Він подзвонив до шерифа і сказав, що на його дітей напали. Джін переодяглася, тітка заспішила до Джема.
Приїхав лікар Рейнольдс і знайшов у непритомного Джема складний перелом в лікті, ніби хтось намагався викрутити йому руку. З'явився і шериф Гек Тейт. Джін зайшла до кімнати брата, він лежав непритомний. В кутку, нахилившись до стіни, стояв чоловік, який приніс Джема. Він був не з місцевих, Джін його не знала. У кімнаті була ще тітка і Аттікус. Шериф сказав, що був на місці пригоди: під дубом лежить Боб Юел, між ребрами у нього стирчить кухонний ніж. Юел мертвий.
Тітка Олександра вийшла з кімнати, вона вважала себе винною, бо відпустила дітей самих. Шериф попросив Джін розповісти, як усе було. Дівчинка розповіла. Шериф розглянув костюм шинки і сказав, що він врятував дівчинці життя. І він тицьнув пальцем в те місце, де на темній дротяній сітці виднілася блискуча подряпина. "Боб Юел знав, що робить", — промимрив містер Тейт. "Він просто страшенний негідник. Покидьок смердючий, нализався і розійшовся – подався дітей убивати. Зустрітися з вами сам на сам він би ніколи не наважився", — говорив далі шериф. Джін розповіла ще, як її хтось схопив, мабуть, містер Юел і почав душити, певно, й задушив би, але хтось його збив з ніг і повалив на землю. Мабуть, Джем виручив.
Чоловік усе ще стояв біля стіни. Руки у нього були білі, ніби він ніколи не бував на сонці. Його штани кольору хакі були в піску, сорочка роздерта. Він був худий, обличчя таке ж біле, як і руки, тільки гостре підборіддя трохи темніше. Худі, запалі щоки, великий рот, западини на скронях, а сірі очі невиразні. На маківці ріденьке волосся, наче пух. Здивована, Джін не могла одвести від нього погляду. На його обличчі з'явилася квола усмішка. Несподівані сльози затьмарили очі Джін. "Здрастуй, Страхолюд!" — сказала вона.
"Містер Артур, містер Редлі", — поправив дочку батько. Обличчя містера Артура знову засвітилося лагідною усмішкою, і Джін під його поглядом зірвалася з місця і побігла до Джема. Усі вийшли з кімнати Джема, а Джін запросила Артура сісти в крісло на веранді. Таким вона колись і уявляла його: він сидить на її веранді. Аттікус сидів у гойдалці, а містер Тейт поряд, у кріслі. Джін сиділа віддалік, поруч із Страхолюдом.
Аттікус сказав, що цією справою займеться окружний суд. Батько вважав, що Боба Юела вбив Джем, і хотів щоб усе було за законом, навіть, якщо сина покарають. І тут шериф сказав, що Боб Юел сам наткнувся на свій ніж. Він сам себе заколов. Аттікус знову сказав, що Джем мусить відповісти за свій вчинок. Але шериф знову повторив, що Боб Юел упав і наткнувся на свій власний ніж. Він кинув Джема на землю і спіткнувся об коріння. Тейт переконував Аттікуса, що хлопець такого зросту і такої комплекції, як Джем, до того ж із зламаною рукою, не міг у темряві подужати дорослого чоловіка.
Шериф мав із собою ніж, і Аттікус запитав, звідки він. Шериф сказав, що відібрав його сьогодні ввечері у одного п'яного. А Юел знайшов, мабуть, кухонний ніж десь на звалищі. Нагострив його і чекав нагоди...
Містер Тейт сказав, що Том загинув ні за що, а людина, на совісті якої лежить його смерть, тепер сама віддала богові душу. "Цього разу хай мертві ховають мертвих", "Мені так здається, містер Фінч, що витягти на показ усьому люду скромну, тиху людину, яка вчинила добре діло для вас і для всього міста, було б просто гріх. Цей гріх я не можу взяти на себе. Був би це не він – справа інша. А з цією людиною так не можна", — сказав містер Тейт. "Можливо, я й невелика цяця, містер Фінч, і все-таки я поки що шериф округу Мейкомб, і Юел сам упав на свій власний ніж. На добраніч, сер!", — сказав шериф і пішов.
Тоді Аттікус звернувся до Джін: "Всевидько, містер Юел упав на власний ніж. Ти це розумієш?". "Звичайно, розумію. Містер Тейт сказав усе правильно". Дівчинка підійшла до батька і обняла його. Аттікус звільнився і глянув на неї: "Що ти маєш на увазі?". "Ну, це було б усе одно, що вбити пересмішника, так же?" — сказала Джін. Аттікус, перш ніж зайти в дім, зупинився перед Страхолюдом Редлі. "Дякую вам за моїх дітей, Артуре", — сказав він. Страхолюд Редлі зачовгав ногами, і видно було, як заблищав його лоб. Кожен його рух був якимсь невпевненим, Редлі немов боявся, що його рука чи нога попаде не туди, куди треба. Джін повела його до Джема. У кімнаті Джема була тітка, але вона вийшла, коли зайшла дівчинка і Артур. Страхолюд не зводив очей з Джема. Джін взяла його за руку, вона була тепла. Вони підійшли до ліжка. Страхолюд нахилився й оглянув Джема зверху. Його обличчя виражало неприховану цікавість і переляк, ніби він ніколи не бачив живого хлопця. Він навіть рота відкрив і розглядав Джема з голови до ніг. Підняв руку, але відразу й опустив. Дівчинка сказала, що можна погладити брата. Страхолюд ніжно погладив Джема по голові.
Потім Артур пішов на веранду і спитав Джін: "Ти відведеш мене додому?" Він сказав це тихо, майже пошепки, голосом дитини, яка боїться темряви. Джін поставила ногу на верхній східець веранди і зупинилась. Вона могла водити його за руку в своїй хаті, але водити за руку по вулиці – ні! Джін взяла його під руку, щоб він вів її, як справжній джентльмен. Артур зайшов у дім. Більше Джін його ніколи не бачила. На його веранді дівчинка помітила, що через вікно Атрур міг бачити усю вулицю, аж до пошти. Джін згадала, як колись казав Атікус: щоб по-справжньому зрозуміти людину, треба самому влізти в її шкуру та ще трохи й походити в ній. Дівчинка тільки постояла на веранді Редлі, проте й цього було досить.
Вдома Аттікус сидів біля сина. Джін сіла біля батька. Він читав "Сірий привид". Дівчинка попросила почитати і їй. Вона щосили намагалася не заснути, але за вікном тихо шелестів дрібний дощ, у кімнаті було тепло, батьків голос був такий лагідний і спокійний, а на його колінах було так затишно, що вона невдовзі заснула. Аттікус заніс дочку у її ліжко.
Стислий скорочений переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу