Лев Толстой — Анна Кареніна (скорочено)

Стислий переказ, виклад змісту скорочено

Сторінка 4 з 15

Він намагався не думати про її почуття й поведінку, і йому це вдавалося. Він не хотів бачити і не бачив, як дивилися скоса на його дружину. Але, навіть не маючи і не потребуючи жодних доказів, він почувався зрадженим чоловіком, а тому був нещасним. Того дня, коли відбувалися перегони, він вирішив поїхати до дружини на дачу, бо взяв за правило раз на тиждень відвідувати її про людське око, аби хоч зовні підтримувати вигляд благополуччя у сім'ї. До того ж треба було передати грошей на господарство. Звідти він мав поїхати наперегони, де мав бути царський двір і де йому необхідно було побувати. Анна не чекала Кареніна і домовилася їхати разом з Бетсі. Вона гідно витримала розмову з чоловіком, намагаючись говорити природно, але відчувала, що слів забагато, тa й говорилися вони поспіхом. Дивні почуття володіли нею. Сідаючи до карети Бетсі, вона, вже попрощавшись з Кареніним, раптом пригадала поцілунок чоловіка й, відчувши те місце на руці, здригнулася.

Щойно Олексій Олександрович приїхав на перегони, він пошукав Анну і не одразу побачив її серед дам. Проте вона побачила чоловіка ще здалеку й мала нагоду спостерігати, як він вітається зі знайомими: погордливо з тими, хто чекав його погляду, дружньо з рівними і сам чекав, доки сильні світу цього кинуть погляд на нього. Бачити це Анні було огидно. Бетсі гукнула Кареніна, і він підійшов до дружини. В цей час Анна чекала на виїзд Вронського і дивилася туди, де шикувалися вершники. Чоловік саме розмовляв зі знайомим генералом, і його голос чомусь дивно дратував її. Може, тому, що він був такий спокійний, розсудливий. Анна не хотіла зрозуміти, що за цим удаваним спокоєм Каренін приховував свої переживання, адже з усіх боків тільки й чути було ім'я Вронського. Коли перегони розпочалися, Анна невідривно дивилася на Вронського, а Каренін з жахом прочитав на її обличчі ті почуття, про які він так уперто намагався не думати. Коли Вронський упав, Анна не стрималася: вона забилася, мов пташка, й не тямила, що до неї говорили, аж до того часу, поки не принесли звістку, що Вронський живий. Тоді вона закрила обличчя і розридалася. Каренін не міг допустити, щоб цю сцену побачили, і закрив її собою, даючи їй час прийти до тями. Уже втретє він запропонував Анні їхати з іподрому і відмовив княгині Бетсі, коли та запропонувала відвезти Анну додому. У кареті він зауважив, що її поведінка під час падіння одного з вершників виглядала надто скандальною. Він усе чекав, що дружина почне спростовувати його підозри, але вираз її обличчя не обіцяв йому навіть, бажаного обману. Більше того, Анна сказала, що кохає Вронського, що вона його коханка, а ще про те, що боїться і ненавидить свого чоловіка. Каренін зблід і сидів, не поворухнувшись, до самого дому; аж коли вони під'їжджали, він звернувся до Анни з вимогою поводитися гідно, поки він знайде засоби врятувати свою честь. Сам він поводився зовні спокійно: вийшов з карети, подав руку дружині і потиснув її на прощання, бо навколо були слуги. Незабаром Анна отримала записку від Бетсі, яка сповіщала, що Вронський здоровий, але у відчаї. Анна трохи заспокоїлась. Настрій у неї покращився: вона згадала свою розмову з чоловіком і з полегшенням подумала про те, що стосунки розірвано. Крім того, звістка Бетсі обіцяла, що призначене Вронським побачення відбудеться.

Щербацькі нарешті від'їхали на води до маленького німецького містечка. Кілька днів вони прожили втрьох з дочкою й дружиною, а потім батько вирушив до Карлсбада. Кіті нудьгувала у вишуканому товаристві, що зібралося на той час на модному курорті. Мати її докладала максимум зусиль, щоб розважити дочку: відрекомендували її німецькій принцесі, англійській леді, але коло їхнього спілкування усе ж таки обмежувалося здебільшого російськими сім'ями. Особливу увагу привертала одна російська дівчина Варенька, що приїхала разом з російською дамою — мадам Шталь. Ця дівчина допомагала важкохворим і всім, хто того потребував. Спостерігаючи за нею, Кіті дійшла висновку, що Варенька не доводилася мадам Шталь родичкою, проте не була й найманою працівницею. Кіті відчувала якусь дивну симпатію до цієї дівчини і бачила, що теж їй подобається. Про те згодом зрозуміла, що обманювалась у ній, хоч і не розуміла, звідки це почуття, і Кіті стало сумно. Цей настрій ще посилився, коли на води прибула дивна пара: високий худий згорблений чоловік і молода рябувата жінка, одягнена погано і без смаку.

Кіті вже малювала в своїй уяві прекрасний сумний роман, коли княгиня довідалася, що це Миколай, брат Костянтина Левіна, і його співмешканка Марія Миколаївна. Згадка про Левіна примусила Кіті знову пережити те, що з нею сталося, отож Миколай викликав у неї відразу. Історія мадам Шталь, що, як виявилося, втратила свою щойнонароджену дитину під час пологів, а родичі, злякавшись за її здоров'я, замінили дитину на дочку кухаря, що народилася тоді ж. Це й була Варенька, яку мадам Шталь не покинула навіть тоді, коли дізналася всю правду. Тут, на водах, вони обидві проповідували релігію самопожертви й служіння, яка спочатку захопила й Кіті. Однак після історії з художником Петровим, який почав закохуватися у Кіті, що доглядала його, та його ревнивою дружиною, це захоплення служінням людям і релігією самопожертви припинилося. Коли через деякий час повернувся князь Щербацький, він побачив дочку в набагато кращому стані, проте її релігійних захоплень не схвалював. Адже він знав мадам Шталь ще до того, як вона опинилася в інвалідному візку: злі язики твердили, що в неї були надто короткі ноги, що спотворювало її статуру, отож вона й не встає з візка. Кіті сперечається, гарячково доводячи, що це справді добра жінка. Князь Щербацький зауважив нa це, що було б набагато краще робити добро так, щоб про це ніхто не знав. Після того батько запрошує на каву гостей і підкоряє всіх своєю життєрадісністю, веселою вдачею. Тоді Кіті вперше почула, як сміялася Варенька. Прощаючись після неприємної розмови і примирення з нею, Кіті взяла з неї слово, що та приїде до неї в Росії. Варенька жартома пообіцяла приїхати, коли Кіті вийде заміж, на що та, в свою чергу, пообіцяла задля цього спеціально одружитися.

Сподівання лікарів справдилися: Кіті одужала, хоч і не була вже такою веселою, як раніше. Московські події стали здаватися їй тепер чимось далеким.

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

Олексій Олександрович Каренін, виступивши у комісії з промовою про стан інородців, мав неабиякий успіх. Він навіть забув, що саме на вівторок призначив Анні приїхати, і був неприємно вражений, коли вона ввійшла до кабінету. Він хотів був за звичкою встати, проте не встав і почервонів, чого Анна ніколи не бачила. Вона визнала свою провину й додала, що нічого не може змінити. Каренін не хоче нічого чути й сподівається, що все можна змінити, адже якщо Анна перерве стосунки з Вронським, він ладен зігнорувати її вчинок.

Роздуми Левіна про трудове життя призвели до розчарування у його теперішньому житті, тим більше що Кіті була неподалік, і він хотів і міг її бачити, адже його запрошували. Одного разу Дар'я Олександрівна прислала записку з проханням привезти сідло для Кіті, але він передав сідло й не поїхав сам, бо йому здавалося, що після її відмови він не зможе дивитися на неї без докору, а вона його просто зненавидить за це. Другого дня, доручивши справи управителеві, він поїхав на полювання до свого приятеля Свіяжського. Дорогою, зупинившись нагодувати коней у заможного селянина, він із захватом слухав його розповідь про господарство й відчував, що відкриває для себе щось нове. Свіяжський очолював повітове дворянство, був одружений, і в його домі жила сестра його дружини, яка подобалася Левіну. Більше того, родичі бажали видати її за нього, проте для Левіна це було абсолютно неможливо. Ці обставини дещо псували задоволення від перебування в гостях. Але сам Свіяжський викликав і щиру повагу за ґрунтовні знання в різних галузях, і щирий подив Левіна, бо його судження ніяк не були пов'язані з життям. Наприклад, з презирством ставлячись до дворянства, вважаючи, що з них багато хто сумує за часами кріпацтва, він чесно служив, очолюючи дворянство свого повіту. Левін намагався збагнути Свіяжського, але той приховував свою душу. Розчарувавшись у господарстві, Левін хотів бачити щасливого Свіяжського. А ще він сподівався зустрітися у приятеля з поміщиками, поговорити і послухати про господарство, про найманих робітників і про все інше, що так хвилювало його останнім часом.

Полювання виявилося не дуже вдалим, а от сподівання Левіна на цікаві розмови справдилися. За обідом у Свіяжського було кілька поміщиків-сусідів, які обговорювали цікаві для Левіна теми. У цих розмовах він почув відголос своїх міркувань про особливості російського селянина, про необхідність нових форм господарювання. Залишившись сам у кімнаті, яку йому відвели на ніч, Левін довго не міг заснути, він знову і знову пригадував усе, що говорилося між поміщиками, подумки сперечаючись із ними. Так від вражень того дня і довгих суперечок із самим собою народилася нова ідея Левіна: треба зацікавити найманих робітників в успіху всього господарства; як це зробити, Левін ще не знав, але відчував, що це можливо.

Хоча Левін мав намір погостювати кілька днів, другого дня він поїхав додому, щоб розпочати втілювати свою ідею в життя. Але виконати те, що задумав, виявилося дуже важко. По-перше, було чимало поточної роботи, яку не можна було відкласти і яка заважала селянам обміркувати переваги нового господарювання, по-друге, селяни з віковою недовірою ставилися до пана, не вірили, що він може хотіти чогось іншого, аніж примусити їх робити більше за меншу платню. Проте наполегливість Левіна давала свої плоди: один селянин узяв під пай городи, другий дібрав артіль для участі у скотному дворі. І хоча, як і раніше, Левіну доводилось переборювати споконвічні уявлення селян про господарство та викорінювати головний принцип російського селянина "як бог дасть", все-таки йому здавалося, що на практиці його справа рухається.

У цих турботах промайнуло літо. Він дізнався, що Облонські разом з Кіті поїхали у Москву, йому було соромно за свою нечемність, яка, на його думку, розірвала всі стосунки з ними.

1 2 3 4 5 6 7

Інші твори Льва Толстого скорочено: