шукаючи, де купити папір, він побачив ювелірну крамничку. Серед блискучого дріб'язку були гарні маленькі сережки, схожі па справжні дзвіночки, тільки крихітні. Тоненьким срібним ланцюжком прикріплювалися вони до затиску, яким чіплялися на вухо. Вони коштували 15 крон, і хлопець купив їх. Потім пішов купити конверт, марку і пару аркушів паперу. Після цього у нього лишилося півтори крони. Щоб не померти з голоду, він вирішив, що завтра піде на біржу праці.
Петер написав сестрі, що у нього все гаразд, що скоро він розбагатіє і прийде додому. І тоді купить сестрі усе, що вона схоче. Хлопець поклав листа разом із сережками в конверт, добре його заклеїв і написав адресу. Потім кинув лист у поштову скриньку.
Відіславши Лотті листа, він почав безцільно тинятися сумними вулицями нудного селища. Ввечері хлопець спинив грузовика і попросився трохи під'їхати. Вже сидячи в кабіні, він помітив, що почався дощ. Згодом хлопець вийшов, обмок до нитки і дуже змерз. Петер уже був готовий просити пробачення у батьків.
Стомлений, змерзлий та мокрий, хлопець забрів на якийсь цегельний завод. До входу вів маленький місточок, перекинутий через глибоку канаву. Хлопець ледве не звалився з містка. Петер скрутився калачиком біля цегляного муру, підстеливши під себе кілька мішків, які валялися там скрізь. Крім мішків, там був коричневий вельветовий піджак, старий фетровий капелюх і стамеска. Петер одягнув те, що дав Стаффан: кальсони, майку з довгими рукавами й вовняні шкарпетки. А потім натягнув на голову фетровий капелюх і нап'яв піджака, який сягав йому мало не до п'ят. Хлопець заснув.
Була вже пізня ніч, коли його збудили чиїсь голоси. Хлопець думав, що ж треба людям уночі на старому цегельному заводі. Петер боявся, щоб це не були бандити. Виходячи навпомацки з тунелю, Петер раптом наскочив на чиєсь величезне черево! Хлопець закричав. Люди, певно, злякалися не менше. Один чоловік привітався. Але Петер схопив якусь кулю і кинув у пляшки. Він кричав: "Ось вам зараз усім, геть усім дістанеться: Оскару, Єві і всій вашій компанії!.. Думаєте, легко мене взяти? Не вийде! Я ніколи не здамся!". Ридаючи, хлопець побіг, хоч його просили спинитися.
Хлопець довго бігав приміщенням, поки відчув, що уже не має сил. Знайшовши невеличку нішу в цегляному мурі, він сховався там і прислухався. Голоси почулися знову. Троє чоловіків розмовляли, дивуючись, що може хлопчик робити серед ночі тут. Один говорив, що йому шкода хлопця, який міг би з ними випити кави і з'їсти бутерброд.
Петер трохи заспокоївся і заснув. А зранку прокинувся і побачив, що на ньому ковдра, поруч стояв термос із кавою та кілька бутербродів. Лежав ще й папірець, на ньому було написано: "Сніданок готовий. Поїж і йди мерщій додому, одягнися тепліше". Хлопець згадав свою сім'ю, яка зараз, напевне, снідає.
Петер поспішив на біржу праці.
Стислий переказ по главах, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу.
12
Біля біржі хлопець причепив штучні вуса. У приміщенні було небагато людей, але всі усміхнулися, коли Петер зайшов. Хлопець уявляв, що він Рудольф Вальстрем. Так він і представився жінці, що там працювала. Хлопець сказав, що йому 53 роки, і він шукає роботу. Петер знову почав розказувати про свою "хворобу" — недостатність гормонної залози. Жінка сказала хлопцеві піти на другий поверх. Там Петера чекала ще одна жінка. Хлопець сказав їй, що шукає роботу, бо на його шиї жінка і троє дітей.
Хлопець розповів, що Рудольф-Ернст-Теодор-Моріц Вальстрем народився в містечку Вільсе-Клева, що у Вестергетланді, в сім'ї бідного селянина. Цієї дитини ніхто не хотів, тому вона мусила піти з дому, маючи всього лише десять років. Бідоласі доводилось перебиватися випадковими заробітками в чужих садах, злидарювати, хворіти, недосипати. Та все ж зібрав він трохи грошей і поїхав в Америку, де працював спершу ліфтером у хмарочосах, потім занудився тією працею і подався золотошукачем на Аляску. Там він знайшов найбільший самородок світу, але його було пограбовано, і він повернувся назад такий само бідний, як і раніше. Потім працював на автомобільному заводі, їздив до Африки полювати диких звірів. Нарешті повернувся до Швеції, одружився, завів трьох дітей. Тут працював деякий час на молокозаводі, перегортаючи сири, потім на цегельному заводі, поки не зчинився страйк і він не став безробітним. Тепер ось він без ніякої роботи й дивиться, як голодує його рідня. Сам він звик до нестатків, голоду й холоду, перехворів усіма хворобами. Мова тепер зовсім не про нього, а про його сім'ю, що поступово вимирає, а він не може дивитися на це спокійно.
Хлопець спершу говорив басом, але закінчив своїм десятирічним голосом. Розповідаючи про Вальстрема, він говорив про самого себе. Прототипом своєї доньки зробив Лотту. Петер затремтів усім тілом. Йому було жарко, перед очима все пливло.
Жінка почала гладити хлопця по спині, по голові. Вона сказала, що він розповів усе про себе, і тепер їй треба знати усе, адже у хлопця лихоманка, і його треба покласти у лікарню. "Я сам про себе подбаю", — відповів Петер. Він чув крізь вікно щебетання пташки, уявляв, що це щебече маленьке пташеня, яке не змогло знайти свого гнізда. Хлопець вирішив шукати пташку, що мала Лоттині очі. Вона мала відвести його додому, треба тільки знайти її. Петер сказав, що живе поблизу. Жінка не знала, що казати.
Рудольф Вальстрем покидав біржу праці, так і не знайшовши ніякої роботи. Іншими словами, він просто перестав існувати. Лишився тільки Петер з пташиною пісенькою в голові. Він йшов шукати пташку з Лоттиними очима, що з'явилася на мить.
Хлопець подивився на березу. Високо над її верхівкою кружляв червонокрилий птах, коло за колом. Може, то його пташка? Петер відчув, що вона дивиться на нього. Описавши в повітрі дугу, пташка спустилася нижче, застигла на мить перед хлопцем й полетіла містом, ніби вказуючи дорогу. Петер пішов за нею. Так він пробіг майже половину міста.
Пташка прилетіла до ковбасника. Він кришив пташкам учорашню холодну сосиску. Чоловік дав Петерові сосиску, не взявши грошей. Петер знову побачив, що у пташки Лоттині очі! Тої ж миті вона знялася й зникла за дзвіницею. З-за рогу виринув поліцейський автомобіль. Ковбасник сказав, що мусить утікати. Петер попросився з ним. Ковбасник дозволив залізти у ту коляску на мопеді, де стояла скринька з сосисками, коробки з хлібом, ковбасою, гірчицею й кетчупом, бідон з водою та пляшка гасу. Ковбасник просунув руки в широкі рукавиці, на очі наклав мотоциклетні окуляри, потім натис на газ, і вони шалено рвонули вперед.
Виливши на дорогу гірчицю і кетчуп, втікачам вдалося відірватися і втекти. Покружлявши трохи провулками, вони заїхали в парк.
Ковбасник узяв Петера за руку й повів угору. На животі у нього, як і раніш, висіла скринька з сосисками. Вони йшли мовчки; так само мовчки всілися на траві, де дзюрчав у кам'яному жолобі і яскрів на сонці маленький струмочок. Нові друзі з'їли всі сосиски, що ще залишалися. Ковбасник розказав, що 15 років продавав на вулиці сосиски, але потім йому це заборонили. Він вирішив не підкоритися й продавати далі, тому поліція весь час нишпорила по його слідах. А Петер розповів про себе. Вперше після втечі з дому відважився сказати правду. Лежачи горілиць, він розповідав про Оскара, Єву і Лотту, про всі пригоди, які з ним трапилися, пояснив, чому втік з дому.
Ковбасник сказав, що людина повинна завжди лишатися собою. Наприклад, він не уявляє себе ніким іншим, крім ковбасника. Чоловік радив Петеру йти додому, бо інакше він все життя носитиме чуже ім'я.
Тим часом хлопцеві здалося, ніби чиясь тепла невидима рука прикрила йому очі. Останнє, що він побачив, був червоний птах, який, покружлявши трошки в голубому небі, зник за хмаринкою. Коли Петер прокинувся, біля нього стояли двоє поліцейських, які забрали його у відділок. Звідти вони подзвонили батькам хлопця. Петера усього трусило.
Приїхав Оскар і забрав сина. Вони обоє хотіли щось сказати одне одному, та не знали що. Батько закутав сина у ковдру і поклав у машину. Він лише сказав: "Люба дитино".
Оскар гнав машину дуже швидко, але хлопцеві здалося, що вони їхали вічність. За якусь мить звук коліс перетворився на пташине щебетання, цвірінькаючий хор.
13
Петер хотів розповісти про усе, що з ним сталося, але відчував, що у горлі застряв корок. Хлопець лежав хворий, і батько купив йому акваріум. Петер годинами спостерігав, як плавають рибки. Сестра і батьки хвилювалися за хлопця. Лікар сказав, що не бачить жодної фізичної причини німування. Петер чув і бачив усе, що діялось навколо. Його ж не чув ніхто, наче він сидів у гігантському акваріумі. Хлопець відчував, що у ньому палав холодний вогонь. Один лише вогненно-червоний птах міг приборкати те голубе крижане полум'я.
Коли Петер з батьком приїхав додому, Лотта першою кинулася до машини. На її вухах дзеленчали маленькі сережки: дзінь-дзінь-дзінь! Петеру стало трохи не по собі, коли він побачив її і почув оте дзінькання. Ледве не розплакався. Сестра обійняла брата і попросила більше ніколи не тікати. І вона почала своїми маленькими кулачками бити брата в груди. По щічках у неї котилися сльози, вона злизувала їх язиком. Вона молотила й молотила щосили, а хлопцеві було так приємно, що аж булькотіло всередині. Петер пообіцяв не тікати. Вони почали борюкатися прямо на задньому сидінні машини.
Батьки розповіли, що, довідавшись про втечу, Лотта і собі склала валізку та хотіла тікати. Петера обнімали, мама приготувала йому ванну. Батько сказав, що любить сина, і коли він втік, то всі відчули страшну безодню під собою. Вони шукали сина, але водночас старалися знайти самих себе. Мама почала пояснювати, що через роботу вони з батьком дуже втомлювалися. На роботі був постійний шум, тому люди там тільки кричали одне до одного. Батьки стомлювалися не лише тілом, а й душею, і відпочити не вдавалося ніяк.
Батьки занесли Петера з ванни у ліжко, вкрили. Але в хлопця все ще було відчуття холоду всередині. Його трясло.
14
Вночі у Петера піднялась температура, напливли кошмарні видива. Хлопцеві марилося, що його кудись віднесло на крижині, розділивши з родиною.