямо з Лумпаландії. Це така жахлива країна, де нема нічого, крім густющих джунглів. Там кишить найнебезпечнішими у світі звірюками. Умпа-лумпи мусили жити у хатинках на деревах, щоб урятуватися від хижаків. Понад усе їм хотілося бобів какао, та вони ніде не могли їх роздобути. Умпа-лумпа був щасливий, коли за рік вдавалося знайти три-чотири какаові боби. Коли містер Вонка прибув до цих людей, то запропонував їм перебиратися в його країну і жити на фабриці, а за це вони отримуватимуть какао-боби.
Містер Вонка перевіз їх контрабандою У великих ящиках з дірочками, і всі добралися живі й здорові. Вони чудові працівники. Усі вже говорять по-нашому. Люблять танці й музику. Постійно складають пісні. Але вони досить пустотливі. А одягаються, наче й досі живуть у джунглях. Чоловіки носять тільки оленячі шкури. Жінки носять листочки, а діти взагалі нічого не носять.
Верука Солт, яка звикла отримувати все, що хотіла, раптом закричала, що хоче собі умпа-лумпу. Батько пообіцяв їй до вечора дістати.
Несподівано пані Ґлуп почала кликати свого сина Авґустуса, бо він встиг нищечком підкрастися до річки і тепер стояв на березі навколішки, з шаленою швидкістю заливаючи собі жменями в рот рідкий гарячий шоколад.
Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу
Розділ 17. Авґустус Ґлуп вилітає в трубу
Коли містер Вонка обернувся й побачив, що робить Авґустус Ґлуп, то закричав, що такого робити не треба, бо він забруднює шоколад. Авґустус ніби оглух і не чув нічого, крім поклику свого велетенського шлунка. Він простягся долі на весь зріст, витяг шию і по-собачому сьорбав з річки шоколад.
Раптом пролунав пронизливий вереск, а тоді Авґустус Ґлуп упав у річку і миттю зник під коричневою поверхнею. Батьки хлопця кричали, а той вигулькував і благав про допомогу. Поки пан Ґлуп готувався стрибнути у шоколад, нещасного хлопчиська затягнуло у велику трубу. Оскільки труба була скляна, то всі чітко побачили, як Авґустус Ґлуп летить головою вперед, мов вистрілена торпеда.