Раптом побачила незнайомого собаку, що огинав дугою площу, обнюхавши кількох жінок, зупинився, а потім кинувся до неї. Майже скинув її з лави, лизав її по руках і пробував лизнути в обличчя, скімлив, скавулів і гавкав. Це був Вольф – собака Боріса.
Раптом підійшов Волков і сказав, що ледве встиг знайти Ліліан, бо портьє в готелі сказав йому, що вона вже на вокзалі. "Ти живий! Я телефонувала тобі. Хтось мені сказав, що ти від'їхав. Я думала…" — говорила Ліліан. "Я прочитав у газеті, що сталося, тому приїхав. Я не знав, у якому готелі ти мешкаєш, інакше б зателефонував", — пояснював Волков. "Ти живий", — повторила. "І ти жива, душко! Все решта не рахується".
Поглянула на нього. Враз зрозуміла, що мав на увазі – що усе решта, уся поранена гордість, уражений егоїзм, були затерті цим одним утішним, останнім фактом, що кохана людина не померла, що ще живе, що є тут і ще дихає, незалежно від того, якими є її почуття або що за цей час відбулося. "Так, Борісе, — сказала. — Усе решта не рахується".
Він сказав, що може їхати з Ліліан, куди вона захоче. Пішов брати собі квиток, а їй замовив у кафе поїсти. Коли Ліліан лишилася сама, згадала, що лікар в Ніцці говорив їй, що вона помре, перш ніж надійде літо, а може й раніше, якщо й далі вона буде вести таке життя. Літо – тут уже було літо, але в гори воно приходило пізніше. Коли Волков повернувся, сказала, що хоче їхати в санаторій. Він признався, що колись теж був утік з санаторію, але потім повернувся.
У Цюріху Волков зателефонував до санаторію. "Вона ще живе? — пробурчав Далай-лама. — Ну добре, якщо то від мене залежить, може приїхати". Ліліан залишалася в Цюріху у готелі "Долдер" ще тиждень. Багато лежала в ліжку. Почувалася вимученою. Щовечір з'являлася висока температура. Волков попросив лікаря, якого найняв для опіки над хворою, поради, що чинити далі. Лікар вважав, що є ризик, що в гори вона не доїде.
Дуже лагідного, теплого дня вони поїхали в гори. На середині перевалу на самому закруті вони зустріли авто, яке зупинилося, щоб їх пропустити. То їхав Ґольманн. Він розповів, що вже здоровий, і йому запропонували контракт від старої фірми. Ґольманн поїхав, а Боріс і Ліліан дивилися, як він з'їжджає додолу, щоб зайняти місце Клерфе, так само, як і Клерфе зайняв місце після когось, а хтось інший займе колись місце Ґольманна.
Ліліан померла за шість тижнів одного сонячного дуже світлого полудня. Померла швидко і несподівано, наодинці. Боріс спустився ненадовго в село. Коли повернувся, застав її мертву на ліжку. Її обличчя було спотворене, вона задихнулася під час кровотечі, руки мала скорчені біля горла. Але трохи згодом її риси розгладилися, і обличчя стало таким прекрасним, яким ніколи його Боріс не бачив. Він був упевнений, що Ліліан була щаслива, якщо людину можна коли-небудь назвати щасливою істотою.
Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу