Кілька місяців потому у газетах була стаття про шахрайську "Агенцію Еміграції", що вела пропаганду серед слов'янського селянства у найвіддаленішій провінції Австрії. Ці мерзотники мали на меті заволодіти наділами бідного, неосвіченого люду, і діяли у змові з місцевими лихварями. Своїх жертв вони експортували переважно через Гамбург. Інше судно, шукаючи притулку у бухті страшної, вітряної ночі, протаранило німецький корабель посередині, а потім відпливло геть. Через вітер навіть найсильніші крики людей не досягали берега. То була смерть без жодної метушні. Гамбурзьский корабель одразу наповнився водою і, тонучи, перекинувся. Згодом на береги винесло тіла людей. Можливо, хлопець прибився до берега на звичайному курнику, який був на кораблі, і який рибалки знайшли потім на березі.
Коли він сидів у дровітні, Емі Фостер не могла склепити очей і вранці, поки Сміти ще спали, вислизнула на задній двір. Приодчинивши двері у дровітню, вона зазирнула досередини і простягла йому пів буханки білого хліба. На це він повільно підвівся зі сміття, заціпенілий, голодний, тремтячий, жалюгідний і повний невіри. "Можеш з'їсти?", — запитала Емі. Він, мабуть, прийняв її за "милостиву пані". Люто накинувся на хліб і сльози падали на скоринку. Раптом він впустив їжу, схопив її зап'ясток і закарбував на руці поцілунок. Емі не злякалася. Попри жалюгідний стан в'язня, вона спостерегла, що він вродливий. Емі замкнула двері і неспішно повернулася до кухні.
Того ж ранку прибув старий містер Свеффер (найближчий Смітів сусіда), щоб допомогти порадою, а в результаті забрав приблуду з собою. Свеффер привіз Кеннеді, і лікар оглянув того хлопця. Він лежав горілиць на солом'яному матраці. Він майже нічого не говорив; швидке дихання, неспокійні чорні очі нагадували про дику пташку, пійману в сильце.
Свеффер тримав приблуду при домі. Приблуда став працювати у Свеффера. Хлопець і досі носив традиційні для його народу штани з коричневого сукна (у яких його винесло на берег), що прилягали до ніг майже як трико; був оперезаний широким шкіряним ременем, поцяткованим мідними кружальцями; і досі ще не насмілювався показуватись у селі. Отримавши їжу при чорному вході, він ніс її до свого флігеля, і, самотньо сидячи на матраці, хрестився, перш ніж взятися до їжі. Часто він вголос читав Отче наш перед сном. Побачивши Свеффера, він поштиво кланявся в пояс і залишався стояти виструнченим поки старий, приклавши пальця до вуст, мовчки його оглядав. Так само він кланявся і міс Свеффер, яка ощадливо вела батькове хазяйство.
Вигнанець не міг ні з ким перемовитись і навіть не сподівався когось зрозуміти. Це було так, ніби люди навкруги належали до іншого світу – світу мертвих, казав він кілька років потому. Дивно, як це він не збожеволів. Нещасний не знав, де він. Чи це Америка, гадав він собі? Усе тут було чужим. Вночі, коли безсоння мучило його, він усе думав про дівчину, яка дала йому перший спожитий ним тут, у чужій стороні, кусень хліба. Її лице він запам'ятав єдиним зрозумілим серед інших, замкнутих, таємничих і німих.
Приблуда виконував загадану роботу з тямущістю, яка дивувала старого Свеффера. Хлопець швидко почав вловлювати окремі слова; а потім одного весняного ранку він несподівано врятував від завчасної смерті Свефферову онуку. Молодша заміжня дочка старого двічі на рік приїжджала в гості з дитиною. Дівчинка у білому фартушку, якій на той час сповнилось не більше трьох років, вибігла без нагляду з дому і впала сторч головою до ставу, де зазвичай мили коней. Прибулець був тим часом при плузі разом з погоничем і орав поле. Він мав гарний зір і побачив, як впала дитина. Він покинув коней на розвороті та поскакав геть, долаючи зорану землю довгими стрибками, і згодом, несподівано з'явившись перед матір'ю, тицьнув їй у руки дитину та розгонистим кроком відійшов.
Старий Свеффер неквапно вийшов у поле пильно оглянув чужинця і не сказавши ані слова повернувся у дім. Але з того часу їжу йому залишали на кухонному столі; і з того дня Свеффер почав виплачувати йому стале утримання.
Хлопець коротко підстриг волосся, став з'являтися у селі і на дорозі. Діти перестали галакати йому вслід. Він усвідомив соціальне розшарування, але все одно довго дивувався жалюгідності убозтва церков посеред такого процвітання. Так само він не розумів, чому церкви цілий тиждень стоять замкнені. Там ж немає чого красти. Чи це для того, щоб люди не молилися забагато? Він зняв з себе шворку з парою мідних медалей розміром у шестипенсовик, тонкий металевий хрестик і якийсь квадратної форми скапулярій, який носив на шиї. Ці предмети він повісив на стіні при своєму ліжку і кожного вечора все одно чути було, як він незнаною мовою промовляє Отче наш. Зрештою, люди звикли бачити вигнанця. Але до нього самого так і не звикли. Його спішна, летка хода; його смаглявість; капелюх, зсунутий на ліве вухо; його звичай, коли вечір видавався теплим, носити куртку на одному плечі; його манера перестрибувати по кілька сходинок, не хизуючись спритністю, а просто від звички так пересуватися – усі ті особливості були причинами зневаги та образи, що відчували до нього мешканці селища. Вони б не лежали з годину після вечері, розпластавшись горілиць на траві і роздивляючись небо. І не блукали б полями, горланячи журливі пісні.
Він був зовсім іншим: невинний серцем і повен нікому не потрібної доброї волі. Його швидка, гарячкувата мова усіх вражала наповал. Невгамовний, прозвали його. Одного вечора, у залі корчми він усіх роздратував, завівши любовну пісню своєї батьківщини. Іншим разом він спробував показати їм танці. Він вистрибував між дерев'яних столиків, пристукував каблуками, присідав на одній нозі, видавав дикі, торжествуючі вигуки. Але коли чужинець зненацька вистрибнув на стіл і продовжив танцювати між склянок, його викинули і підбили око.
Вигнанець був міцний духом і тілом. Тільки спогади про море лякали його, він більше не хотів їхати до Америки. Кеннеді часто пояснював йому, що на Землі немає місць, де щире золоте лежить під ногами. А як тоді, питав він, повернутися додому з порожніми руками, якщо заради поїздки довелося продати корову, два поні і ділянку землі? Очі його наповнювались слізьми, і він кидався лицем у траву. Але він знайшов свій кусень щирого золота. То було серце Емі Фостер.
Звали його Янко; він пояснив, що це відповідник нашого "маленький Джон"; та позаяк він також часто повторював, що є горянином, то слово це й стало йому за прізвище. У парафіяльній книзі реєстрації шлюбів він лишив свій єдиний слід. Ось воно, там – Янко Гураль, написане рукою парафіяльного священника. Косий хрестик, залишений вигнанцем – усе, що залишилось, аби увіковічнити спогад про його ім'я.
Залицяння чужинця зайняли деякий час. Почалося тим, що він купив для Емі Фостер зелену сатинову ленту у Дарнфорді. Так це робилося на його батьківщині. Навряд дівчина знала, що з нею робити. Усе літнє жіноцтво селища не хотіло, щоб він женився з Емі. Сміт, перестрівши його біля ферми, пообіцяв проломити голову, якщо ще раз тут побачить. Але чужинець так войовниче підкрутив маленького чорного вуса і так люто вирячив темні очі на Сміта, що погроза так і залишилась порожньою. Місіс Сміт обізвала Емі безсоромною шльондрою. Емі нічого не відповіла. Янко був дуже вродливим і щонайприємнішим у поводженні; вид його мав у собі щось первісне, ніби у лісової істоти. Мати невтішно ахала над Емі, варто було тій навідати її у вихідний. Батько ходив похмурий, але вдавав, ніби нічого не знає.
Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу
Фостери не хотіли втрачати доччин заробіток: Емі зазвичай усі гроші віддавала матері. Фостер боявся, щоб Янко не забрав дочку кудись з собою. У селищі усі обговорювали цю справу, а закохані "прогулювалися" разом не зважаючи на опір. А потім сталося щось несподіване. Глуха міс Свеффер дозволила Янкові одружитися, сказавши, що жодна інша дівчина за нього точно не піде. Старий Свеффер подарував Янкові коттедж (той, біля якого стояла вранці Емі і вішала ковдру) і десь акр землі "як винагороду за порятунок моєї любої онуки Берти Вілкокс". Після такого, звісно, жодна сила на землі не могла завадити їм одружитись.
Захоплення Емі не миналося. Бачили, як увечері вона йде до нього на побачення. Незмигно і зачаровано виглядала вона на дорогу, чекаючи, коли він з'явиться, йдучи звільна, погойдуючи стегнами і мугикаючи одну з любовних пісень своєї батьківщини. Коли у них народився хлопчик, вигнанець знову спробував співати і танцювати у корчмі, і знову його витурили. Люди висловлювали співчуття дівчині, яка вийшла за цього чортика з табакерки. Та йому було байдуже. Тепер була людина, хвалився він Кеннеді, якій він може співати і говорити мовою свого краю, а згодом і показати, як там танцюють.
Але сіть долі міцніше стягнулася круг нього. Казали, що Емі Фостер почала розуміти, за якого чоловіка вийшла. Він дивився на море байдужим, невидячим поглядом. Одного дня дружина вихопила немовля з його рук, коли він наспівував йому пісеньку з тих, які матері у його горах співають дітям. Мабуть, Емі здалося, що спів зашкодить дитині. Жінки дивні. А ще вона протестувала, коли він вголос молився увечері. А Янко прагнув, щоб його хлопчик швидше виріс, аби він мав з ким порозмовляти мовою, що для нашого вуха звучала так хвилююче, так поривчасто і так дивно.
Якось Янко захворів. У нього було негаразд з легенями. До того ж, він тужив за домом; а стан депресії міг зробити його уразливим. Напіводягнений, лежав він долі. Його сильно лихоманило, він щось мурмотів сам до себе. Емі сиділа на стільці та не зводила з нього карих, каламутних очей. Кеннеді просив її покласти чоловіка вгорі. "Я не можу сидіти при ньому нагорі, сер", — говорила вона. Вона не хотіла давати йому дитину. Кеннеді з притиском повторив їй, що хворому необхідний кращий догляд, а тоді мусив піти.
Уночі гарячка хворого посилилась. Він кидався, стогнав і раз у раз бурмотів скарги. А вона сиділа за столом якнайдалі від тапчану, спостерігаючи кожен рух та кожен звук і жах. Вона підсунула плетену колиску ближче до себе. Нічого не залишилось у ній, тільки материнський інстинкт і страх.