Чоловіки в наскрізь пропотілих капелюхах збирали свої сім'ї і, наче пастухи, вели їх до дверей суду. В кінці площі підвелися негри. Серед негрів було всього кілька жінок та дітей. Біля входу негри зупинилися, терпляче ждали, поки пройдуть білі з своїми сім'ями. Щоб пройти на другий поверх до залу суду, треба було поминути різні напівтемні нори. Коридори були вщерть заповнені людьми.
Джін опинилася серед членів Клубу Нероб. Це були вже похилого віку люди; все своє життя вони нічого не робили, і тепер, на схилі літ, коротали час на площі, цілими днями просиджуючи на дерев'яних лавах у затінку віргінських дубів. Аттікус казав, що вони досить обізнані з процедурою судових засідань, роками не пропускають жодного процесу; спостережливі і тонкі критики, вони знали закони не гірше за головного суддю. Здебільшого під час засідань суду в залі, крім них, нікого не було, і сьогодні вони, здається, були незадоволені, що звичний хід подій та спокійну атмосферу було порушено. Розмовляли вони поважно, гордовито, як люди, що знають собі ціну. Розмова йшла про Аттікуса. Один чоловік вважав, що Аттікус Фінч – людина вельми вчена, страх як багато читає. Інший сказав: "Читати він читає, а на більше не здатний". Ще один говорив, що це суддя призначив Аттікуса захищати чорномазого. "Так, але ж він і справді збирається його захищати. Оце мені і не подобається", — говорив ще один чоловік.
Негри, зачекавши, поки всі білі піднялися по сходах, теж почали заходити. Джем з Ділом знайшли дівчинку. Біля них був преподобний Сайкс. Він сказав, що в залі нема жодного вільного місця, але можна пройти на галерею. Зрадівши, друзі помчали попереду священика вгору по східцях і опинилися на тому поверсі, де був зал засідань, потім пішли ще вище і зупинилися біля дверей, що вели на галерею. Трохи захекавшись, підійшов преподобний Сайкс і обережно повів дітей через натовп негрів на передній край галереї. Четверо негрів підвелися, звільнивши чотири місця в першому ряду. Галерея для негрів у залі засідань тяглася вздовж трьох стін і скидалася на велику веранду, з неї було все чудово видно.
Присяжні сиділи ліворуч, під високими вікнами. Усі вони, певно, були фермери, і це природно, серед присяжних городян майже немає: або їхні кандидатури відхиляють, або вони самі просять, щоб їх звільнили. Двоє присяжних трохи скидалися на причепурених Канінгемів. Вони сиділи прямо і уважно слухали. Окружний прокурор і ще якийсь чоловік, Аттікус і Том Робінсон сиділи за столиками спиною до дітей. За бар'єром, що відділяв суд від публіки, на шкіряних стільцях сиділи свідки, теж спиною до дітей. Суддя Тейлор сидів на своєму місці на підвищенні. Він в залі засідань дозволяв курити, хоч сам ніколи не курив, проте іноді, коли щастило, можна було побачити, як він, засунувши в рот довгу незапалену сигару, повільно її жує. Підвищення для свідків містилося праворуч од судді Тейлора. Містер Гек Тейт уже сидів там.
РОЗДІЛ XVII
Містер Гек Тейт давав свідчення. Прокурора, містера Джілмера, діти майже не знали. Присяжні і свідки боялися його як вогню.
Гек Тейт розповідав, як ввечері двадцять першого листопада його покликав Боб Юел і сказав, що чорномазий знеславив його дочку. Дівчина лежала на підлозі вдома, добре-таки побита. Вона сказала, що її скривдив Том Робінсон, взявши її силою. Тоді Гек пішов до Робінсона і привів його до Юелів. Дівчина впізнала його. Після цього шериф його забрав.
Аттікус сказав, що треба було викликати лікаря, і попросив описати її рани. Гек сказав, що була побита голова, руки вище ліктів у синцях, під правим оком був синець. Аттікус просив ще детальніше описати рани.
Діл спитав преподобного Сайкса, в чому суть справи, але той відповів, що не знає.
Наступним свідком був Юел. Люди, подібні до Юелів, живуть як гості в своєму округу, незалежно від того, процвітає він чи переживає занепад. Жодному, навіть найсуворішому інспекторові не вдавалося примусити їхніх дітей ходити до школи; жоден санітарний інспектор неспроможний звільнити їх від природжених пороків, численних паразитів і хвороб – цих постійних супутників бруду і неохайності. Мейкомбські Юели жили за міським звалищем, в колишній негритянській халупі. Дерев'яні стіни були залатані рифленим залізом, дах викладений розплесканими консервними бляшанками; і тільки загальні обриси цієї споруди нагадували її первісний вигляд: квадратної форми халупа, чотири малесенькі кімнатки, що виходять у вузький, довгий коридор. Юели щодня порпалися на звалищі, вибираючи всяку їстівну і неїстівну здобич. Містер Юел був батьком Мейєли Юел. Він розповів, як того вечора прийшов додому і почув, що кричить дочка, і побачив, що Том Робінсон з його дочкою… Зал загомонів, суддя постукав молотком.
Преподобний Сайкс сказав Джін, що їй краще піти додому. Дівчинка сказала, що залишиться, а її брат сказав, що вона і так нічого ще не розуміє, бо їй лиш 9 років.
Суддя Тейлор тим часом несамовито тарабанив своїм молотком, а містер Юел, зручно вмостившись у своєму кріслі, спокійно стежив за тим, що накоїв. Юел розповів, що впізнав Тома, але він утік. Аттікус почав задавати питання Юелу. А потім попросив підписатися. Чоловік зробив це лівою рукою, бо був лівша. Стало зрозуміло, що, підтвердивши слова шерифа, що в дочки було підбите праве око, він збрехав.
Аттікус намагався довести, як здавалося Джін, що Юел сам міг побити Мейєлу. Коли у неї було підбите праве око і побита переважно права половина обличчя, закономірно, що її бив лівша. Але могло бути, що Том Робінсон теж лівша.
Стислий переказ по розділах, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу
РОЗДІЛ XVIII
До місця для свідків попрямувала Мейела Вайолет Юел. Містер Джілмер попросив Мейєлу розповісти присяжним своїми словами, що сталося ввечері двадцять першого листопада минулого року. Вона розплакалася, затуливши рот руками, а потім сказала, що боїться Аттікуса. Заспокоївшись, Мейєла кинула на Аттікуса насторожений погляд і, звертаючись до містера Джілмера, почала говорити, що була тоді на ганку. Том проходив мимо, і вона його покликала: "Зайди, чорномазий, розрубай шафанер, дам п'ятак". Він зайшов у двір, а вона пішла в хату по гроші, обернулась, а він перед нею і прямо на неї. Дівчина сказала, що Том кинув її і заволодів нею.
Згодом Аттікус почав задавати питання дівчині. За допомогою запитань, Аттікус впевнено розкривав перед присяжними умови, в яких жили Юели. Ось про що дізналися присяжні: отримуваної допомоги не вистачає, щоб прогодувати сім'ю, до того ж не виключено, що господар просто пропиває гроші; воду Юели носять відрами з рівчака, що тече біля звалища, і того місця намагаються не засмічувати; що ж стосується особистої гігієни, то тут кожен дбає про себе: хочеш помитися – неси відро води; менші діти завжди застуджені, до того ж у всіх короста; приходила сюди кілька разів леді, все питала Мейєлу, чому не ходить до школи, і записувала відповідь.
Потім Аттікус запитав, чи дівчину б'є батько, коли п'яний. Було все зрозуміло, коли вона збрехала, що не б'є. Адвокат спитав, чи того вечора вона вперше запросили Тома зайти у двір. Мейєла здригнулася, почувши таке запитання. Дівчина сказала, що вперше. Тоді Аттікус спитав, чи бив її хлопець по обличчі. Дівчина не могла сказати, а потім сказала, що бив. Аттікус спитав, чи дійсно це був Том, і попросив Тома встати, щоб вона добре подивилася.
Том Робінсон знизав широкими плечима під тоненькою сорочкою. Він підвівся і стояв, тримаючись правою рукою за спинку стільця. Постать у нього була якось дивно вигнута, і не тому, що він нерівно стояв. Його ліва рука була на добрих дванадцять дюймів коротша, ніж права, і висіла мов нежива. Кисть руки була маленька, суха, навіть з галереї було видно, що вона в нього не діяла.
Преподобний Сайкс пояснив дітям, що під час збирання бавовни Томову руку прихопила машина, це було на плантації містера Дольфуса Реймонда, Том був ще хлопчиком і трохи не вмер.
"Це той самий чоловік, що вчинив над вами насильство?" — запитав Аттікус. "Це він". Наступне запитання Аттікуса складалося з одного слова: "Як?". Мейєла розлютилася. Аттікус запитав Мейєлу, чи Том підбив їй праве око кулаком правої руки. Мейєла нарешті збагнула, до чого йдеться. Аттікус питав, чому дівчина не тікала, бо вона ж сильніша, чому інші діти не чули, як вона кричали, може вона кричала тому, що її бив батько, а не Том. "Що побачив ваш батько у вікно – насильство або намагання не вчинити цього злочину? Чому ви не хочете сказати правди, дівчино? Хіба не Боб Юел вас побив?". Обличчя Мейєли виражало страх і гнів. Згодом вона сказала: "Цей чорномазий згвалтував мене, і коли ви, благородні джентльмени, попустите, щоб це йому так минулося, то й самі ви тоді підлі, смердючі боягузи…".
Суддя оголосив перерву. Джем повернувся до Діла і почав щось йому пояснювати. Під час перерви присутні, як правило, виходили з залу, але сьогодні всі лишалися на своїх місцях, навіть нероби, яким так і не вдалося присоромити молодших, щоб поступилися місцем.
РОЗДІЛ XIX
Том Робінсон підійшов до місця свідка, правою рукою підняв ліву і поклав на чорну обкладинку біблії. Але тільки-но він забрав праву руку, як немічна ліва безпорадно сповзла з книги і впала прямо на стіл секретаря. Том склав присягу і пішов до місця свідка. Аттікус почав швидко питати його, і всі дізналися, що Томові 25 років, він одружений, має трьох дітей; один раз притягався до суду – був засуджений на місяць ув'язнення за порушення громадського порядку: побився з одним чоловіком, який кинувся на нього з ножем.
Том розповів, що порубати шафанер дівчина попросила його ще минулого року, весною. Вона хотіла заплатити 5 центів, але Том не взяв. Він сказав, що дівчина кликала його щоразу, коли він проходив мимо. Вона завжди знаходила для нього якусь роботу: то дров нарубати, то води принести. А Том допомагав, бо їй було нелегко, містер Юел мало допомагав їй, та й малечі було багато. Коли він працював, діти вешталися навколо нього у дворі. А щодо двадцять першого листопада минулого року, то Том сказав, що того вечора, як звичайно, він повертався додому. У дворі Юелів було зовсім тихо, що було дуже дивно.