Він подумав, що на картинах усе перебільшено: у коня 13 ніг, у чоловіка 3 носи.
А Бананіто взяв тюбик зеленої фарби, видушив його на палітру і заходився накладати зелені мазки на всі картини поспіль – на кінські ноги, на три носи, на очі якоїсь синьйори: їх у неї будо шестеро – по троє з кожного боку. Упоравшись із цим, він одступив на кілька кроків і примружив очі, аби ліпше оцінити наслідки своєї роботи. Картини нітрохи не стали кращі. Шкандибчик бачив, як Бананіто сумно похнюпив голову. Бананіто тим часом узяв тюбик з іншою фарбою, видушив його на палітру і знову заходився накладати мазки на всі картини. Згодом художник вирішив порізати усі картини. Але кіт подумав, що художник хоче когось вбити, і стрибнув у кімнату. Тієї ж самої миті відчинилися навстіж двері, і на піддашшя ввірвався захеканий, спітнілий, весь у вугільному поросі й вапні... Джельсоміно!
І на очах у художника, який від подиву розкрив рота й закляк із піднятим ножем, Джельсоміно і Шкандибчик міцно обнялися й на радощах пішли в танок.
ЯК ДЖЕЛЬСОМІНО СПРОСОННЯ ЗАСПІВАВ, І ЯК МАЕСТРО ДОМІСОЛЬ ЙОГО ВРЯТУВАВ
Джельсоміно, як ви, напевне, пам'ятаєте, заснув у підвалі на купі вугілля. У сні він співав і розбудив пів міста. Стражники бігали туди-сюди, але нікого не бачили на безлюдних вулицях.
Прокинувся й директор міського театру, який мешкав на протилежному кінці міста, кілометрів за десять від Джельсоміно. Директор подумав, що якби мав такого співака, то його театр був би завжди переповнений. А театр у цьому місті переживав кризу, навіть був на межі краху. Співаків у Країні брехунів було мало, та й ті вважали своїм обов'язком співати фальшиво. А все тому, що, коли вони співали гарно, глядачі горланили: "Перестань гавкати, собако!" А коли співали погано, публіка кричала: "Браво! Бравіссімо! Біс!" Співаки, ясна річ, хотіли, щоб їм кричали "браво!", і співали погано.
Директор театру похапки одягнувся і пішов шукати співака. Можете собі уявити подив маестро, коли при тьмяному світлі своєї запальнички він побачив, що незвичайний голос линув із грудей хлопчини, який спав на купі вугілля. Директор тішився, що знайшов скарб, який допоможе йому розбагатіти. Директор театру розбудив Джельсоміно й відрекомендувався йому: "маестро Домісоль".
Джельсоміно пробував відмовитися від пропозиції Домісоля. Але директор силоміць потяг за собою хлопця. Вдома директор наказав співати. І Джельсоміно почав співати одну з тих пісень, які виконували в його селі. Він намагався співати якнайтихіше і при цьому не зводив очей із шибок, що сильно тремтіли. До кінця пісні розсипалася люстра і шибки. Домісоль кинувся обнімати Джельсоміно і пообіцяв, що хлопець стане багатим і відомим.
Джельсоміно відчув приємне хвилювання. Ще б пак: уперше в житті його хвалили за спів. Джельсоміно заспівав ще одну пісню, цього разу вже не дуже стримуючи свій голос. У сусідніх будинках одна за одною сипалися шибки, перелякані люди думали, що почався землетрус. Пронизливо завиваючи, вулицями промчали пожежні машини. Юрби людей висипали з будинків і тікали за місто, тримаючи на руках сонних дітей і штовхаючи поперед себе візочки з пожитками.
Маестро Домісоль не тямив себе від захоплення. Він добре нагодував хлопця, пообіцяв найкращу кімнату, яку обіб'ють повстю, щоб Джельсоміно міг співати.
Джельсоміно все поривався вибігти на вулицю і заспокоїти переляканих жителів або хоч зателефонувати пожежникам, щоб вони не гасали марно по місту. Але маестро Домісоль спинив його: хлопця могли арештувати.
ДЖЕЛЬСОМІНО ПУБЛІКУ ПОКОРЯЄ, АЛЕ ДОМІСОЛЯ ВЩЕНТ РОЗОРЯЄ
Прокинувшись уранці, жителі міста побачили на кожному розі афішу, в якій повідомлялося про концерт Джельсоміно. Того ранку, як уже знають наші читачі, у місті панував великий переполох (на фасаді королівського палацу було виявлено славетну фразу, що її написав Шкандибчик). Пополудні напруження трохи спало, і ввечері у театрі було повно людей. Народ ішов хмарою, сподіваючись почути справжнього співака.
Рівно о дев'ятій у королівській ложі з'явився його величність Джакомоне Перший, гордо несучи на голові оранжеву перуку. Всі глядачі встали, вклонилися йому і знову сіли, намагаючись на перуку не дивитися. Ніхто не дозволив собі зробити найменшого натяку на ранкову оказію, бо всі знали, що театр кишить донощиками.
Щойно Джельсоміно вийшов на сцену, відразу ж за сигналом агентів Домісоля в залі пролунали свист і крики: "Геть, Джельсоміно!", "Зійди з кону, собако!", "Стрибай у своє болото, жабо!". Джельсоміно терпеливо вислухав ці та інші викрики, прокашлявся і зачекав, поки настане повна тиша. Потім він почав співати першу пісню програми. Щоб голос його звучав якомога ніжніше, Джельсоміно ледве розтуляв губи, тому віддалік здавалося, ніби він не розтуляє рота. Це була проста пісня з трохи смішними словами, яку співали в його рідному селі. Але Джельсоміно виконував її з таким почуттям, що невдовзі по всій залі заплакали глядачі. Глядачам сподобався спів хлопця.
Джельсоміно відкланявся й почав співати другу пісню. Цього разу він трохи розійшовся. Джельсоміно, забувши про свою звичну обережність, узяв високу ноту, яка викликала бурю захоплення у великої юрби слухачів, котрі не змогли дістати квитків і стояли за кілька кілометрів від театру.
Джельсоміно й цього разу чекав оплесків, або, точніше, нового урагану свисту й образливих вигуків. Але натомість почувся вибух сміху, від якого він аж остовпів. Здавалося, публіка забула про нього. Всі повернулися до нього спиною і, заливаючись реготом, дивилися у зовсім інший бік. Джельсоміно теж глянув туди, і від того, що він побачив, кров застигла у нього в жилах і пересохло в горлі. Славетна оранжева перука злетіла в повітря й оголила голову короля Джакомоне. Король не помітив нічого, і ніхто не насмілювався сказати йому правду.
А Домісоль, що стояв спиною до зали, не міг нічого бачити. Він зробив Джельсоміно знак, щоб той починав співати третю пісню. "Якщо Джакомоне так осоромився,— подумав Джельсоміно,— нема необхідності, щоб і мене спіткало те ж саме. Цього разу я хочу справді заспівати гарно". І він заспівав так гарно, з таким натхненням, заспівав таким могутнім голосом, що вже з перших нот театр став поволі розвалюватися. Першими розбилися й упали люстри, придавивши частину глядачів, що не встигли сховатися в безпечне місце. Потім завалився цілий ярус лож – саме той, в якому була й королівська ложа. Проте Джакомоне, на своє щастя, уже встиг покинути театр. Він поглянув на себе в дзеркало, аби перевірити, чи не треба ще припудрити щоки, і з жахом помітив, що його перука полетіла геть. Кажуть, того вечора за наказом короля повідрізали язики всім придворним, які були разом з ним у театрі, за те, що вони не сповістили йому про таку сумну оказію.
А тим часом, поки Джельсоміно співав, публіка, штовхаючись, кинулася до виходу. Коли з гуркотом упали останній ярус і гальорка, в театрі залишилися тільки Джельсоміно та Домісоль. Хлопець, заплющивши очі, співав далі, він думав лише про втіху, яку мав від співу. Домісоль у відчаї рвав на собі чуба і кричав, що він тепер банкрот.
А натовп на майдані перед театром цього разу вигукував: "Браво! Браво!". Але люди кричали "браво!" тому, що він співав гарно, а не тому, що їм не подобався його спів.
Джельсоміно закінчив пісню високою нотою, яка перевернула уламки, що зосталися від театру, і підняла велетенську хмару пилюки. Аж тепер він усвідомив, якої наробив біди. Хлопець кинувся тікати. Але Домісоль, намагаючись не втратити його з очей, кинувся за ним навздогін із криком заплатити за театр. Джельсоміно забіг на якесь піддашшя і опинився у майстерні Бананіто саме в ту мить, коли Шкандибчик стрибав туди з підвіконня.
Стислий переказ по главах, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу.
ЯКЩО МИТЕЦЬ ЗНАЄ ФАХ ГЕНІАЛЬНО, ВСЕ ГАРНЕ В НЬОГО ПОСТАЄ РЕАЛЬНО
Бананіто так і лишився стояти з розкритим ротом, слухаючи, як Джельсоміно й Шкандибчик навперебій розповідали одне одному про свої пригоди. В руці він досі ще тримав ножа, хоч зараз уже не пам'ятав, для чого взяв його. Та досить йому було окинути поглядом свою кімнату, щоб знову впасти в найбезнадійніший відчай. Його картини були такі ж погані й бридкі.
Джельсоміно поглянув на картини і порадив прибрати у коня (на думку художника – це корова) кілька ніг. Хлопцеві вдалося переконати художника, і картина покращала. Коли на картині зосталося нарешті чотири ноги, несподівано пролунало радісне іржання, і тої ж миті з полотна на підлогу зістрибнув кінь і побіг легеньким клусом по кімнаті. Кінь сказав, що він справжній красень. Він скочив за поріг на сходи. Там він зацокотів чотирма копитами, швидко спускаючись із поверху на поверх. Невдовзі наші друзі побачили з вікон, як він, гордо піднявши голову, перебіг провулок і подався за місто у відкриті зелені простори. Бананіто сказав, що це справді кінь, а не корова.
Друзі перейшли до іншої картини – верблюда з багатьма горбами. Їх було стільки, що вони скидалися на дюни в пустелі. Художник заходився зішкрібати ці горби, аж поки їх зосталося тільки два. А коли лишився лише один хвіст, картина ожила. Перед тим як піти, верблюд теж оглянув себе в дзеркало й вирішив, що він красень.
Тим часом Бананіто так захопився, що бігав від картини до картини, зішкрібаючи зайві деталі ножем. А картини, звільнені від брехні, яка їх спотворювала, ставали справді гарними, правдивими і оживали просто на очах. Собаки, вівці, кози зістрибували з полотен і йшли у широкий світ шукати долі або просто мишей, якщо це були коти. Тільки одну картину Бананіто порізав на шматочки. Це був портрет того придворного вельможі, що забажав бути намальованим із трьома носами. А Шкандибчик ходив сюди-туди по кімнаті, щось шукаючи, і не знаходив. Про це неважко було здогадатися – він хотів їсти. Нишпорячи в темному закутку, Шкандибчик натрапив на вкриту пилом невеличку картину. На ній була намальована дивовижна істота, що нагадувала засмажену курку, коли б та мала тільки два стегна. Але їх було стільки, що істота дуже скидалася на стоногу.
Кіт підніс до Бананіто картину і попросив його вправно попрацювати своїм ножем.