Джек Лондон — Біле Ікло (скорочено)

Стислий переказ, виклад змісту скорочено

Сторінка 4 з 7

Біле Ікло найбільше не любив, коли люди з нього сміялись. Людський сміх був йому взагалі огидний.

Білому Іклу минав третій рік, коли серед індіанців, що жили на Маккензі, почався голод. Улітку риба не ловилася, взимку олені перейшли на нові місця, лосів траплялось мало, кролики майже зовсім щезли. Боги Білого Ікла жили з полювання. Старі й кволі серед них почали мерти один по одному. Голод так дошкулив, що боги їли невичинену шкуру на своїх мокасинах і рукавицях, їли навіть собак. Під цей скрутний час Біле Ікло утік до лісу. Проте хоч і щасливо він полював на білок, а наїстись ними годі було. Коли голод найбільше допікав, він скрадався назад до вогню богів, але дуже близько не підступав, а ховався в лісі й грабував капкани, якщо там зрідка траплялась дичина.

Біле Ікло перебрався аж у ту долину, де народився. Тут у колишньому лігві він знайшов Кічі. З цілого її виводу зосталося лиш одне живе цуценя, та й те доживало останні дні. Кічі зустріла свого дорослого сина аж ніяк не привітно, але Біле Ікло уже не потребував матері.

На початку літа, коли голод уже минав, Біле Ікло здибався з Ліп-Ліпом. Той також утік до лісу і насилу там животів. Їхня сутичка скінчилася надзвичайно швидко. Біле Ікло вгородив йому в жилаву шию свої зуби. Ліп-Ліп сконав, а Біле Ікло потрухцював собі своєю дорогою.

Одного дня він знайшов своє колишнє селище, яке перекочувало. За запахами було зрозуміло, що в селищі є їжа, а голод минув. Біле Ікло сміливо виступив з лісу і подався просто до намету Сивого Бобра. Хазяїна дома не було, але Клу-Куч привітала собаку радісним криком і почастувала цілою рибиною.

Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.

Авторські права на переказ належать Укрлібу

ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА

ВЕРХОВНІ БОГИ

Розділ І

ВОРОГ СВОЇЙ ПОРОДІ

Біле Ікло став передовиком запрягу, а собаки зненавиділи його. Біле Ікло відповідав їм такою самою лютою ненавистю. Честь бути передовиком тепер його мало тішила. Добрих три роки він тримав у покорі всю зграю гавкітливих собак, і тепер насилу терпів, що йому доводиться щораз ніби втікати від неї.

Він ходив повсякчас із ранами й рубцями від собачих зубів, і собаки, у свою чергу, були позначені його укусами. Коли отаборювались, він віддячував за те, що терпів цілий день. Вночі собаки діставали науку, а на ранок вона знов ішла їм у непам'ять. Проте одну науку собаки добре затямили, а саме – що їм треба триматися гурту, бо Біле Ікло занадто був страшний ворог для кожного з них, щоб вони наважилися виступати проти нього поодинці.

Білому Іклу було вже майже 5 років, коли Сивий Бобер узяв його знов у далеку мандрівку аж до Юкону. Стояло літо, коли Біле Ікло з'явився у форті Юкон. Тут, мало не під самим Полярним колом, стояв цей давній форт Компанії Гудзонової затоки. У форті було чимало індіанців, чимало харчових припасів і панувало надзвичайне пожвавлення. Було літо 1898 року, й тисячі шукачів золота проходили тут, прямуючи до Доусона та на Клондайк.

У форт Сивий Бобер привіз кілька паків хутра, а також паку рукавиць і мокасинів. Він гадав добре на них заробити. Так і сталося, і він був ладен лишатись тут усе літо, ба навіть частину зими, коли треба.

Біле Ікло вперше побачив білих людей, які здалися йому богами вищої раси, бо мали більшу могутність. Біле Ікло дізнався незабаром, що у форті постійно жило небагато цих богів – чоловік дванадцять, не більше. Що два-три дні на річці показувався пароплав, підпливав до берега й спинявся на кілька годин. Білі люди сходили з нього, потім знову вертали і пливли далі. І була їх сила-силенна. З людьми були собаки, занадто виніжені й безпорадні. Біле Ікло, збивши з ніг котрогось собаку й перегризши йому горло відбігав собі вбік і лишав зграї завершувати жорстку кару. Тоді на собак завжди кидались білі люди, зганяли на них свою лють, а Біле Ікло виходив сухим із води.

Одного разу якийсь білий чоловік, що йому перед очима розшматували його сетера, вихопив револьвера й вистрелив шість разів поспіль, і шестеро собак із зграї лишились на місці мертві або смертельно поранені. Цей новий вияв могутності богів глибоко запав у свідомість Білому Іклу.

Спершу загризати собак, що належали білим людям, було йому розвагою, але згодом стало працею. Іншої роботи він не мав. Сивий Бобер торгував собі й багатів, а він вештався коло причалу зі зграєю здичавілих індіанських собак і чекав на пароплава. Але несправедливо було б думати, що Біле Ікло злигався зі зграєю. Він не мішався до неї, тримався осторонь, лишень працював з нею вкупі.

Розділ II

БОЖЕВІЛЬНИЙ БОГ

Небагато білих жило у форті Юкон. Вони прийшли сюди здавна і називали себе "закваскою". До всіх тих, що тепер прибували, вони ставилися зневажливо. Особливо їх тішило, коли Біле Ікло та вся ота зухвала собача зграя загризали собак новоприбульців. Серед них був один, що аж надто тішився цією забавою. Цього чоловіка прозивали Красенем Смітом. Насправді від красеня в ньому нічого не було. Він мав низький зріст, мізерний тулуб, ще мізернішу стіжкувату голівку. Очі його були великі, а відстані між ними стало б ще на одну пару. Обличчя проти всього іншого було надміру широке. Природа дала йому неймовірно широку нижню щелепу. Він був слабодух із слабодухів і нікчемний боягуз. У форті він наймався варити їсти, мити посуд і виконувати всяку іншу брудну роботу. Люди не гребували ним, вони терпіли його, навіть його побоювались. Бувши боягузом, Красень Сміт здатен був усадити кулю в спину або підсипати отрути в каву. Але мусив же хтось варити їсти, а він дарма що мав стільки вад, куховарив смачно.

Красень Сміт марив придбати Білого Ікла. Біле Ікло зненавидів Красеня Сміта, бо з його потворного тіла й калікуватого мозку непомітно ішов нездоровий дух. Чоловік став вчащати до Сивого Бобра, споюючи його віскі, яке має властивість викликати спрагу. І Сивий Бобер незабаром також відчув її. Запалені слизові оболонки й спечений шлунок його дедалі настирливіше вимагали пекучого трунку, а під впливом незвичного хмільного мозок туманився й не працював так, як перше. Сталося так, що Сивий Бобер пропив усі свої гроші. І тоді Красень Сміт заговорив про Білого Ікла. Він пропонував не гроші, а пляшки віскі, й Сивий Бобер погодився.

П'яний хазяїн обв'язав Білому Іклу шию ременем. Потім прийшов Красень Сміт. Собака глухо загарчав на це страховидло, пильно стежачи за його руками. Коли рука наблизилася, Біле Ікло рвонувся, щоб схопити ворога зубами. Але в ту ж мить рука сіпнулась назад. Індіанець ударив Білого Ікла по голові, і той припав до землі, виявляючи покору. Красень Сміт взяв грубого дрючка і, вдаривши Білого Ікла, повів до форту. Біле Ікло був розумний і після першого удару не брався змагатися проти неминучого. Підібгавши хвоста, з тихим гарчанням понуро пішов він.

Новий хазяїн міцно його прив'язав і пішов спати. Біле Ікло перегриз ремінь і повернувся назад до вігвама Сивого Бобра.

Другого дня Сивий Бобер знову прив'язав його ременем, а вранці повернув Красеневі Сміту, який влаштував собаці доброго прочухана. Батіг і дрючок працювали навперемінки, і зроду ще Біле Ікло не терпів такого немилосердного побою. Красень Сміт цього разу прив'язав його за ломаку. Але нелегко зректися свого бога, а саме так було і з Білим Іклом. Уночі він узявся за ломаку. Треба було безмежного терпіння й багато годин, перш ніж йому пощастило її перегризти. Він повернувся додому, щоб його було зраджено втретє. Собаку побили ще жорстокіше. Сивий Бобер байдуже дивився, як білий чоловік шмагав своїм батогом, і не заступився за Білого Ікла, бо він йому вже не належав. Після побою Біле Ікло зовсім охляв.

Минуло кілька днів. Пропивши все, Сивий Бобер рушив до берегів Маккензі. Біле Ікло лишився у форті Юкон.

Розділ III

ЦАРСТВО НЕНАВИСТІ

У руках свого божевільного бога Біле Ікло став справжнім дияволом. Його прив'язали на ланцюг у загороді позаду форту, і тут Красень Сміт дрочив собаку й доводив до сказу знущаннями. Одного дня навкруг загорожі зібралась юрба. Красень Сміт з дрючком у руці ввійшов до Білого Ікла, скинув йому з шиї ланцюга й вийшов. У клітку вштовхнули величезного собаку. Перед Білим Іклом стояв мастиф. Біле Ікло блискавкою скочив на мастифа й розшматував йому шию. Мастиф затрусив головою і хрипким гарчанням кинувся на Білого Ікла. Люди круг загорожі кричали й плескали в долоні, і Красень Сміт в екстазі упивався насолодою. Для мастифа від самого початку не було жодної надії, занадто він був важкий і незграбний. Кінець кінцем Красень Сміт дрючком відігнав Білого Ікла, а його жертву виволік із загорожі хазяїн. Хто програв, ті посплачували заклади, і в руках Красеня Сміта задзвеніли гроші.

Незабаром Біле Ікло став уже нетерпляче дожидати, коли навкруг загорожі знов зберуться люди. Це щоразу провіщало бій, а бій – то був єдиний дозволений йому спосіб проявити його життєву снагу.

Восени Красень Сміт купив собі й Білому Іклу місця на пароплаві, що йшов Юконом проти води до Доусона. На той час Біле Ікло уже мав славу на весь край. Скрізь про нього знали, як про "вовка-бійця".

Коли пароплав прибув у Доусон, Білого Ікла зняли на берег. Його показували як "вовка-бійця", і люди платили по п'ятдесят центів золотим піском, щоб на нього подивитись. Навіть коли він спав, його підіймали гострим ціпком, бо публіка хотіла за свої гроші побачити те, що їй обіцяно.

Час від часу його брали з клітки й виводили до лісу за кілька миль від міста, щоб влаштувати бій. У такий спосіб Біле Ікло познайомився із собаками всяких порід і всяких розмірів. З часом люди втратили надію знайти Білому Іклу гідного супротивника, і Красень Сміт мусив зводити його з вовками, що їх зумисне задля цього ловили індіанці в пастки. Одного разу роздобули навіть дорослу самицю-рись, і Білому Іклу довелось вступити у смертельний двобій.

Після рисі бойові виступи Білого Ікла й зовсім припинилися. Не знаходили звірів, яких був би сенс випускати проти нього. Аж до весни його тільки показували людям за гроші, а тоді прибув сюди якийсь Тім Кінен, картяр, і привів із собою першого на Клондайку бульдога.

Розділ IV

ДАВУЧА СМЕРТЬ

Бульдог мав кличку Черокі. На початку бою він добродушно махав цурпалком хвоста і наче лінувався битись.

1 2 3 4 5 6 7

Інші твори Джека Лондона скорочено:


Дивіться також: