Входять Любов Андріївна, Гаєв, Аня і Щарлотта Іванівна, Раневська турбується, чи відправили хворого Фірса до лікарні, Аня запевняє її: "Яша казав, що старого відвезли ще вранці". Любов Андріївна прощається з дочкою: "Дівчинко моя, скоро ми побачимося... Я їду в Париж, буду жити там на ті гроші, які прислала твоя ярославська бабуня на купівлю маєтку — хай живе бабуня! — а грошей цих вистачить ненадовго". Апя, цілуючи матері руку, заспокоює її: вона складе іспит у гімназії, буде працювати й допомагати матері: "Ми будемо читати осінніми вечорами, прочитаємо багато книг, і перед нами відкриється повий, чудовий світ,— мріє Аня.— Мамо, приїжджай..."
Шарлотта, колисаючи вузол, схожий на сповиту дитину, і тихо наспівуючи пісеньку, скаржиться, що їй тепер ніде жити. Лопахін обіцяє знайти і їй місце. Раптово з'являється задиханий Симеонов-Пищик і починає віддавати всім борги. З'ясовується, сталася "найнезвичайніша подія": англійці знайшли на його землі білу глину, він віддав їм ділянку на двадцять чотири роки і зараз має гроші.
"Ну, тепер можна і їхати",— робить висновок Любов Андріївна. Щоправда, лишилася в неї ще одна "печаль" — невлаштованість Варі. Раневська починає з Лопахіним розмову на цю тему: "Вона кохає вас, вам вона до вподоби, і не знаю, не знаю, чому це ви наче цураєтеся одне одного". Лопахін відповідає, що він "хоч зараз готовий". Любов Андріївна влаштовує Лопахіну і Варі побачення віч-на-віч. Між ними відбувається якась дивна і ніякова розмова: Варя щось шукає серед речей, каже, що пішла в економки до Рагуліних; Лопахін промовляє щось стосовно погоди, повідомляє, що їде до Харкова. Настає пауза. У цей час хтось кличе Лопахіна, і він, нібито очікуючи на цей заклик, іде, так і не освідчившись. Варя, сидячи на підлозі, тихо ридає, поклавши голову на вузол з одежею.
Входить уже зібрана в дорогу Любов Андріївна, за нею всі домочадці, прислуга. Коло речей клопочеться Єпіходов. Гаєв, боючись заплакати, схвильовано бурмоче: "Потяг... станція... Круазе в середину, білого дуплетом у кут..." Залишившись удвох, Раневська і Гаєв, нібито чекали на це, кидаються одне до одного і стримано, тихо ридають. "Сестро моя, сестро моя..." — "О мій милий, мій ніжний прекрасний саде! Моє життя. Моя . молодість, щастя моє, прощай!.. Прощай!.." Здалека звучать схвильовані голоси Ані і Петі Трохимова, вони кличуть... Двері в будинок зачиняють на ключ... Чути, як від'їжджають екіпажі. Настає тиша.
З'являється хворий Фірс, якого всі забули в домі. Він стурбовано зітхає: "...Леонід Андрійович, мабуть, шубу не надів, у пальті поїхав... Життя минуло, наче і не жив..." — бурмоче він. "Чути віддалений звук, нібито з неба, звук струни, що луснула, печальний, він завмирає. Настає тиша, і тільки чути, як далеко в. саду стукають сокирою по дереву".