Микола Гоголь — Мертві душі (скорочено)

Стислий переказ, виклад змісту скорочено

Сторінка 3 з 10

Це був середній на зріст дуже непогано збудований молодець з повними рум'яними щоками, з білими зубами і чорними бакенбардами. Свіжий він був, як кров з молоком; здоров'я, здавалось, так і пашіло з обличчя його. Чичиков пізнав Ноздрьова, того самого, з яким він разом обідав у прокурора і який з ним за кілька хвилин перейшов на "ти". Ноздрьов розповів, що їде з ярмарку, і що програв у карти все, що мав, навіть свої ланцюжок і годинник. Білявий чоловік – Міжуєв, був зятем Ноздрьова.

Ноздрьов дуже багато говорив, усе вихваляв ярмарок, розповідав, що продав усе за найвигіднішу ціну. За його словами, на ярмарку було з 40 офіцерів. Усі пили, грали в карти. Ноздрьов почав вмовляти Чичикова їхати до нього. Чичиков сказав, що прямує до Собакавеча. Почувши таке, Ноздрьов почав сміятися, назвавши Собакевича скупердягою. Довго ще Ноздрьов хвалив ярмарок, а Чичиков вирішив заїхати до нього, плануючи щось випросити дурно. Зять заплатив за Ноздрьова у шинку, і всі поїхали. Бричка Чичикова їхала поруч з бричкою, де сиділи Ноздрьов та його зять, і тому вони всі троє могли вільно між собою розмовляти усю дорогу.

Таких, як Ноздрьов, звуть спритними хлопцями. В їх обличчях завжди видно щось відкрите, пряме, завзяте. Вони скоро знайомляться, і не зоглядишся, як уже говорять тобі "ти". Дружбу заведуть, здається, навіки; але майже завжди той, хто подружиться, поб'ється з ними того ж вечора на товариській гулянці. Вони завжди балакуни, гультяї, сміливці, народ примітний. Ноздрьов у 35 років був достоту такий, яким був у 18 і 20: охочий погуляти. Його жінка померла, залишивши 2 дітей, які зовсім йому були не потрібні. Їх доглядала гарненька нянька. Дома Ноздрьов більше, ніж день, не міг всидіти. Чутливий ніс його чув за кілька десятків верст, де був ярмарок з усякими з'їздами та балами. Він мав пристрасть до карт, часто в кінці гри його били, а через якийсь час він уже зустрічався знову з тими приятелями, що його товкли. Ні на одному зібранні, де він був, не обходилось без історії: або виведуть його під руки з зали жандарми, або змушені бувають виштовхати свої ж приятелі, або надудлиться в буфеті так, що тільки сміється, або забрешеться якнайгірше. Ноздрьов мав дивну пристрасть напаскудити ближньому. Чим ближче з ним хтось сходився, тому він найшвидше насолював: розпускав небувальщину, розладжував весілля, торговельну угоду, при цьому не вважав себе за ворога. Коли йому на ярмарку щастило натрапити на простака і обіграти його, він накуповував безліч усього, що перше наверталось йому на очі в крамницях. Але рідко траплялось, щоб все це він довозив додому; майже того самого дня спускалось воно все іншому щасливому картяреві.

Усі приїхали до будинку Ноздрьова. В будинку саме мазали стіни, був безлад. Чичиков, відчував, що раніше п'ятої години вони не сядуть за стіл. Ноздрьов повів гостей оглядати все, що тільки було в нього в селі: конюшню, вовченя, що було на припоні, ставок, численних собак, водяний млин, кузню. Про все він прибріхував. Згодом повів гостей у свій кабінет, в якому, проте, висіли тільки шаблі та дві рушниці. Потім були показані турецькі кинджали, шарманка, різні люльки.

За стіл сіли близько п'ятої години. Обід був не дуже добре приготований. Ноздрьов налягав на вина. Гостям приносили різні пляшки з випивкою. Потім Ноздрьов звелів принести ще якусь особливу пляшку. Він наливав дуже старанно в обидві склянки – зятеві і Чичикову. Чичиков помітив проте якось мимохідь, що самому собі він небагато доливав. Це змусило його бути обережним, і як тільки Ноздрьов відволікався, він перекидав у ту ж мить свою склянку в тарілку.

Після обіду Чичиков ніяк не хотів заговорити з Ноздрьовим при зятеві про головний предмет. Все-таки зять був людина стороння. Згодом зять почав відпрошуватися додому. Ноздрьов намагався затримати його, але зять поїхав, ще довго повторяв свої вибачення.

Ноздрьов хотів пограти з Чичиковим у карти, але Павло Іванович сказав, що має справу. Він взяв з Ноздрьова обіцянку, що той виконає прохання. А потім спитав, чи Ноздрьов має багато померлих селян, які ще не викреслені з ревізії. Ноздрьов мав досить мертвих душ, але сказав, що не віддасть їх Чичикову, поки не знатиме для чого вони йому. Після хвилинного роздуму Чичиков заявив, що мертві душі потрібні йому, щоб набути ваги в суспільстві, щоб мати хоч би які-небудь душі. Ноздрьов у це не повірив. Тоді Чичиков сказав, що надумав одружитися, але батьки нареченої преамбіційні люди, які хочуть, щоб у жениха було не менше трьохсот душ. Ноздрьов знову не повірив і сказав: "Ти ж великий шахрай, дозволь мені це сказати тобі по дружбі! Якби я був твоїм начальником, я б тебе повісив на першому дереві".

Так і не довідавшись, навіщо Чичикову мертві душі, Ноздрьов попросив купити в нього жеребця, а душі він віддасть на додачу. Чичиков подякував за прихильність і рішуче відмовився. Ноздрьов ще довго пропонував на продаж багато чого зі свого маєтку. Згодом Ноздрьов почав просити Чичикова зіграти з ним в карти, звичайно на гроші. Але Чичиков відмовився рішуче як грати, так і пити. Почувши відмову, Ноздрьов наказав слузі, щоб коням Чичикова не давали вівса.

Незважаючи на незгоду, гість і господар повечеряли вкупі. Після вечері Ноздрьов відвів Чичикова у бокову кімнату, де була наготовлена для нього постіль. Чичиков залишився після відходу Ноздрьова в найнеприємнішому настрої. Він у душі досадував на себе, лаяв себе за те, що до нього заїхав і згаяв даремно час. А ще більше лаяв себе за те, що заговорив з ним про справу, і повівся необережно.

Ніч спав він дуже погано. А зранку, вмившись і вдягнувшись, пішов до їдальні. Там досі не були прибрані сліди вчорашнього обіду. Сам господар, що не забарився скоро вийти, нічого не мав у себе під халатом, крім відкритих грудей, на яких росла якась борода. "Не хочеш грати на душі?" — знову причепився Чичикова. Той відмовився. Тоді Ноздрьов вговорив Чичикова зіграти в шашки, а за душі попросив 100 карбованців, а в цю суму ще включив щеня середньої руки або золоту печатку до годинника. Чичиков погодився. Та згодом у грі Ноздрьов почав махлювати. Чичиков бачив це, тому відмовився грати далі. Та Ноздров став шаленим, покликав слуг Порфирія і Павлушку, дужих хлопців, і не випускав Чичикова з кімнати. Чичиков глянув у вікно. Він побачив свою бричку, що стояла зовсім готова, а Селіфан чекав, здавалося, тільки знаку, щоб підкотити до ґанку, та з кімнати не було ніякої змоги вибратись: на дверях стояли два дужі кріпосні дурні. "Бийте його!" — закричав Ноздрьов до слуг, а сам схопив у руку черешневий чубук. Чичиков зробився блідий, як полотно. Але долі вгодно було врятувати нашого героя. Почувся звук повозки, що підлетіла до ґанку. Всі мимоволі глянули у вікно: хтось з вусами, у напіввійськовому сюртуку, злазив з повозки. Розпитавшись у передпокою, увійшов він саме тієї хвилини, коли Чичиков не встиг іще опам'ятатись від свого страху і був у найжалюгіднішому стані. У кімнату зайшов капітан-справник, щоб оголосити, що Ноздрьов перебуває під судом до часу винесення ухвали у справі: він причетний до історії заподіяння поміщикові Максимову особистої образи різками у п'яному вигляді. Тут Чичиков мерщій за шапку, та поза спиною капітана-справника вислизнув на ґанок, сів у бричку й звелів Селіфанові поганяти коней щодуху.

Стислий переказ по главах, автор переказу: Світлана Перець.

Авторські права на переказ належать Укрлібу

ГЛАВА V

Герой наш добре налякався. Хоч бричка мчала скільки сили, він усе ще поглядав назад зі страхом. Коні теж, здавалось, думали невигідно про Ноздрьова (вони ж не отримали вівса). Дорогою на бричку Чичикова раптом наскочила коляска з шестериком коней. Над їх головами розітнулися крики дам, що сиділи в колясці. Одна була вже стара, друга молоденька, 16-літня, із золотим волоссям, дуже старанно й мило пригладженим на невеличкій голівці. Вона була така гарна, що герой наш дивився на неї кілька хвилин, не звертаючи ніякої уваги на колотнечу, що сталася між кіньми й кучерами. Селіфан потяг віжками назад, чужий кучер зробив те ж саме, коні трохи подались назад і потім знову збились, позаступавши за посторонки. На таке сум'яття збіглися мужики з села, яке було, на щастя, недалечко. Через те, що таке видовище для мужика суща благодать, на селі залишились тільки старі баби та малі діти. Коні стояли як укопані. Завзяття мужиків зросло до неймовірного ступеня. Кожен навперейми набивався з порадою. Протягом усієї цієї пригоди Чичиков дивився дуже уважно на молоденьку незнайомку. Він пробував кілька разів з нею заговорити, та якось не випало так. А тимчасом коней розвели, і дами поїхали.

Блондинка зовсім несподівано показалась у нашій повісті і так само зникла. Коли б зустрівся на той час замість Чичикова якийсь 20-літній юнак, чого б не прокинулось, не заворушилось, не заговорило в ньому! Але герой наш був уже середніх літ і обачливо-охолодженого характеру. Він подумав лиш, що дівчина має гарну принаду: в ній нема ще нічого баб'ячого. Вона тепер, як дитя, все в ній просте, вона скаже, що на думку спаде, засміється, де схоче засміятись. З неї все можна зробити, і вона може бути чудо, а може вийти й погань, і вийде погань! Чичикову стало цікаво, який її батько, чи багатий поміщик. Адже коли б, припустімо, цій дівчині та додати тисяч 200 приданого, з неї міг би вийти дуже ласий шматочок.

Чичиков приїхав до Собакевича. Його село було досить велике, посередині виднівся дерев'яний будинок. Подвір'я було обгороджене міцними й надмірно товстими дерев'яними штахетами. Поміщик, здавалось, дбав дуже про міцність. На конюшні, сараї й кухні були вжиті ваговиті й товсті колоди, призначені на вікове стояння. Сільські мужицькі хати теж побудовані були навдивовижу, все було припасовано міцно як слід. Навіть колодязь був оправлений у такий міцний дуб, який іде тільки на млини та на кораблі.

Під'їжджаючи до ґанку, Чичиков помітив два обличчя, що виглянули з вікна майже одночасно: жіноче в чепці, вузьке, довге, і чоловіче кругле, широке. Виглянувши, обидва обличчя в ту ж хвилину сховались. На ґанок вийшов лакей і ввів Чичикова до сіней, куди вийшов уже сам господар.

1 2 3 4 5 6 7