Джо вихопив револьвера й став стріляти в землю. Збита кулями пилюка змусила інохідця звернути праворуч, до переправи. Вони спустилися до річки. Мустанг подався вбрід, а Джо сплигнув на землю. Кінь його був геть загнаний, бо пробіг тридцять миль, та й сам Джо знемігся. Очі його щеміли від солоної пилюки. Напівзасліплений, він махнув рукою підмінникові, щоб рушав за мустангом і гнав його прямо до Аламозького броду. Той помчав уперед на міцному, свіжому коні. На вороному вже виступала біла піна. Ребра його ходили ходором, він важко сапав – а проте біг і біг. І Том на Імбиреві начебто почав потроху наздоганяти його – а тоді знов відставати. Біля річки Аламози його змінив повий вершник на свіжому коні й завернув мустанга на захід. Вороний уже взявся бурими латками від мила й пилюки, але біг так само.
Згодом Джо знову летів слідом інохідця. Далеко на заході видніли гори Карлоса, і Джо знав, що там чекають люди зі свіжими кіньми. Туди й намагався спрямувати гонитву невгамовний переслідувач, але з якоїсь раптової примхи іноходець круто завернув на північ. Джо рушив навперейми, але мустанг перехопився через яр, і Джо міг тільки податися слідом. І тоді почалась найтяжча частина погоні; безжальний до мустанга, Джо був ще безжальніший до свого коня й до себе. Сонце пекло, очі й губи вершника аж горіли. Єдиний шанс виграти був у тому, щоб загнати мустанга назад до Великого броду через Аламоза-Арройо. Трохи не вперше за весь час Джо помітив, що вороний також стомився.
Годину тривала погоня. Але вони таки повернули в бік Великого броду й дістались туди аж надвечір. Джо пересів на нового коня, а покинутий впав мертвий.
Перед бродом Джо умисне трохи відстав у погоні, сподіваючись, що вмилений мустанг теж нап'ється. Але кінь тільки раз сьорбнув, брьохнувся в річку, перебрів її й побіг далі. Коли їх бачили востаннє, вороний біг хоч і попереду, але Джо мчав за ним учвал зовсім близько, ледь рукою не дістати.
Уранці Джо вернувся до табору пішки. На розпити він відповідав скупо: восьмеро коней загнано до смерті, п'ятеро ковбоїв геть виморились, а незрівнянний іноходець, живий і здоровий, гуляв на волі. Більше Джо не пробував ловити інохідця.
Стислий переказ по главах, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу.
VI
У тій виправі старий Індичий Слід був кухарем. Він сказав собі, що мустанг буде його.
Іноходець став ще дикіший. Але від Антилоп'ячих джерел не відбився. Туди мустанг приходив опівдні майже щодня і, пильно розглядівшись довкола, спускався до води напитись.
Усю зиму він прожив самотньо. Ось на це й розраховував Індичий Слід. Один з його приятелів мав гарну гніду кобилчину, і старий Том вирішив, що вона якраз підходить для його задуму. Взявши з собою якнайміцніші пута, два аркани, лопату та дебелий пакіл, він сів на кобилу й поїхав до знаменитих джерел.
Був свіжий ранок, безсніжна зима в тих краях уже минулась, наставала весна. Том припнув гніду кобилу попастись. Яма, яку він колись викопав на стежці, була повна смердючої води. Поряд з ямою тварини вже протоптали нову стежку до водопою. Том нагледів купину осоки над рівною зеленою площинкою, спочатку міцно забив там накіл, потім викопав ямку, у якій мав сховатися. Тоді вкоротив припону кобилчині так, щоб вона тільки-тільки могла рухатись, а потім розіклав на землі між нею й собою аркан, другий кінець його прив'язав до пакола, сам заховався.
Чекав він довго, та близько полудня на закличне іржання кобили відгукнувся уславлений мустанг. Він підбіг на її заклик ближче, але завагався. Пританцьовуючи, він підбіг ще ближче. Ось він уже торкнувся мордою до морди Соллі. Він гарцював круг кобилки, поки його задні ноги опинились у підступному кільці з мотузки. Том смикнув за другий кінець, зашморг затягся – мустанг був спійманий. Том накинув йому на ноги ще один виток.
Мустанг рвонувся геть, але короткий мотуз натягся, і він упав. Почварна, низенька, згорбатіла постать старого Тома вискочила з ямки, щоб довершити перемогу над великим, прекрасним створінням. Том накинув ще один аркан на передні ноги, іноходець упав і за мить уже лежав на землі зв'язаний. Він борсався, поки не знесилів, тіпаючись, ніби в риданні, і по морді в нього котилися сльози.
Том стояв поблизу й дивився, якась дивна нехіть опанувала старого ковбоя. Він тремтів усім тілом і якусь хвилину не міг робити нічого. А потім осідлав Далілу, взяв ще один аркан, обв'язав ним шию мустангові й примоцював мотузку до сідла, щоб кобила підтримувала мустангові голову, поки він надягатиме на нього пута. Том згадав дуже важливу річ: за законами Заходу дикий мустанг стає власником першої людини, котра позначить його своїм тавром. Том не мав тавра, тому скинув підкову своєї кобили, розпалив багаття, розжарив до червоного один кінець підкови і накреслив нею на лівому плечі мустанга індичий слід.
Лишилось тільки відвести його додому. Том вів бранця на північ, до річки Піпьяветітос. Але дикий кінь не хотів іти, не піддавався. Він шалено стрибав, силкувався вирватись. То був безперервний жорстокий двобій; лиснючі боки мустанга вкрились густим темним милом, крізь яке проступала й кров. Він падав безліч разів, знесилився тяжче, ніж за цілий день безнастанного бігу. Вихаркувана піна теж забарвилася кров'ю. А переможець, безжальний, владний і холодний, тяг і тяг його далі. Вони вже спустилися схилом до яру, борючись за кожний крок, і опинились над виярком, по дну якого стежка спускалась у яр. Там був єдиний перехід через річку.
Звідти вже видніли перша загорода й будинок ранчо. Том тріумфував, але мустанг зібрав останні сили для ще одного відчайдушного ривка. Він рвонувся трав'яним схилом угору, геть від стежки, не зважаючи на свист аркана позаду, на постріл у повітря. Вище, вище, на найкрутіший бескид, а тоді стрибок у повітря й політ униз, униз, із двохсотфутової висоти – і він упав на каміння внизу, безживний... але вільний.
Стислий переказ по главах, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу.