Як йому було жити далі?
Він повернувся до міста і став шукати роботу. В одній школі директор наважився взяти його викладати російську мову і літературу, але незабаром його звільнили, бо кримським татарам не можна працювати у школах і ВНЗ. Він влаштувався на заводі і працював слюсарем. Життя поступово налагоджувалося. Але людська підлість знову нагадала про себе. Одного разу він у розмові з приятелем-земляком, з яким разом учився в інституті, воював і вважав своїм другом, звинуватив у своїх лихах Сталіна. Колишній товариш написав на нього донос.
За ним прийшли вночі. Він саме повернувся з нічної зміни і ліг відпочивати. Двоє в цивільному показали ордер на обшук і арешт. Коменданта взяли у свідки.
Двоє в цивільному вивели його на вулицю, наказали сісти в "Победу" на заднє сидіння, дивитися під ноги і не крутить головою.
Місто спало. Його везли погано освітленими вулицями.
Незабаром він опинивсь у підвалі держбезпеки. Там його догола роздягнули і піддали принизливій процедурі обшуку. Обрізали всі ґудзики, крім одного, і зачинили у камері підземної тюрми...
На першому допиті він зрозумів, що його арештували за доносом приятеля, який на листках із шкільного зошита описав, як усе відбувалось у пивниці, й додав дещо від себе. Він заперечував, казав, що його шантажують, і вимагав очної ставки, все ще вірячи, що приятель передумає його "закладати". Але той підтвердив свої показання.
— Ви вчинили, як справжній патріот, — сказав слідчий. — Ви вільні, товаришу.
...Допити відбувалися вдень і вночі. Одного слідчого змінював другий. Його настирливо допитували. Від нього вимагали зізнань — змушували покаятися в тому, чого він не робив. Правда, не били. Культурно поводилися. Могли три доби морити голодом, а потім раптом нагодувати оселедцями і не давати води. Але найгірше було переживати безсоння. Йому багато діб не давали спати. Удень спати забороняли, а вночі водили на допити. Тьмяну лампочку в камері замінили на сліпучо яскраву і змушували дивитися на світло. Варто було відвернутись або заплющити очі — відчинялося вічко і лунала команда:
— Не спати!
А вночі той же голос гарчав:
— На допит!
У його свідомості весь час звучало:
— Не спати! На допит! Не спати! На допит!
Йому пригадали все: і відступ, і оточення, і полон, і те, що ледь не з його вини Німеччина окупувала Крим. Його звинувачували у зраді, в шпигунстві, антирадянській агітації. Особливо старався старший слідчий на прізвисько Гюрза, з надзвичайно довгою шиєю і маленькою голівкою. Його живі зелені очиці впивалися у свою жертву. Його діймала сверблячка, він оскаженіло чухався і ковтав пігулки.
— Я розв'яжу тобі язика, наволоче! — верещав і лаявся, як запеклий кримінальний злочинець.
— Я — капітан Червоної Армії, — захищався він.
— Ти — ворог радянської влади! Щоб тебе задушить, достатньо того, що ти — кримський татарин, — єхидненька посмішечка клеїлася до його губ, і для кращого ефекту Гюрза розмахував над головою мармуровим пап'є-маше. — Ти — іноземний агент! Хто вербував тебе, шалаво?!
— Ніхто мене не вербував.
— На кого працюєш, гаде? — наливав із графина склянку води Гюрза і, смакуючи, демонстративно пив перед ним.
Від одного вигляду води він непритомнів. Тоді Гюрза наливав повну склянку води і тонкою цівкою лив йому на голову. Вода розтікалася по брудному обличчю. Він приходив до тями, облизував мокрі губи і ще гостріше відчував спрагу.
— Дайте води, виродки...
— Ти знову за своє, гаде! — оскаженіло чухався Гюрза. — В карцер його!
Від постійних допитів у нього паморочилося в голові. Він боявся збожеволіти і молив Аллаха, аби до його заґратованого віконечка підсіла якась пташечка, щоб він хоч трохи забув про свої тілесні й душевні страждання.
"Що відчуває кат, знущаючись над своєю жертвою? — подумав він. — Свою перевагу, безкарність, фізичне задоволення? Певно, перше, друге і третє".
Він мучився і страждав від безсилля. Терпів, аби витримати тортури.
...Того дня його, напівживого, притягнули з карцеру в кабінет слідчого і посадили на пригвинчений до підлоги табурет. Він не міг сидіти і падав. Його підтримував охоронник.
Гюрза був зібраний і рішучий. Очевидно, його діймали начальство і відведений йому час.
Гюрза похвалив старого, що той витримав допити і довів, що він, Керимов Бекир Асанович, 1918 року народження, викладач історії, капітан запасу, кавалер кількох урядових нагород, не пов'язаний з іноземними розвідками і не вів антирадянської агітації, і запропонував під цим підписатися. Лампа світила старому в очі, літери розпливалися, коли він ставив свій підпис насправді під повним визнанням своєї провини. Під час трибуналу прокурор вимагав засудити старого до розстрілу.
Із судової зали його завели в камеру смертників, яка була без вікон і нагадувала склеп. Було безглуздо марно вмирати. Якщо вже вмирати, то хоча б за велику ідею чи благородний вчинок. А вмирати за те, що облаяв вуса тирана... У свій смертний час, як не дивно, він почував себе розкуто і без істерики. Ні на кого не тримав зла. Підклавши руки під голову, дивився на темну стелю похмурої задушливої камери смертників і підводив підсумки свого короткого життя: закінчив інститут, пройшов від початку до кінця усю війну. Тільки збирався жити. Пригадав фронтових друзів, живих і мертвих, з ким ділив хліб і сіль тяжкого ратного життя. "Незабаром і я буду з ними, — думав він. — А Гюрза, мабуть, не воював, ховався в тилу і душив невинних людей. Як би я хотів опинитися з ним у рукопашному бою. З яким би задоволенням я всадив у нього штик і розплющив прикладом його зміїну голову".
Усю ніч він не спав. Уранці, коли за ним прийшли, подумки попрощався з життям. Та, видно, у книзі доль йому ще було відведене життя. Він так і не зрозумів, за що його помилували. Можливо, надто білими нитками була шита його справа, а можливо, зважили на його бойові заслуги, що було малоймовірно. Очевидно, потрібна була дармова, налякана до смерті, покірна рабсила. Як би там не було, із камери смертників його повторно повели до судової зали, де смертну кару замінили на двадцять п'ять років каторжної роботи і на п'ять років позбавлення громадянських прав.
Етапом він потрапив на Колиму. І пробув би там усі двадцять років, якби не помер Сталін, але в цій країні все спізнюється... Його звільнили тільки в 1956 році. Та ще довго не відпускали страшні нічні видива: табір, собаки, бараки, наглядачі будили серед ночі й до ранку не давали заснути.
Старий влаштувався на роботу в геологорозвідувальну експедицію, де зустрівся зі своєю нареченою Еміне.
Так у долині Тянь-Шанських гір відбулися їхнє запізніле побачення і перша ніч після багаторічної розлуки. Бідна Еміне за ці роки пережила не менше за нього. Спочатку вона потрапила до рук німців під час облави й опинилася в німецькій неволі, а потім, після війни, як "добровольця і помічника" фашистської Німеччини, її пропустили через усі кола пекла сталінських концтаборів. Усю ніч він слухав її розповідь, проклинав землю і небо, плакав, а на ранок запропонував їй вийти за нього заміж.
— Для чого тобі така жінка? — запитала вона. — Шукай собі іншу.
— Почнемо все спочатку, — відповів їй.
Вона працювала кухаркою в їхньому загоні. Жили у похідному наметі, а коли повернулися в місто, зняли квартиру і розписалися в загсі.
Через два роки їм виділили двокімнатну квартиру, в якій вони виростили свого єдиного сина, де постаріла, померла Еміне і в якій він лишився самотнім і немічним.
Він лежав обличчям униз, поклавши голову на схрещені руки, і його змучений погляд блукав на запиленому вікні, пожовклому тюлі, вицвілих гардинах, на дешевій пластмасовій люстрі, густо вкритій пилом, на стіні, де висів їхній портрет з Еміне, зроблений ще в молоді роки після народження сина. Вони сиділи, притулившись одне до одного, й Еміне довірливо схилила голову на його плече. Він пам'ятав той день, коли вони фотографувалися. Якось у вихідні вони лишили свого хлопчика хазяйці, в якої знімали квартиру, і пішли погуляти в місто. Коли проходили повз фотостудію, Еміне запропонувала:
— Давай сфотографуємося. Як виросте син, то хай бачить, які ми в нього молоді, — а то може подумати, що у нього завжди були старі батьки.
"У той день у тебе був гарний святковий настрій, і в мене теж, — сказав він. — Після фотостудії я купив тобі червоні й білі троянди і ти була дуже радісна. Для чого ти вмерла раніше за мене? — докоряв її. — Ти ж бачиш, як мені самотньо й погано. А з тобою мені завжди було добре. Навіть на схилі віку. Ти панічно боялася старості й смерті. Але ж, люба моя, старість і смерть не питають дозволу, чи ми готові до зустрічі з ними. І якщо добре подумати, то не такі вже й страшні вони. Гірка самотність у старості. І гірка смерть у молодості. Та якщо життя прожив не марно, то не страшно померти в оточенні близьких людей, знаючи, що вони тебе по-людськи поховають. Зрештою, і від життя втомлюєшся. Не вічно ж отруювати небо своїми міазмами. Подивися, на кого я став схожий. Мені так не вистачає тебе... Якби ти була поруч, я б не був таким нещасним.
Пам'ятаєш, як ми мріяли? Підросте син, стане дорослим, одружимо і будемо няньчити онуків. Але не все у житті складається так, як того хочеш. Та ми не ображаємося на сина, правда ж? І він, гадаю, на нас теж. Поставили на ноги, дали освіту. Все інше залежить від нього самого. Не знаю, як ти, але в мене до нього претензій немає. Він живий і здоровий, і я щодня молю Аллаха, щоб той оберігав його".
Він дивився на дружину із глибоким сумом. Після її смерті він часто зупинявся біля сімейного портрета і уважно розглядав обличчя Еміне. Йому здавалося, що вона хоче сказати йому щось важливе, що не встигла сказати за життя. Він не витримував її пильного погляду, опускав голову, йшов на кухню, варив міцну каву, якої вчасно зробив великий запас, пив повільно, тримаючись за поручні, спускався сходами вниз. На вулиці біля під'їзду сідав на одну з лавок, на яких полюбляли сидіти старенькі бабці. Заспокоївши дихання, брав із поштової скриньки свіжі газети і знову піднімався на четвертий поверх, відчиняв обтягнуті дерматином двері зі скляним вічком, зітхаючи, переступав поріг і замикався на ключ.
Усі дні він проводив удома.