"Звідки береться стільки звуків у порожньому будинку?" – подумала Чепуруля і враз згадала, що будинок зовсім не порожній, у ньому поселилася купа люду. Та все ж він чомусь видавався їй порожнім…
Дядько-панько лежав у вітальні на канапі, коли почув, як хтось крадеться на кухню. Він сів, нашорошивши у темряві вуха, й подумав: "Ага, вони бенкетують!" Згодом усе стихло. Дядько-панько прошмигнув босими ногами по холодній підлозі до кухонних дверей. У кухні також було темно, але з-під дверей комори пробивалася смужка світла. "Ага! – подумав собі Дядько-панько. – Заховалися у коморі!" Він шарпнув на себе двері й побачив Мюмлю, яка ласувала консервованими огірками. Дядько-панько ухопив, не роздумуючи, слоїк з пікулями і заходився їх наминати. "Твій шлунок не впорається з пікулями", – озвалася Мюмля. Дядько-панько запхав до кишень кілька огірків та сухариків й почалапав назад до вітальні. Там він ще хотів поговорити з пращуром, але в середині печі було темно, ніхто не озивався звідти. Дядько-панько витягнув з печі клаптик паперу, що виявився листом. Хотів прочитати, але забув, де окуляри. Він заховав листа в надійне місце, загасив свічку й знову запорпався у свої подушки.
Мудрик Лавка лежав у коморі на горищі й читав свою книжку, де йшлося про нумуліта.
11
Зранку з моря прийшов туман. Нюхмумрик налаштувався прокинутись рано, щоб мати кілька годин лише для себе. Ватра давно погасла, але він не мерз. П'ять тактів забриніли десь зовсім поруч. "Це добре, – подумав Нюхмумрик. – Вип'ю горнятко чорної кави і їх упіймаю".
Гемуль виліз з намету зі спальним мішком на голові. Він змерз, йому хотілося спати, але він твердо вирішив бути веселим та привітним. "Яке чудове життя на природі!" – вигукнув він. Нюхмумрик пильнував, аби не збігла кава, яку варив на ватрі. Гемуль торохтів.
Туман поволі почав розсіюватися, піднімаючись вгору. Гемуль впив кави і відчув себе безтурботним і веселим. Гемуль спитав, чи татів човен на пристані. "Мені здається, човна там немає", – сказав Нюхмумрик, відставляючи убік горнятко, а сам подумав: "Вони кудись на ньому попливли. Але я не маю жодного бажання розмовляти про них з оцим гемулем". Однак Гемуль не відступав, він нахилився до Нюхмумрика й серйозно мовив: "Треба піти й подивитися. Тільки ми удвох. Так буде ліпше…"
Вони увійшли в пелену туману, який уже піднімався угору й зникав. Гемуль думав про свого човна. Він мовчки плівся за Нюхмумриком до самого моря. Вітрильник зник. Дощана кладка та верша лежали вище лінії припливу, а маленьку шлюпку господарі відтягнули аж до самого узлісся. Гемулеві раптом захотілося довіритися Нюхмумрикові, розповісти про свої намагання упорядкувати все навколо, щоби й іншим добре жилося, але від збентеження він не знаходив потрібних слів. Нюхмумрик простував далі. Він піднявся на пристань. Йому хотілося спати. Усю дорогу додому Гемуль розповідав про свого човна. Вони попрощалися біля намету. Нюхмумрик сховався у наметі, який був такого літньо-зеленого кольору, що здавалося, ніби надворі сяє сонце.
Коли Гемуль підійшов до будинку, ранок уже скінчився і почався новий день. Ніхто й не здогадувався, що подарував Гемулеві цей ранок. Чепуруля відчинила вікно, щоб провітрити кімнату. Гемуль привітався з нею.
Чепуруля сиділа перед дзеркалом, трясучись від холоду, виймала з волосся папільйотки й думала про те, що, де б вона не мешкала, вікна у неї завжди дивляться на північ, навіть удома. Усе в неї навиворіт. І волосся не висохло до пуття, що й не дивно при такій вологості. Геть усе йшло шкереберть, ще й ота Мюмля припхалася не знати навіщо. Чепуруля хотіла влаштувати порядне велике прибирання… Та тільки-но подумала про велике прибирання, як їй відразу запаморочилося в голові й стало млосно. Вона знала, що ніколи більше не зможе прибирати. "Як же я житиму, якщо не буду прибирати й куховарити? Усе інше – даремне гаяння часу!" – міркувала вона.
Дуже повільно Чепуруля зійшла униз сходами. Інші мешканці будинку сиділи на ґанку й пили каву. Вона обвела усіх поглядом, не пройшли повз її увагу ґудзуватий капелюх Дядька-панька й розкошлана голова мудрика, масивна потилиця Гемуля, що трохи почервоніла від ранкової прохолоди. Ось вони сидять усі разом за ранковою кавою, а в Мюмлі… о, яке гарне у неї волосся! Раптом Чепурулю охопила невимовна втома. "Ніхто мене тут не любить", – гірко подумала вона.
Дядько-панько подався на рибалку. "Риба у ріці ловиться лише навесні", – зауважила Мюмля. "Та яка ж це ріка? Струмок та й годі! – скрикнув Дядько-панько. – Це мій струмок, і в ньому повно риби!". "Навіщо ти сперечаєшся про те, чого не існує?" "Щоб життя було цікавішим!" – відповів Дядько-панько. "Дозволь мені дивитися на світ по-своєму!" — сказав він згодом.
Дядько-панько покликав Нюхмумрика з палатки. "Доведеться вийти до них, – подумав Нюхмумрик. – Так не годиться. І навіщо я повернувся? Що мені до них? Вони ж нічогісінько не тямлять у музиці!" Нюхмумрик відчував їхню присутність. Вони були всюди, міцно застрягли в його голові, до того ж, у наметі тхнуло Гемулем. "Треба вийти до них, – переконував себе Нюхмумрик. – Ліпше вже бути з ними, ніж увесь час думати про них. Як вони не схожі на родину Мумі-тролів…" Раптом, цілком несподівано, він відчув пекучу тугу за тією родиною.
12
Мудрик Лавка читав дуже поволі й старанно про нумуліта, який з часом втратив здатність до фосфоресценції і змушений був вести затворницьке життя в розколинах та глибоких норах, які служили йому тимчасовим прихистком від навколишнього світу. "Так воно і є, – прошепотів Лавка. – Тепер будь-хто може його скривдити, бо ж він уже не має електричного захисту…"
Мудрик Лавка згорнувся клубочком на купі старих неводів і почав снувати свою власну розповідь. Він фантазував, що бідне створіннячко придибало в долину, де мешкав такий собі мудрик, який умів здіймати електричні бурі…
Ані однісінька рибка не заплила до верші Дядька-панька. Він заснув на містку з капелюхом, що зсунувся йому на носа. Поруч на килимку з-під печі лежала Мюмля й дивилася на брунатну стрімку течію.
Біля поштової скриньки сидів, малюючи на шматку фанери великі літери, Гемуль. Він виводив темно-червоною фарбою: "Долина Мумі-тролів". "Для кого ти це пишеш? – поцікавилася Мюмля. – Якщо вже сюди хтось прийде, то й так знатиме, куди прийшов!" "Це не для чужих, – пояснив Гемуль, – а для нас…" — "Навіщо?" — "Може, для того, щоб точно знати, де ми мешкаємо… У назві є щось особливе, якщо розумієш, про що я кажу". Гемуль заходився прибивати фанерну дощечку до поруччя містка. З намету кулею вистрибнув Нюхмумрик і закричав: "Що ти робиш? Припини негайно!" Гемуль поквапливо витягнув з фанери цвяха. Кожен гемуль повинен знати, що нюхмумрики ненавидять усілякі таблички, усе, що нагадувало би про обгороджені замкнуті приватні території, куди заборонено доступ стороннім. Гемуль спустив фанерну дощечку на воду. Течія підхопила табличку й понесла у море.
Раптом Нюхмумрик почав щось шукати у поштовій скриньці, потім у біля містка, в дуплі клена, під пеньком коло дровітні. Він шукав прощального листа від Мумі-троля.
Чепуруля сиділа на порозі своєї кімнатки, загорнувши ноги у ковдру й затуливши личко лисячим боа. На пилюці у шафі вона помітила чиїсь крихітні, майже непомітні сліди у пилюці? Хтось жив у шафі, а тепер утік. Чепуруля не мала жодного сумніву – ці загадкові повзики втекли! Виповзли, шелестячи лапками, шурхотячи панцирями, ворушачи щупальцями, звиваючись на білих м'яких животиках… Чепуруля боялася.
Мудрик Лавка вийшов зі своєї комори, зім'ятий, розгублений. "Вони виповзли! – ледь не голосила Чепуруля. – Вони мешкали в шафі, а тепер втекли!" "Я це випустив, – прошепотів він. – Воно було тут, а я випустив…" "Кого ти випустив?" – злякалася Чепуруля. Мудрик лише похитав головою. "Я й сам не знаю". "Але ж ти мусив їх бачити, – наполягала Чепуруля. Подумай добре! Якими вони були на вигляд?" Але мудрик не відповів, ускочив до своєї комори й замкнувся зсередини. Його серце ледь не вистрибувало з грудей, по спині бігали мурахи. То це таки правда – звірятко прийшло аж сюди! Воно було в Долині Мумі-тролів! Мудрик Лавка розгорнув книжку і так швидко, як тільки був здатний, почав читати по складах: "Ми маємо підстави припускати, що його організм поступово зуміє пристосуватися до нових умов життя, а необхідність пристосування створить такі передумови, за яких стане можливим виживання цього виду…" Мудрик хвилювався, бо знав, що звірятко невпинно маліє, і йому стає щораз важче боротися за своє життя.
Крок за кроком, обережно Чепуруля сходила униз сходами, бо боялася страховиськ. Налякана Чепуруля помчала великими стрибками до Нюхмумрика і, розпачливо шарпаючи замкнуті дверцята намету, зашепотіла: "Відчини, відчини… Це я, Чепуруля!" Усередині намету вона відчула себе в безпеці, впала на спальний мішок й обхопила коліна лапками. "Вони вийшли на волю. Хтось випустив їх з одежної шафи, тепер вони можуть бути, де завгодно… Мільйони бридких повзучок зачаїлися і чекають…" "Хтось іще їх бачив?" – обережно запитав Нюхмумрик. Він вибив люльку, придумуючи, як заспокоїти Чепурулю. "Є одне місце в будинку, куди вони не зможуть увійти, – сказав він. – Це кухня. Повзики ніколи не забредуть до кухні". З моря налетіла люта буря. Чепуруля, підібравши спідниці, задріботіла через садок до будинку і замкнулася у кухні.
Раптом від річки долинув жахливий рев. Виявилося, що Дядько-панько упіймав рибу. Він обома лапами тримав окуня і аж нетямився з утіхи. "Чепуруля! – сказав йому Нюхмумрик. – Тільки Чепуруля може зготувати твою рибу!" Чепуруля вихопила окуня з лапок Нюхмумрика і сказала, що зуміє приготувати її так, що нагодує шістьох осіб! Готуючи, вона забула про все на світі.
Мудрик Лавка стояв у коморі на горищі й визирав надвір крізь дахове віконечко. Гордий, захоплений і, може, лише трішки наляканий, він дивився, як блискавки зливою спадали на Долину Мумі-тролів. "Це моя гроза, – думав мудрик. – Я її викликав. Я нарешті вмію так розповідати, що мою розповідь можна побачити. Я розповідаю останньому нумулітові, маленькій радіолярії з родини протозоа… Я наганяю громи і шпурляю блискавиці! Я – мудрик, про якого ніхто нічого не знає…" Він вирішив поводитися тихенько, нікому нічого не розповідати, лише собі та маленькому нумулітові.
"Мудрику! – загукав із саду Гемуль.