МЕЛАНХОЛІЯ СТУДЕНТА АНЗЕЛЬМА. СМАРАГДОВЕ ЛЮСТРО. ЯК АРХІВАРІУС ЛІНДГОРСТ ПОЛЕТІВ ШУЛІКОЮ, А СТУДЕНТ АНЗЕЛЬМ НІКОГО НЕ ЗУСТРІВ
Студент Анзельм від того вечора, коли побачив архіваріуса Ліндгорста, впав у якусь мрійну задуму, що робила його нечутливим до всіх зовнішніх дотиків звичайного життя. Він почував тугу і скорботу. Найкраще бувало йому тоді, коли він на самоті блукав луками та лісами. Одного разу, коли Анзельм проходив повз той незвичайний кущ бузини, він побачив, що чудесні блакитні очі належать Золотисто-зеленій Змійці. Хлопець обійняв бузиновий кущ і попросив змійку з'явитися ще хоч раз, бо він кохає її. Але всюди було тихо й глухо.
Тепер щовечора студент ходив до бузинового куща і волав найжаліснішим голосом до віття й листя, кликав свою кохану Золотисто-зелену Змійку. І ось одного разу, коли він отак виливав свої жалі, перед ним з'явився архіварус Ліндгорст. Він питав студента, чому той не прийшов до нього розпочати роботу. Набравшися відваги, Анзельм розповів про всі ті дивні події, що сталися з ним. Архіварус сказав, що три змійки – це його доньки, і студент закохався в блакитні очі наймолодшої, Серпентини. Ліндгорст не дав йому щось відповісти, а швидко зняв рукавичку з лівої руки і показав студентові перстень з каменем. Анзельм глянув і побачив трьох золотисто-зелених змійок. Сині очі однієї змійки промовили: "Чи знаєш же ти мене? Чи віриш мені, Анзельме? Тільки в вірі – кохання; чи зможеш ти кохати?" "О Серпентино, Серпентино!" – вигукнув Анзельм, але архіваріус натягнув на пальці рукавичку.
Архіваріус сказав хлопцеві приходити, тоді він частіше бачитиме змійку. А щоб перекупка-відьма не перешкоджала йому прийти, архіваріус дав Анзельму невеличку пляшечку з золотисто-жовтою рідиною, яку треба розбризкувати. Ліндгорст швидко відійшов, а хлопцеві здалося, що старий перетворився на шуліку і полетів.
ВІГІЛІЯ П'ЯТА. ПАНІ РАДНИЦЯ. CICERO, "DE OFFICIIS". МАВПИ ТА ІНША СВОЛОТА. СТАРА ЛІЗА. РІВНОДЕННЯ
Паульман вважав, що Анзельмові вже ніщо в світі не поможе, хоч у нього найкращі успіхи в науках. Та реєстратор Гербранд сказав на це, що треба почекати, бо Анзельм – химерний суб'єкт, але з нього ще будуть люди: або таємний секретар, або навіть і радник. Вероніка, почувши, що хлопець може стати радником, задумалася, чи прихильний він до неї. Дівчина цілком поринула, як полюбляють молоді дівчата, в солодкі мрії про веселе майбутнє. Вона вже уявляла, що Анзельм радник і дарує їй модні сережки. Та раптом проректор Паульман, який саме сидів, заглибившись у Cicero, "De officiis", спитав дочку, що з нею таке. Він боявся, щоб з нею не сталося такого, як з Анзельмом.
Тієї миті до кімнати зайшов студент Анзельм, що, проти свого звичаю, не з'являвся вже кілька днів, і Вероніка злякано й здивовано помітила, що він таки й справді геть змінився. З якоюсь певністю, що раніш анітрохи не була йому властива, говорив він про зовсім інший напрямок свого життя, який став йому аж тепер ясний, про чудові обрії, не кожному приступні, що відкривалися перед ним. Паульман, згадавши таємничі натяки реєстратора Гербранда, був просто ошелешений і щойно спромігся на якесь слово, як студент елегантно й спритно поцілував руку Вероніці й побіг униз сходами.
Вероніка думала, що він справді любить її, а проте їй усе здавалось, ніби поміж приємними сценами з майбутнього домашнього життя пані раднички прозирав якийсь ворожий привид, який глузливо сміявся й казав: "Анзельм ніколи не буде радником і твоїм чоловіком".
Коли до дівчини в гості прийшли панночки Остер і вона розповіла їм про свої страхи, то отримала пораду звернутися до ворожки. Вона довідалася, що стару звуть Рауер, що живе вона на безлюдній вулиці біля Озірної брами, вдома буває тільки у вівторок, середу та п'ятницю з сьомої вечора аж до ранку, поки зійде сонце, і любить, щоб до неї приходили самі. Була якраз середа, і Вероніка вирішила навідатися до старої під тим приводом, що проводжатиме панночок Остер додому. Так вона й зробила.
Прийшовши до старої, Вероніка побачила високу, кощаву жінку з беззубим ротом, з гострою бородою, з горбатим носом. На лівій щоці потворного обличчя до самого носа червоніли дві великі плями-опалини. У кімнаті стояв гармидер, усе скавчало, нявчало, пищало, вило. Стара гримнула кулаком по столу і крикнула: "Ану, цить, сволото!" Мавпа, заверещавши, стрибнула на бантину, морські свинки втекли під піч, ворон пурхнув на кругле люстро, тільки чорний кіт спокійно сидів у великому кріслі.
Вероніку знов охоплював жах, але стара сказала, що знає, чому вона прийшла: довідатись, чи Анзельм одружиться з нею, коли стане радником. Спершу жінка просила Вероніку одцуратися Анзельма, бо то погана людина, бо він потоптав яблучка, бо він любить Золотисто-зелену Змійку, ніколи не буде радником, бо став на службу до саламандрів. Вероніка хотіла піти, але стара впала їй до ніг і сказала, що вона колись була її нянькою, що вона – старі Ліза. Вероніка насилу повірила своїм очам, бо впізнала її, хоч, звичайно, старість змінила колишню няньку, яка вже багато років тому зникла з дому проректора Паульмана.
Стара говорила, що Анзельм наробив їй багато шкоди, хоч і ненароком. Він попав до рук архіваріуса Ліндгорста, а той хоче одружити його зі своєю донькою. Архіваріус – її найзапекліший ворог. Він чаклун, але ж і вона чаклунка, ось воно що! Ліза сказала, що має спосіб вилікувати Анзельма від безглуздого кохання до Зеленої Змійки і привести його, вже поважним радником, у обійми Вероніки. Та для цього дівчині треба прийти у північ рівнодення до неї, а потім піти на роздоріжжя і зробити, що треба.
Вероніка поспішила додому, твердо вирішивши не прогаяти рівнодення.
ВІГІЛІЯ ШОСТА. САД АРХІВАРІУСА ЛІНДГОРСТА З ПТАХАМИ-ПЕРЕСМІШНИКАМИ. ЗОЛОТИЙ ГОРНЕЦЬ. АНГЛІЙСЬКИЙ КУРСИВ. ПАСКУДНІ КРИВУЛЬКИ. КНЯЗЬ ДУХІВ
Анзельм уже думав, що усі його видіння через міцний шлунковий лікер, якого він трохи забагато хильнув у мосьє Конраді. Тому сьогодні перед дорогою до архіваруса він вирішив не пити.
Отож Анзельм склав свої малюнки та каліграфічні взірці, туш та пера, прихопив пляшечку з жовтою рідиною, яку дав йому архіваріус, і рушив. Хлопець надіявся побачити там і свою кохану Серпантину. Йому здавалося, що кохання Серпентини може бути ціною за його копіювання Ліндгорстових манускриптів.
Біля дверей Анзельм бризнув рідиною у фатальну пику, і вмить усе згладилось і сплющилось у блискучий круглий молоток. Двері відчинились, хлопець пішов чудесними сходами нагору. У передпокої він нерішуче зупинився, бо не знав, у котрі з багатьох чудових дверей треба постукати. Аж ось вийшов архіваріус Ліндгорст. Вони ввійшли до чудесної оранжереї. Магічне сліпуче світло лилося скрізь, але не видно було жодного вікна. Коли студент Анзельм придивився до дерев та кущів, він побачив неначе довгі алеї. В глибокій темряві густих кипарисів біліли мармурові басейни, а з них підносились дивні статуї; чудні голоси шепотіли, гомоніли в тому дивовижному лісі, всюди струмували прекрасні пахощі. Архіваріус зник, і Анзельм побачив перед собою велетенський кущ вогненних лілей. Хлопець стояв, немов зачарований. Аж раптом навколо щось захихотіло, засміялося і тоненькі голоски почали дражнити і висміювати його. Студент лише тепер помітив, що навкруги літають різні барвисті птахи і страшенно сміються та кепкують із нього. Тієї миті вогненний кущ лілей рушив до нього, і він побачив, що то архіваріус Ліндгорст.
Ще через багато дивно прибраних покоїв пройшов архіваріус так швидко, що студент ледве встигав за ним. Нарешті вони прийшли до великої кімнати. Посеред кімнати, на трьох єгипетських левах, вилитих із темної бронзи, лежала порфірова плита, а на ній стояв простий золотий горнець, від якого Анзельм не міг одвести погляду. Здавалося, ніби в тисячах миготливих відблисків на гладенькому полірованому золоті мерехтіли різні постаті, іноді він бачив і самого себе з тужно простягненими руками коло бузини. Серпентина вилася вгору і вниз, дивлячись на нього чудесними очима. Анзельм нетямився з божевільного захвату. Хлопець покликав Серпентину, а Ліндгорст сказав, що його дочка ген аж на другій половині дому, в своїй кімнаті, і тепер саме в неї година музики.
Потім вони прийшли до просторої, звичайної бібліотеки. Посередині стояв великий письмовий стіл, а перед ним м'яке крісло. Тут мав працювати Анзельм. Він показав архіварусу свої писання, та вони чомусь прибрали найжалюгідніший вигляд. Це були якісь гачки без правильного натиску, без жодної пропорції між великими й малими літерами, а як де й траплявся вдалий рядок, то він був зіпсований ганебними кривульками.
Архіваріус Ліндгорст дав студенту якусь рідку чорну суміш, що дуже своєрідно пахла, тонко загострені, дивного кольору пера та аркуш надзвичайно білого й гладенького паперу, а потім уже вийняв із замкнутої шафи арабський манускрипт. Коли Анзельм сів за роботу, старий вийшов із кімнати. Анзельму було легко працювати. Коли вибило третю годину, архіваріус покликав його до сусідньої кімнати на смачний обід. Після обіду студенту працювалося ще легше і краще. Він наче чув слова змійки, яка говорила, що є поруч і допомагає йому. Так він працював і далі, оточений лагідними, втішними звуками, немов солодким ніжним подихом, поки не вибило шосту годину і поки архіваріус Ліндгорст не ввійшов до кімнати.
Очі, що раніше променились іскристим вогнем, тепер дивилися на Анзельма невимовне лагідно. Старий сказав, що Серпентина кохає хлопця, і чудесна доля, фатальні нитки якої прядуть ворожі сили, здійсниться, коли вона буде його і коли хлопець, як належний посаг, отримає золотий горнець. Але тільки боротьба дасть йому щастя у вищому житті. Ворожі стихії нападуть на нього, і лише внутрішня сила, зможе врятувати його від ганьби й загибелі. Архіварус просив хлопця бути вірним, тій, що кохає його, і він побачить прекрасні дива золотого горнця, і стане щасливий назавжди.
Вийшовши увечері з будинку, студент Анзельм знайшов блискучий таляр у кишені, але нітрішечки не втішився. Він подумав, що краще загине, аніж зречеться Серпентини.
ВІГІЛІЯ СЬОМА. ЯК ПРОРЕКТОР ПАУЛЬМАН ВИБИВ ПОПІЛ З ЛЮЛЬКИ ТА Й ПІШОВ СПАТИ. РЕМБРАНДТ І ПЕКЕЛЬНИЙ БРЕЙГЕЛЬ.