Монтег дав йому сто доларів, а Фабер порадив тікати до річки, біля якої є покинута залізнична колія, що веде з міста в глиб країни. У глушині подекуди ще є табори бродяг. Треба тільки відійти далі від міста й добре придивлятися. Фабер чув, ніби вздовж залізничної колії до Лос-Анджелеса можна зустріти чимало колишніх вихованців Гарвардського університету. Багатьох із них розшукує поліція, їм не можна жити в містах. Але їм усе-таки пощастило вижити. Фабер радив пожити з тими людьми. А потім в Фабер приїде до Гая в Сент-Луїс.
Щоб дізнатися, що робиться у місті, Фабер включив маленький телевізор, що тримав за картиною. Диктор говорив, що Монтега ще не знайшли, але з сусіднього району привезено іншого механічного пса, який уже шукає злочинця. Чоловіки знали, що пес обов'язково винюхає слід. Монтег почав пояснювати Фаберу, що слід зробити: спалити все, чого він торкався, протерти речі і ручки на дверях спиртом, ввімкнути вентиляцію і поливальну систему в саду.
Друзі попрощалися, а Фабер сказав, що коли пощастить, скоро вони зустрінуться у Сент-Луїсі. Монтег ще узяв у старого валізу з одягом.
Дорогою до річки він кілька разів зупинявся перевести подих, заглядав у тьмяно освітлені вікна розбуджених будинків, бачив обриси людей, які у своїх вітальнях дивилися на стіни, де показували пса, що шукає Монтега. Чоловік встиг побачити, що біля Фаберового будинку пес збився з шляху і побіг далі.
Біля річки Монтег помився, натягнув на себе старий Фаберів одяг, взув його черевики, а свій одяг кинув у річку. Тримаючи в руках валізу, пішов по воді від берега, поки відчував під ногами дно; а тоді його підхопила течія й понесла в темряву. Згодом механічний пес прибіг до річки, але Гая не знайшов.
Коли валіза наповнилася водою і потонула, Монтег перевернувся на спину. Річка ліниво й лагідно несла свої води і Монтега. Чоловік плив і думав, що десь знову має початися процес збереження й накопичення духовних цінностей, хтось має знову зібрати й зберегти все, що створила людина, зберегти в книжках, платівках, в людських умах, будь-якою ціною вберегти від молі, плісняви, іржі, гниття і паліїв.
Течія прибила його до берега. З далеких лук долинав сухий запах сіна, нагадував йому про давно минуле. Монтег раптом пригадав, як у дитинстві побував на фермі.
Спотикаючись, він брів по сухому листі, відчув безліч запахів. Він віднайшов стару колію і пішов нею. Через півгодини, змерзлий, обережно ступаючи по шпалах, він побачив попереду вогонь. Вогонь нічого не спалював: він грів! Монтег бачив руки людей, які грілися біля вогню.
Люди про щось балакали, але він не міг добрати, про що саме. Згодом Монтега помітили і запросили. Біля вогню сиділо п'ятеро літніх чоловіків у синіх бавовняних штанях і таких самих сорочках та куртках.
Прізвище ватажка було Гренджер. Він дав Гаю випити безбарвну рідину, яка мала змінити хімічний склад його поту, щоб механічний пес не знайшов чоловіка. Монтег випив гіркий напій.
Чоловіки мали портативний телевізор і показали Гаю, що зараз відбувається у місті. Виявилося, що поліція збилася зі сліду Монтега, але перед глядачами розіграли сцену, ніби Монтега вбили (а вбили зовсім іншого, невинного чоловіка).
Згодом Гренджер почав знайомити Гая з усіма іншими. Френд Клемент був колишнім завідувачем кафедри Томаса Гарді в Кембриджському університеті, ще до того, як Кембрідж перетворили на атомно-інженерне училище. Доктор Сіммонс з Каліфорнійського університету був знавцем творчості Ортега-І-Гассета. Професор Уест – багато років тому в Колумбійському університеті зробив чималий внесок у тепер забуту науку про етику. Превелебний отець Падовер тридцять років тому виголосив кілька проповідей і протягом одного тижня втратив усіх парафіян через свої погляди. А Гренджер багато років тому вдарив пожежника, коли той палив його бібліотеку. Відтоді Гренджеру доводиться переховуватись.
Гренджер розповів, що кожен з них читає книжку і запам'ятовує її, зберігає у своїй пам'яті. Потім книжку спалюють, але тримають усе прочитане в пам'яті. "Ми всі – уривки і шматки історії, літератури, міжнародного права; Байрон, Том Пейн, Макіавеллі, Христос – усе тут, у наших головах". Ці люди мандрували. Їхня організація була гнучка, розгалужена, розкидана по всій країні. Декотрі з них поробили собі пластичні операції, змінили свою зовнішність. Тепер вони чекають, щоб почалась і закінчилась війна. Тоді, може, придадуться й вони для чогось. Книжки вони передавали з вуст у вуста своїм дітям. Спочатку все було стихійно. В кожного була якась книжка, котру він хотів запам'ятати, але потім організація склала план. Наприклад, в одному містечку, що налічує всього двадцять дев'ять чоловік зберігається повне зібрання творів Бертрана Рассела. Коли закінчиться війна, ці книжки можна буде написати знову: всі ці люди прочитають напам'ять усе, що знають, і все надрукують на папері.
Згодом усі рушили берегом річки на південь. Монтег намагався розгледіти обличчя своїх супутників, старі, втомлені, покреслені зморшками, які він бачив при світлі багаття. Він шукав на них радісного виразу, рішучості, торжества над майбутнім, але нічого такого не бачив. Вони зовсім не були певні, що ті речі, які вони зберігали в пам'яті, примусять зорю майбуття засяяти чистим полум'ям; вони не були певні нічого, крім одного – вони бачили книжки; ті книжки стояли на полицях перед їхніми спокійними поглядами, ще не розрізані, вони чекали читачів, котрі колись прийдуть і візьмуть їх, хто чистими, а хто й брудними руками. Монтег пильно вдивлявся в обличчя своїх супутників. "Не намагайтеся скласти собі враження про книжки по їхніх обкладинках", — сказав хтось.
Монтег бачив, що далеко над містом починається війна. Він згадав, що там його дружина і розповів про неї Гренджеру. Тоді той сказав, що колись помер його дідусь. Гренджер плакав, але не за самим дідусем, а за тим, чого вже ніколи не зробить дідусь (а він вмів робити багато різних речей). Гай подумав, що руки його дружини ніколи нічого не робили. Гренджер вів далі: "Мій дід казав: "Кожен має щось залишити після себе. Сина, чи картину, чи побудований дім, чи хоч би стіну або пару пошитих власноручно черевиків. Або сад, посаджений своїми руками. Щось, чого торкалися твої руки, в чому після смерті твоя душа знайде собі притулок. Люди дивитимуться на дерево, яке ти посадив, чи на квітку, і ти житимеш у них". Мій дід казав: "Байдуже, що ти саме робиш, головне, щоб усе, до чого ти доторкаєшся, змінювало форму, ставало не таким, як було, щоб у ньому залишилася частка тебе самого. В цьому різниця між людиною, яка просто косить траву на лузі, і справжнім садівником. Той, що косить траву на лузі, помре – і його ніби й не було, а садівник житиме багато поколінь"". Гай думав ще про те, чи вже поїхав Фабер з міста у Сент-Луїс.
"Дивіться!" — вигукнув Монтег. Цієї миті почалася й закінчилась війна. Пізніше ніхто з Монтегових супутників не міг пригадати, чи він взагалі щось бачив. Миттєвий спалах і ледь чутний рух. Протягом цієї миті там, нагорі, на висоті десяти, п'яти, однієї милі промчали, певне, реактивні літаки, і відразу дуже швидко й водночас жахливо повільно почали падати на ще заспане місто бомби. Ворожі літаки швидко зникли ген за небокраєм. Гай зрозумів, що місто-столиця перетворилося на величезну купу сміття. Він думав про Мілдред, яка, мабуть сиділа у якомусь готелі і дивилася на своїх "родичів". Тільки тепер Гай пригадав, що зустрілися вони вперше у Чикаго.
Оглушливий вибух струсонув повітря. Вибухова хвиля прокотилася над річкою, перекинула людей. Місто злетіло в повітря. Монтег задихався і плакав. І раптом пригадав розділи з Екклезіаста і "Одкровень". Частина однієї книжки, частина другої... Мерщій, мерщій, щоб не забути, поки мине цей струс, поки вщухне вітер! Екклезіаст, ось він. Притиснувшись до землі, що здригалась від вибухів, він подумки повторював слова, повторював знову й знову, і вони були прекрасні й довершені.
Монтег глянув на річку, на занедбану залізничну колію. Він думав: "Тепер ми починаємо свій шлях; ми споглядатимемо світ, бачитимемо, як він живе, говорить, який він насправді. Тепер я хочу бачити все. І хоч те, що я побачу, не буде ще моїм, колись воно зіллється зі мною в єдине ціле і стане мною…".
Монтег сів, але пробував устати. Його супутники теж заворушилися. Мовчки підвівся Гренджер; лаючись, обмацав руки й ноги; по його щоках котилися сльози. Важко човгаючи, він спустився до річки й подивився вгору проти течії.
Хтось розпалив вогонь. Гренджер розгорнув промаслений папір і вийняв шматок бекону. "Поснідаємо, а тоді повернемо назад і подамося проти течії. Ми там будемо потрібні", — сказав він. Хтось подав невеличку сковорідку, на неї поклали бекон і поставили на вогонь. За хвилину бекон уже шкварчав і підстрибував, сповнюючи ранкове повітря смачним запахом. Люди мовчки спостерігали за цим дійством.
Гренджер сказав, що люди схожі на Фенікса, який відроджується з вогню. Але на відміну від птаха, люди знають, яку дурницю роблять. "Ми знаємо всі дурниці, які наробили за тисячі років. А що ми це знаємо й завжди можемо озирнутись на них, то можна сподіватися: коли-небудь ми перестанемо розпалювати ці погребальні багаття і стрибати в вогонь".
Усі збиралися у місто. Гренджер говорив: "Пам'ятайте одну важливу річ: самі ми нічого не варті. Ми – ніщо. Але те, що ми зберігаємо в собі, колись може допомогти людям. Проте навіть тоді, коли ми вільно мали в руках книжки, то не користувалися з усього, що вони нам давали…".
Монтег рушив на північ. Озирнувшись, він побачив, що всі йдуть слідом за ним. Здивований, він ступив убік, щоб пропустити Гренджера, але той лише подивився на нього й кивнув. Монтег пішов уперед. Він глянув на річку, на небо, на іржаву колію, що бігла назад, туди, де були ферми й сараї, повні сіна, куди вночі приходили втікачі з міста. Колись, потім, через місяць чи через півроку, але не пізніше ніж через рік, він знову, вже сам, пройде по цих місцях і йтиме доти, доки наздожене тих, хто пройшов цим шляхом раніше за нього.
А тепер перед ним лежала довга дорога. Пізніше вони почнуть розмовляти чи просто розказувати про те, що вони запам'ятали, щоб пересвідчитися: все це збереглося в їхніх головах.