Курка, правда, не ожила, та все одно відокремилася від полотна, паруючи й апетитно пахнучи, ніби її щойно витягли з печі.
Поївши, друзі захотіли пити. Бананіто у пориві натхнення намалював пляшку шипучого апельсинового соку. Пляшка з бульканням і шипінням відокремилася від полотна. Троє друзів запили вечерю апельсиновим соком і сказали чимало добрих слів про малярство, оперний спів та котів. Шкандибчик раптом засмутився, бо він несправжній кіт, і у нього лиш три лапи.
Художник відразу ж узяв пензлі й за хвилину намалював котячу лапу, яка сподобалася б навіть самому Котові в чоботях. Та найголовніше було те, що лапа приросла Шкандибчикові якраз там, де треба, і він спочатку несміло, а потім дедалі впевненіше став ходити по кімнаті.
Тієї ночі Бананіто вирішив на знак поваги віддати свою розкладачку Джельсоміно, а сам уклався на підлозі на купі старих полотен. А Шкандибчик зручно вмостився у широкій кишені художникового халата, що висів на дверях. Він солодко проспав там цілу ніч і бачив солодкі сни.
ДЖЕЛЬСОМІНО ГАЗЕТУ ЧИТАЄ, І ВІД ЦЬОГО ЙОГО ДРІЖ ПРОЙМАЄ
Рано-вранці, озброївшись пензлями, фарбами, полотном та натхненням, Бананіто вийшов з дому. Він горів нетерпінням показати всім свій хист. Джельсоміно ще спав, і Шкандибчик пішов провести художника. Кіт порадив малювати квіти і продавати їх.
Провівши Бананіто, Шкандибчик купив газету, добре знаючи: його другові Джельсоміно приємно буде довідатися, що пише преса про вчорашній концерт. Газета називалася "Витончений брехун" і подавала усі факти й повідомлення, ясна річ, на брехливий лад. У такий самий спосіб повідомлялося і про концерт Джельсоміно. В замітці, наприклад, писалося, що "відомий тенор мовчав від першої до останньої хвилини свого виступу". Газета опублікувала також фотографії руїн колишнього театру, під якою був підпис: "Як може бачити кожен читач своїми вухами, з театром анічогісінько не сталося". Джельсоміно й Шкандибчик добре-таки насміялися, читаючи газету "Витончений брехун".
На останній сторінці, аж унизу, було надруковано коротеньку замітку під заголовком: "Спростування". У ній Джельсоміно прочитав: "Якнайрішучіше спростовується, нібито сьогодні о третій ночі поліція заарештувала в Криничному провулку синьйору тітку Кукурудзу та її небогу Ромолетту. Обидві ці особи, звичайно ж, не було відвезено близько п'ятої ранку до божевільні, як дехто вважає". Це означало, що тітка і дівчинка справді сиділи в божевільні.
Друзі побачили в газеті ще одне оголошення: "Зовсім не відповідає дійсності, ніби поліція розшукує відомого тенора Джельсоміно. Для цього немає жодних підстав, бо Джельсоміно зовсім не зобов'язаний відповідати за шкоду, якої він не завдав міському театрові. Через те, хто б не дізнався, де переховується Джельсоміно, нехай не заявляє про це в поліцію, тому що буде суворо покараний". Шкандибчик сказав хлопцеві не виходити з хати, а сам побіг послухати новини.
ЗАКОН КРАЇНИ БРЕХУНІВ СВАВІЛЬНИЙ: ХТО СКАЗАВ ПРАВДУ – БОЖЕВІЛЬНИЙ
Листи донощика Калімера привели в рух усю поліційну машину. Тієї ночі жандарми схопили тітку Кукурудзу і Ромолетту і відвезли їх до в'язниці.
Начальник в'язниці спершу допитав тітку Кукурудзу. Арешт не налякав її. Тепер, коли семеро її кошенят повернули собі природну здатність нявкати, вона говорила правду, говорила, що нявкають саме коти. Начальник в'язниці вирішив, що жінка збожеволіла. Ромолетту теж відправили у божевільню.
Начальник жандармів відвіз обох до божевільні, де їх негайно прийняли і помістили у великій палаті вкупі з іншими божевільними, яких теж позаарештовували тільки за те, що вони казали правду.
Але на цьому події тієї ночі не скінчилися. На начальника жандармів, коли він нарешті повернувся до кабінету, чекав донощик Калімеро Вексель, бо хотів отримати сто тисяч фальшивих талерів. Але начальник теж відправив його в божевільню.
Упоравшися з Калімеро, начальник жандармів хотів було піти поспати, але в цей час із різних кінців міста стали лунати тривожні дзвінки: люди повідомляли, що собаки нявкають (а це нявкали коти тітки Кукурудзи). Начальник розіслав по місту жандармів ловити "нявкаючих собак". Десь за півгодини було схоплено найменшеньке кошеня. Воно так захопилося своїм нявканням, що й не зогледілося, як його з усіх боків оточили. Згодом зловили друге, третє, четверте, п'яте і шосте кошеня. Але сьоме навчило нявкати ще одного кота, яким виявився знайомий нам Дружок. Дружок дав себе зловити відразу. А от сьоме кошеня, найстарше з усієї компанії, виявилося найспритнішим: воно видерлося на дерево і довгенько там розважалося, виконуючи найкращі арії з котячого репертуару і викликаючи лють у своїх переслідувачів.
На цей незвичайний концерт збіглася велика юрма людей. Одні підтримували жандармів, інші – жартували, а може, й вболівали за кошеня і підбадьорювали його, вигукуючи: "Няв! Няв!". Зібралося на це видовище й чимало котів, які заходилися гавкати на сміливця трохи від заздрощів, трохи від злості. Час від часу деякі з них, передумавши, теж починали нявкати. Гицлі відразу ж хапали їх і кидали у свої мішки. Щоб змусити вперте кошеня злізти на землю, жандармам довелося викликати пожежників і підпалити дерево.
Нявкучих котів, спійманих цієї ночі, виявилося штук двадцять. Усіх їх відвезли до божевільні. Директор божевільні не знав, куди їх подіти. Він довгенько сушив над цим голову і вирішив кинути їх усіх до палати Калімеро Векселя. Через дві години він і справді збожеволів, занявкавши і замуркотівши. Він навіть ловив мишей.
Шкандибчик, зібравши всі ці новини, вже вертався додому, щоб поділитися ними з Джельсоміно, коли раптом почув, як Джельсоміно співає. Кіт зрозумів, що це – спів крізь сон.
Перед будинком кіт побачив великий натовп слухачів. Ніхто не рухався з місця, не розмовляв. І навіть коли в сусідніх будинках посипалися шибки, ніхто не висовувався з вікон і не протестував. Здавалося, що цей чарівний спів заворожив усіх. Шкандибчик помітив у натовпі й двох молодих жандармів, обличчя яких теж сяяло від захвату. Жандарми не мали наміру арештувати хлопця.
У цей час до будинку підійшов цілий загін жандармів. їхній начальник дубцем прокладав собі дорогу в натовпі: він, мабуть, недочував, і до співу Джельсоміно йому було байдуже. Шкандибчик вилетів сходами на піддашшя і блискавкою ввірвався у кімнату. Кіт розбудив хлопця і наказав тікати. Шкандибчик першим стрибнув із вікна кімнати на дах, і Джельсоміно поліз за ним.
ТЕПЕР ІСТОРІЮ ХИМЕРНУ ПРОЧИТАЙ ПРО БЕНВЕНУТО НІКОЛИ-НЕ-СІДАЙ
На щастя, будинки в тій частині міста тулилися один до одного, і хлопець з котом легко перестрибували з одного даху на інший. Але раптом Джельсоміно посковзнувся і на животі з'їхав із даху на невеличкий балкон, де якийсь дідок поливав квіти. Хлопець з котом зайшли до діда. Тим часом коліно, яким ударився Джельсоміно, розпухло просто на очах.
Дід не мав жодного крісла і ліжка. Були лиш стіл, буфет і шафа. Дідок на ім'я Бенвенуто, якого усі називали Ніколи-Не-Сідай, розповів свою історію. Він народився в сім'ї лахмітника. Такої вертлявої і непосидющої дитини ще світ не бачив. Увечері, коли його клали спати, одежа і взуття були саме враз, а вранці черевики вже муляли, а в сорочку він узагалі не влазив. У школі усі парти були для нього замалі: поки закінчувалися уроки, хлопець не міг уже вилізти з-за парти. Лахмітникові довелося відвести сина до найавторитетнішого в місті лікаря і розповісти йому все, як є. Лікар знайшов цікаву хворобу: коли хлопчик сидить, він надзвичайно швидко старіє. Для нього хвилина, проведена навсидячки, дорівнює цілій прожитій добі. Тому хлопчик мусить бути завжди на ногах, інакше за кілька днів він стане старим дідом із сивою бородою.
Після цього страшного висновку лікаря життя Бенвенуто зовсім змінилося. У школі для нього зробили спеціальну парту – без лави, вдома він їв стоячи. Ні про яке ліжко він і думати не міг, якщо не хотів прокинутися з білою бородою. Бенвенуто навчився спати на ногах, як коні. Ось чому язикаті сусідки прозвали його Бенвенуто Ніколи-Не-Сідай. І це прізвисько залишилося за ним на все життя.
Та ось одного дня батько хлопця помирав і наказав синові знайти собі роботу, за якою не буде коли присісти. На другий день після похорону батька Бенвенуто пішов шукати роботи, але такого малого нікуди не приймали. Він вернувся додому і сів, щоб підрости. Вже за кілька хвилин він став юнаком з вусами. Можете собі уявити, як здивувалася його мати, коли побачила перед собою високого й кремезного юнака, що говорив баском і мав густі вуса.
Хлопець викотив із повітки батьків візок і попхав його вулицями міста, вигукуючи: "Несіть ганчір'я!". Так Бенвенуто почав працювати. Всі любили його. Він завжди був на ногах зі своїм візком, завжди ладний допомагати іншим, завжди за якоюсь роботою і завжди приязний. Одного разу його навіть хотіли обрати мером міста. Але Бенвенуто відмовився від цієї пропозиції. Через кілька років померла його мати. І хлопець пішов блукати по світу. Якось, проходячи повз убогу-преубогу хатину, він став свідком людської безпорадності: в постелі лежала хвора мати, а коло неї на долівці купкою сиділи дітки й гірко плакали, одне гучніше одного.
Бенвенуто зайшов до хатини, взяв на руки одне дитя і, походивши з ним трохи, загойдав його. Так само він поприсипляв і інших. Тільки найменшеньке ніяк не могло вгамуватися. Він мусив присісти з ним. Коли він підвівся, щоб уже йти, то мимохідь подивився в дзеркало: скроні йому посріблила сивина.
Іншим разом, ідучи глухої ночі вулицею якогось невеличкого села, він помітив світло в одному вікні. Заглянувши крізь шибку, Бенвенуто побачив дівчину, яка пряла вовну. Виводячи нитку, вона раз по раз зітхала і бідкалась на свою гірку долю. Вона мусила встигнути напрясти, щоб сім'я не померла з голоду. Бенвенуто став прясти, та так і не зважився розбудити дівчину, що заснула. Щоразу, коли він підходив до неї, йому здавалося, що їй сняться прегарні сни. Надворі розвиднилося, зійшло сонце і збудило дівчину. Хлопець постарів, але не жалкував, бо скінчив роботу, що її мала виконати дівчина, личко якої аж сяяло радістю.
Якось Бенвенуто зустрів одного неборака-дідка, котрому прийшов час помирати.