Ти чуєш? А батька твого звали Доненбай. Я твоя мати. А ти мій син. Ти з племені найманів, зрозумів?
Усе, що вона говорила йому, він вислухав з цілковитою відсутністю цікавості до її слів, начебто мова йшла ні про що. Так само він слухав, певне, скрегіт коника у траві.
І тоді Найман-Ана запитала сина — манкурта:
— А що було до того, як ти прийшов сюди?
— Нічого не було,— мовив він.
— Ніч була чи день?
— Нічого не було,— мовив він.
— З ким би ти хотів розмовляти?
— З місяцем. Але ми не чуємо одне одного. Там хтось сидить.
— А чого ти ще хотів би?
— Коси на голові, як у хазяїна.
— Дай-но я подивлюся, що вони зробили з твоєю головою.
Манкурт різко подався назад, відсунувся, вхопився рукою
за шапку і більше не дивився на матір. Вона зрозуміла, що згадувати про його голову ніколи не слід.
Їй спало на думку не залишати сина у рабстві, спробувати повезти його із собою. Нехай він манкурт, нехай не розуміє, що й до чого, але краще нехай він буде у себе вдома, ніж у пастухах у жуаньжуанів. Так підказувало їй материнське серце.
Вранці Найман-Ана знову сіла верхи на верблюда…
— Жоламане! Жоламане! Здрастуй!
Син оглянувся, мати скрикнула з радощів, але одразу ж збагнула, що він відгукнувся просто на голос. Знову намагалася Найман-Ана пробудити в синові відібрану пам'ять.
— Згадай, як тебе звати, згадай своє ім'я! — благала і переконувала вона. — Твій батько Доненбай, хіба ти не знаєш?
А твоє ім'я не Манкурт, а Жоламан. Ми назвали тебе так тому, що ти народився в дорозі під час великого кочів'я найманів…
І хоча все це не справило на сина-манкурта жодного враження, мати все розповідала, марно сподіваючись — раптом щось майне у його згаслій свідомості.
Потім вона нагодувала, напоїла його із своїх припасів і почала наспівувати йому колискових пісень. Пісеньки йому дуже сподобалися. Тоді мати почала переконувати його кинути це місце, кинути жуаньжуанів і поїхати з нею. Манкурт не уявляв собі, як можна встати й поїхати кудись — а як же стадо?
І знову вкотре намагалася Найман-Ана пробитися у глухі двері знівеченої пам'яті і все твердила:
— Згадай, чий ти! Як твоє ім'я? Твій батько — Доненбай!
Не помітила мати у тому марному намаганні, скільки часу минуло, тільки похопилася, коли на краю стада з'явився жуаньжуан. Найман-Ана, не гаючись, сіла на верблюда. І пустилася геть.
Не знала вона, що, повернувшись, розлючені жуаньжуани почали бити манкурта. Та в нього про що розпитаєш. Тільки й відповів:
— Вона казала, що вона моя мати.
— Ніяка вона тобі не мати. У тебе немає матері. Ти знаєш, навіщо вона приїздила? Вона хоче здерти твою шапку й відпарити твою голову! — залякували вони нещасного манкурта.
На цих словах манкурт зблід, сірим — сірим зробилося його чорне обличчя. Він втягнув шию у плечі і, вхопившись за шапку, почав озиратися довкола, мов звір.
— Ти не бійся! На ось, тримай! — Старший жуаньжуан вклав йому до рук лука зі стрілами.
— Ану цілься! — молодший жуаньжуан підкинув свого капелюха високо в повітря. Стріла пробила капелюха. — Дивися! — здивувався володар капелюха. — У руці пам'ять залишилася!
Мов птаха, сполохана із гнізда, кружляла Найман-Ана сарозекськими околицями. І не знала, як бути, чого чекати. Тепер вона, щоб там не було, хотіла відвезти свого сина-манкурта із собою. Який він не є — не його провина, що доля так обернулась, що поглумилися над ним вороги, але у рабстві мати його не залишить. І нехай наймани, побачивши, як нівечать зайди полонених джигітів, як принижують та позбавляють їх розуму, обуряться і візьмуться за зброю. Не в землі справа. Землі усім вистачило б.
З цими думками поверталася Найман-Ана до сина і все обмірковувала, як його переконати…
Вже смеркалося. Ось вона досягла стада, поїхала поміж тваринами, почала озиратися, але сина не видно було. Що з ним?
— Жоламане! Де ти? Це я, твоя мати! Де ти?
І, озираючись на всі боки занепокоєно, не помітила вона, що син її, манкурт, ховаючись у тіні верблюда, вже приготувався, з коліна цілячись натягнутою на тятиві стрілою. Відблиск сонця заважав йому, і він чекав зручного моменту для пострілу.
— Жоламане! Сину мій! — кликала Найман-Ана, побоюючись, що з ним щось трапилось. Обернулася в сідлі. — Не стріляй! — встигла скрикнути вона, але стріла коротко свиснула, впиваючись у лівий бік під руку.
То був смертельний удар. Найман-Ана похилилася й почала повільно падати, чіпляючись за шию верблюдиці. Але раніш впала з голови її біла хустка, що перетворилася у повітрі на птаха й полетіла з криком: "Згадай, чий ти! Як твоє ім'я? Ім'я? Твій батько Доненбай! Доненбай, Доненбай, Доненбай!.."
Те місце, де була похована Найман-Ана, стало називатися у сарозеках кладовищем Ана-Бейїт — Материнським супокоєм…