Аліса, щоб її не затоптали, сховалася за деревом і лиш водила за ними очима.
Досить було одному впасти, як на нього неодмінно валилося кілька інших. Невдовзі вся земля була встелена купами пішаків.
Відтак з'явилася кіннота. Чотириногим було трохи легше, ніж двоногим, але й вони час від часу спотикалися.
Аліса була щаслива, коли вибралася з хащі на галявину, де просто на землі сидів Білий Король і щось мережив у своїй Пам'ятковій книзі.
Він попросив стежити за шляхом. Хтось ішов. Король сказав, що це Салонний Саєць. Це був Шалений Заєць. Він був першим гінцем. Другим був Капелюшник, який щойно вийшов із в'язниці, куди він потрапив наприкінці попередньої книги.
Прибув Гонець Саєць. Він був такий захеканий, що не міг вимовити й слова, тільки вимахував руками та корчив до Короля страшні гримаси. Гінець розв'язав торбину, що висіла в нього на шиї, і видобув звідтіля кружальце сиру для Короля. А потім добув ще сіна, яке Король теж з'їв.
Король звелів Гінцеві, щоб розповів, що діється в місті. Гінець крикнув на все горло: "Вони знову взялися за своє!". Він говорив про Лева та Однорога, що билися за корону.
І вони побігли дивитися на лева і однорога. На бігу Аліса пригадувала собі слова старовинної пісні: "На майдані за трон бились Лев з Однорогом пресміло…".
Вони бігли мовчки, аж нарешті вибігли на майдан, де вирував величезний натовп, посеред якого билися Лев з Однорогом. Їх огортала така хмара куряви, що спочатку Аліса не могла навіть дібрати, хто з них Лев, а хто – Одноріг.
Усі троє й собі пристали до натовпу, неподалік від Кеп-Ель-Юшника – другого Гінця. Він спостерігав за поєдинком, тримаючи в одній руці горнятко чаю, а в другій – хліб з маслом. Салонний Саєць допитував Кап-Ель-Юшника про тюрму. Кілька сльозин тоненькою цівочкою збігли йому по щоці, але з вуст не зірвалося й слова.
Тим часом у двобої настала перерва, і Лев з Однорогом, тяжко відсапуючи, посідали на землю.
Саєць із Кеп-Ель-Юшником негайно почали розносити таці з накраяним хлібом для перекусу для бійців. Аліса також хотіла скуштувати, але хліб був дуже черствий.
Аліса побачила Білу Королеву, яка бігла через Поле, ніби тікала. Але Король сказав, що не допомагатиме їй.
Повз Алісу і Короля, позакладавши руки в кишені, продефілював Одноріг. Він подивився на Алісу з виразом щонайглибшої відрази. Салонний Саєць відрекомендував Алісу. Одноріг звелів Алісі заговорити. Алісині губи несамохіть склалися в посмішку. Аліса і Одноріг домовилися повірити одне в одного.
Салонний Саєць вийняв із торби великого пирога, дав потримати його Алісі, а сам тим часом видобув тацю і здоровенного ножа. Тим часом до них підійшов Лев – вигляд у нього був дуже стомлений, оспалий, а очі приплющені.
Король примостився між Лева і Однорога. Суперники почали сварку. Тоді утрутився Король: він дуже нервувався і голос йому тремтів.
Аліса з великим тарелем на колінах сиділа на березі крихітного струмочка і ревно орудувала ножем. Скільки вона не краяла пиріг, а скибки стулялися знов. Одноріг сказав: "Спершу пирога роздай, а тоді його розкрай!"
Це скидалося на безглуздя, однак Аліса слухняно підвелася й пішла роздавати пиріг. І тільки-но вона так учинила, як пиріг сам поділився на три частини.
Гримнули барабани. На якусь мить Алісі здалося, ніби вона геть оглухла. В пориві жаху вона зірвалася на ноги й перестрибнула
***
через крихітний струмочок. На льоту вона ще встигла запримітити, як посхоплювалися Лев з Однорогом – люті, що їм перервано трапезу, а тоді впала навколішки і щосили затисла вуха долонями, марно намагаючись приглушити цей жахливий гуркіт.
Розділ восьмий
"Я сам це придумав!"
Невдовзі гуркіт наче став помалу вщухати і нарешті запанувала мертва тиша. Довкола не було жодної душі! Але біля її ніг ще й досі лежала величезна таця, на якій вона силкувалася розкраяти пирога.
Навскач просто на неї мчався Чорний кінь, на якому, вимахуючи здоровенною булавою, сидів закутий у темні обладунки Лицар. Він сказав, що Аліса – його полонянка. Проте його урвав інший голос. З'явився Білий Лицар, що сидів на Білому Коні. Він під'їхав до Аліси і також упав з коня – достоту, як щойно Чорний Лицар, а далі зіп'явся на нього знов, і якусь часину двійко Лицарів сиділи на конях і мовчки дивилися один на одного. Аліса збентежено переводила погляд з одного на іншого.
Вони почали репіжити один одного з такою люттю, що Аліса сховалася за дерево, аби не потрапити, бува, під удар.
Їхній герць закінчився так: обидва суперники дали сторчака водночас і поруч. Повстававши, вони потисли один одному руки, а далі Чорний Лицар скочив у сідло і чвалом поскакав геть.
Білий Лицар пообіцяв Алісі відвести її до струнка, бо далі ходу нема. Дівчинка допомогла йому сикнути шолом. У нього було добродушне, з великими лагідними очима, обличчя. Вона подумала, що зроду-віку ще не бачила такого дивного лицаря.
Він був закутий у панцир, що сидів на ньому, як на кілку, а за його плечима теліпалася перевернута догори дном чудернацької форми дерев'яна шабатурка з відвислою накривкою. Алісу вона вельми зацікавила. Там він тримав одежу та сендвічі. Носив догори дном, щоб у неї не сіявся дощ. Тому усі речі він погубив. Лицар зняв шабатурку і повісив на дереві.
У Лицаря була торба з різним непотребом, на сідлі було начеплено пучки моркви, щипці для каміна. Лицар попередив Алісу, що буде сильний вітер, який вириває волосся.
Лицар явно не вродився для верхової їзди, тому Аліса дорогою йому підсобляла. Щоразу, як Кінь зупинявся (а він тільки те й робив), Лицар давав сторчака вперед, а коли Кінь знову рушав з місця (здебільшого доволі несподівано) — Лицаря жбурляло назад. А так, узагалі, він їхав доволі хвацько – хіба що деколи звалювався ще й набік. А що падав він переважно на той бік, де йшла Аліса, то незабаром вона вирішила триматися від Коня трохи осторонь.
Одного разу Лицар з усього маху гепнувся просто під ноги Алісі. Цього разу вона злякалася не на жарт, бо він упав на голову. Але Лицар багато говорив і ще багато раз падав.
Він розповів про свій найблискучіший винахід – новий пудинг, хоч його навряд чи хто й пік. І навряд, чи його взагалі коли-небудь спекли б, бо він мав бути з промокального паперу.
Вони вийшли на узлісся. Лицар заспівав Алісі пісню "Старий дідусь", а її заголовок "Печена вода", хоч насправді це пісня "Коло воріт".
З усіх чудес, що їх пережила Аліса у своїх задзеркальних мандрах, саме це залишилося в її пам'яті найяскравішим спомином. Навіть через багато літ усе пам'яталося так виразно, наче сталося вчора: лагідні голубі очі Лицаря, його м'яка усмішка... сяйво призахідного сонця, що просвічує його волосся... сліпучий блиск обладунків... кінь з попущеним повіддям, що спокійно скубе травичку просто з-під її ніг... чорна сутінь лісу в неї за плечима. Аліса здогадалася, що мелодія – не його, а з пісні "Я все віддав тобі, що міг". Аліса слухала пісню дуже уважно, але ридати ридма – чомусь не ридала.
Лицар сказав, що Алісі треба спуститися до струмочка, перескочити його, і вона – Королева!..
Тут вони потисли одне одному руки, і Білий Лицар поволі в'їхав у ліс. Лицар ще багато раз упав, доки доїхав до скруту, а Аліса махала йому хустинкою, аж доки він зник із очей.
Кілька кроків – і Аліса була вже на березі. Вона перескочила струмок
* * *
і радісно простяглася на м'якісінькій, як мох, травичці, розцяцькованій роями квіточок. На її голові тепер була золота корона.
Розділ дев'ятий
Королева Аліса
Аліса знала, що Королеві негоже валятися на траві, тому вона піднялася і почала походжати туди-сюди. Вона вже так звикла до всіляких чудес, що ані трохи не здивувалась, уздрівши поруч із собою з одного боку – Чорну, а з другого – Білу Королеву.
Чорна Королева сказала, що Аліса – ніяка не Королева, поки не складе іспиту. І чим швидше вони його почнуть, тим краще!
Чорна Королева, звернувшись до Білої, запросила її сьогодні до Аліси на святковий обід! Біла зробила навпаки: запросила Чорну. Аліса про обід навіть не знала.
Тоді Королеви взялися перевіряти Алісу на знання арифметики. Але завдання були такі безглузді, що дівчинка не могла впоратися. Потім перевіряли, як Аліса знає абетку, французьку. Білій Королеві захотілося спати. Чорна співала їй колискову. Тоді Аліса заспівала Чорній, бо та теж захотіла спати. За хвилину обидві Королеви вже міцно спали, похропуючи. Дві круглі голови, мов дві важкі великі кулі, по черзі з плечей скотилися Алісі на коліна.
Хропіння з кожною хвилиною більше скидалося на мелодію. Аліса так заслухалась, що й незчулася, коли дві вінценосні голови щезли з її колін.
Вона стояла перед дверима з аркою, над якою пишався великий напис: "Королева Аліса". Обабіч дверей звисали ручні дзвінки: один з позначкою "Для гостей", другий – "Для челяді". "А де для Королеви?" — думала Аліса.
Двері трохи прочинилися і з них виткнулася голова якоїсь дзьобатої істоти. Вона промовила: "Вхід заборонено до післязавтрашнього тижня!"
Хоч скільки Аліса стукала і дзвонила – все було марно. Нарешті старезний Жабун, що сидів під деревом, звівся на ноги і спроквола пошкандибав до Аліси. На ньому було ядучо-жовте вбрання і здоровенні черевики. Аліса питала, чи він відповідає за ці двері. Але Жабун її не розумів і говорив усе не те.
Він підійшов ближче і щосили копнув у двері своїм величезним черевиком. Двері розчахнулися навстіж, і зсередини долетів чийсь верескучий спів, де йшлося про Королеву Алісу. За хвилину знову залягла тиша, і той самий верескучий голос заспівав нового куплета.
Аліса увійшла, і з її появою запала мертвецька тиша! Ступаючи просторою залою, Аліса обвела нервовим поглядом стіл і примітила з півсотні гостей, різних-прерізних – і звірів, і птахів, і навіть квіток.
На чолі стола стояло троє крісел: в одному сиділа Чорна Королева, а в другому – Біла; третє, середнє, було порожнім, тож Аліса сіла на нього. Вона була знічена тишею і всією душею бажала, щоб хтось озвався. Озвалася Чорна Королева. Вона говорила, що Аліса проґавила суп і рибу. Алісі поклали бараняче стегно. Проте Аліса дивилася на нього без особливої радості: досі їй ще ніколи не випадало краяти м'ясо.
Бараняче стегно підвелося на тарелі й віддало Алісі легкий уклін.