Коли Руді і Лізель йшли він хлопців, Руді плюнув Віктору під ноги кров'ю. Віктор пообіцяв, що Руді поплатиться за це. Минуло близько п'яти місяців, коли він урешті здійснив свою погрозу.
Макс у підвалі мав зафарбовану книжку, олівці і повно ідей. Спершу він хотів написати лише свою історію, але згодом почав записувати найрізноманітніші думки. Макс вирішив, що, закінчивши книжку, віддасть її Лізель, коли вона трохи подорослішає, а весь цей абсурд, він мав таку надію, вже скінчиться.
Одного дня, закінчивши відтискання і присідання, він заснув. Лізель зайшла і побачила книжку. Вона швиденько проглянула кілька сторінок. Налякана побаченим, Лізель поклала книжку на місце.
Руді з усіх сил намагався вижити у своєму "Гітлер'юґенд". Макс Ванденбурґ відтискався і робив свої замальовки. Лізель вишукувала газети і писала слова на стіні підвалу.
Одного жовтневого дня Руді прийшов з "Гітлер'югенд", над ним познущалися, і він сказав, що хоче щось вкрасти.
Вони не знали, що б таке поцупити. Яблука вже закінчилися. На цибулю і картоплю Руді крутив носом, а ще один напад на Отто Штюрма і його наповнений їжею велосипед, вони навіть не розглядали. Це було підло одного разу. А другий раз – то вже справжнє свинство. Лізель придумала пограбувати мера. Через відчинене вікно бібліотеки Лізель полізла у бібліотеку. Там взяла зі столу "Свистуна" й обережно подерлася надвір. Діти вибігли на дорогу, що вела до річки Руді побачив книжку і розчарувався, бо це ж не їжа. Того вечора Руді вперше назвав Лізель крадійкою книжок.
Одного разу Франц Дойчер і Руді так побилися, що Франц обрізав Руді волосся. Руді закинув збори "Гітлер'югент". А коли з'явилася можливість Руді і Томмі перейшли до іншого підрозділу, що спеціалізувався на вивченні літаків і пілотування.
На початку грудня після уроків Руді та Лізель забігли до крамниці тата Руді – Алекса Штайнера, а коли поверталися додому, зустрілися з Францом Дойчером. Лізель тримала "Свистуна". Лізель і Руді вирішили уникнути Франца і піти геть. Але їх побачив Віктор Хеммель і вирвав книжку з рук дівчини. За неї вступився Руді. Але Віктор попрямував до річки. Там він метнув книжку у воду, її підхопила течія. Руді кинувся у страшенно холодну воду і піймав книжку.
Після стількох місяців поразок ця мить стала для нього єдиною можливістю насолодитися своєю перемогою. Ще декілька секунд він постояв по пояс у холодній воді, тоді вибрався на берег і подав дівчинці книжку. Правду кажучи, я думаю, що він боявся, що крадійка книжок його поцілує. Мабуть, він нестерпно цього прагнув. Мабуть, він неймовірно сильно її кохав. Так сильно, що більше ніколи не попросить про поцілунок і до самої смерті так його і не отримає.
Частина 6
Я не ношу серп чи косу. Чорний балахон з каптуром я надягаю лише тоді, коли холодно. І моє обличчя не має тих черепоподібних рис, які вам так подобається на мене чіпляти. Хочете знати, який мій справжній вигляд? Пошукайте собі дзеркало, а я тим часом продовжу.
1942. Події того року сильно вплинули на Лізель Мемінґер. Того року мені довелося намотати кілька кругів – з Польщі до Росії, тоді до Африки і знову до Польщі. Кажуть, що війна – найкращий друг смерті, але мушу висловити іншу точку зору. Для мене війна – ніби новий начальник, який вимагає неможливого. Він стоїть за плечем і без упину повторяє те саме: "Виконуй, виконуй".
Життя Лізель Мемінґер на початку 1942 року можна описати десь так. Їй виповнилося тринадцять. Груди ще не виросли. Місячні ще не почалися. Молодий чоловік із підвалу опинився в її ліжку.
24 грудня, перед Різдвом, Ганс молодший не прибув, бо стріляв у російських солдатів. Труді змогла забігти лише на кілька годин. Вона від'їжджала з сім'єю, у якій працювала. На канікули для зовсім іншого класу німців.
У Святвечір Лізель принесла Максові подарунок – пригорщі снігу. У їхньому підвалі з'явився сніговик, якого допомагала робити навіть Роза. Але з того дня Макс почав хворіти. До початку лютого йому дуже погіршало. Він важко прокидався біля каміна, міг проспати мало не до обіду, його рот скривився, а вилиці почали напухати. За кілька днів до тринадцятого дня народження Лізель, Макс підійшов до каміна і мало не знепритомнів. Ще трохи, і він би впав у вогонь. Його положили в ліжко Лізель. Дівчинка спала біля ліжка на підлозі на матраці, який вони притягнули з підвалу. Роза говорила, що Макс захворів через сніговика.
Лізель годинами сиділа поряд з Максом, поки він тремтів і спав. Перші дні вона сиділа біля ліжка і розмовляла з ним. У свій день народження дівчинка розповіла, що на кухні чекає величезний торт, йому варто лише прокинутися. Але Макс не прокинувся. Та й на кухні не було ніякого торта.
Макс боровся зі мною у тій маленькій похмурій кімнаті. На п'ятий день він розплющив очі, нехай і на кілька секунд. Минув майже тиждень, і Макс прокинувся вдруге. Від того дня Лізель читала Максові "Свистуна". У зовнішньому світі Лізель щодня квапилася зі школи, сподіваючись, що Максу покращало.
Коли Лізель і Руді грали у футбол, машина роз'їхала м'яч. Його Лізель принесла Максові. Щоразу, коли йшла або поверталася зі школи, Лізель видивлялася викинуті речі, які могли б бути цінними для чоловіка при смерті: стрічка, шишка, ґудзик, камінець, пір'їнка, дві газети, обгортка від цукерки, опис хмари, іграшковий солдатик, дивовижний листочок, дочитаний "Свистун", шматок смутку.
Раз Лізель сказала Руді, що має намір поцупити ще одну книжку з мерової бібліотеки (вона не мала що читати Максові). Цього разу хлопцеві кортіло самому залізти до будинку. Велосипедами друзі дісталися будинку мера. Основною ціллю Руді, безперечно, була кухня. Але полізла у будинок Лізель. Дівчина взяла книжку "Носій снів". Руді назвав її божевільною, коли не побачив їжі. А ще він вважав мера і його дружину дурними, бо не зачиняли вікно.
Лізель щодня прочитувала Максу по два розділи з нової книжки. Це стало її місією. Якось дівчина підслухала слова Рози, яка боялася, що Макс не прокинеться. Що тоді робити з його тілом? І вона мала рацію. Труп єврея – неабияка проблема. Губерманни мусили виходити Макса не лише заради нього, а й заради себе. Після цього Лізель наснився кошмар з братом, який мав обличчя Макса.
Ще вісім днів Макс не прокидався. А одного разу Роза прийшла до школи під приводом того, що Лізель загубила її гребінець. Жінка при учнях сварила її, але шепотом сказала, що Макс прокинувся. Коли Лізель прийшла додому, Макс сидів на ліжку, а здутий м'яч лежав у нього на колінах. Він подякував за подарунки. Того дня, а потім і вночі, Лізель читала Максові. У ліжку Лізель він провів ще чотири дні, тоді повернувся на своє місце біля каміну, а потім, в середині квітня – до підвалу. Він видужав, позбувся бороди, до нього повернулися уламки попередньої ваги.
Певен, що Лізель Мемінґер міцно спала, коли тисяча бомбардувальників наближалася до Кьольна. Я дуже втомився збирати душі. А рік не дійшов іще навіть до половини.
У Молькінгу було кілька бомбосховищ, та після атаки на Кельн було ухвалено рішення облаштувати додаткові. НСРПН оглядала кожен будинок у пошуках підходящого підвалу. Коли Томмі і Руді сказали Лізель про це, вона налякалася. Їй треба було знайти причину, щоб побігти додому і розповісти про небезпеку. То ж Лізель побила одного хлопця, а коли Руді відводив її додому, впала і попросила друга покликати її тата. Ганс забрав її додому. Та було пізно, партієць уже постукав і зайшов у будинок. Ганс вирішив пустити все на самоплин. Він обробляв розбите коліно Лізель, а партійцеві вказав на двері підвалу. Тих три хвилини, поки партієць оглядав підвал, були найдовші у житті Губерманнів. Тато сидів за столом. Роза молилася у кутку, промовляючи про себе слова.
Тієї миті, коли партієць зачинив за собою двері, Роза взяла Лізель, разом спустилися до підвалу і відсунули гарно розвішані полотна і добре розставлені банки з фарбою. Макс Ванденбурґ зіщулився під сходами, стискаючи, ніби ножа, свої ржаві ножиці.
Прийшло літо. У крадійки книжок усе було чудово. А в мене було небо кольору євреїв. Ніколи не забуду свій перший день в Освенцимі, свій перший прихід до Маутгаузену. Я здригаюся, пригадуючи все це, і намагаюся стерти з пам'яті. 23 червня 1942 року у німецькій в'язниці на території Польщі я забрав групку французьких євреїв. Вони були французами, вони були євреями, вони були вами.
Стислий переказ по частинам, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу.
Частина 7
Влітку 1942 року Молькінґ готувався до неминучого. Ганс мав роботу: замальовував віконниці. По всьому Молькінґу налічувалося безліч будинків, чиє світло він приховав від очей ворога. З ним іноді ходила Лізель. Вони котили возика з фарбою, на деяких вулицях вдихали запах голоду, на інших хитали головами від чужих розкошів. Ганс фарбував віконниці навіть за половину цигарки
Щоразу, коли вони з Лізель ходили на роботу, Ганс розповідав їй історії. Про Велику війну і про те, як його жалюгідний почерк врятував йому життя, про той день, коли він зустрів маму. Коли вони робили перерву, щоб поїсти чи попити, тато грав на акордеоні, і саме ці миті найбільше їй запам'яталися.
Що стосувалося малярства, то для Лізель найцікавішим було змішування кольорів. Грудки або бруски фарби треба було розкачати пляшкою з-під шампанського, тоді додати воду, білила, клей. Одного разу, у якихось багачів, з ними розрахувалися шампанським, бо не мали грошей. Дні, проведені з Гансом за малюванням віконниць були найщасливіші у житті Лізель.
Але наближалися важкі часи.
Поки Лізель працювала, Руді бігав. У середині серпня проводився фестиваль "Гітлер'юґенд", і Руді мав намір перемогти у чотирьох змаганнях з бігу. Найбільше Руді хотів довести Францу Дойчеру, що теж чогось вартий. Шість тижнів він тренувався, а коли в середині серпня настав день фестивалю, Руді весь час біг четвертим, і так до останнього кола, а тоді вирвався і переміг. Дойчер сказав, що всі ті забіги стадіоном, які він призначав Руді, пішли на користь. Тепер Руді міг похизуватися не лише успіхами у школі. Він виявився талановитим спортсменом. Пізніше, коли наблизився вечір, Лізель сиділа з другом на тротуарі.