Ці нахаби не наважились би діяти так відверто зухвало, якби за ними не стояла якась вагома підтримка. Тут у лісах досить розбійників, які невдоволені тим, що я суворо охороняю королівських оленів. Варто мені було одного разу впійманого на гарячому браконьєра прив'язати до рогів дикого оленя, який за декілька хвилин роздер його на шматки, як на мене посипалося більше стріл, ніж в мішень на вчорашньому турнірі в Ешбі... Послухай-но, хлопче, — додав він, звертаючись до одного із слуг, — ти послав когось взнати, скільки їх?
— В лісі зібралося десь близько двохсот людей, — відповів слуга.
— Оце так справи! — вигукнув Фрон-де-Беф. — От що вийшло з того, що я дозволив скористатися моїм замком людям, які не вміють тихцем залагоджувати свої справи. Дуже потрібно було ворушити це осине гніздо.
— Осиного? — запитав де Брасі. — Та вони швидше трутні без жала, банда лінивих негідників, що повтікали в ліс і крадуть оленів замість того, щоб чесно заробляти свій хліб.
— Трутні, що не мають жала? — заперечив Фрон-де-Беф. — Та вони озброєні довжелезними гострими списами і стріляють дуже влучно.
— Як вам не соромно, рицарю! — вигукнув храмовник. — Давайте зберемо своїх людей і нападемо на них першими. Один рицар, навіть один озброєний воїн подолає двадцятьох селюків.
— Навіть більше! — додав де Брасі. — Просто шкода витрачати на них списи.
— Це так, — відповів Фрон-де-Беф. — Краще б це були турки чи маври, храмовнику, або боягузливі французькі селяни, доблесний де Брасі, але це всього лише англійські йомени, проти яких ми не маємо переваг, хіба що зброю і коней, які не дуже допоможуть нам у лісі. Нападати кажеш? Та в нас ледве вистачить людей, щоб захистити замок. Мої кращі люди в Йорку, ваші також, де Брасі, отже, маємо не більше двадцяти, не рахуючи тих, що брали участь у цій безглуздій витівці.
— Ти не боїшся, — запитав храмовник, — що вони наважаться атакувати замок?
— Ні, Бріане, — відповів барон. — У цих,розбійників дійсно сміливий ватажок. Але без машин для облоги, драбин і досвідчених командирів замок вони не візьмуть.
— Розішли гінців по сусідах, — сказав храмовник, — нехай зберуть своїх людей і йдуть на допомогу трьом рицарям, яких блазень, свинопас і їхні друзі оточили в замку Фрон-де-Бефа.
— Жартуєте, рицарю, — відповів барон. — До кого я можу послати? Мальвуазен зі своїми людьми в Йорку, інші мої союзники також там. Я б теж був там, якби не ця клята вигадка.
— Тоді відклич наших людей з Йорку, — сказав де Брасі. — Якщо ці бандити встоять, побачивши моє знамено і моїх воїнів, я визнаю їх найхоробрішими розбійниками зі всіх, які коли-небудь водилися у цих лісах.
— А хто туди поїде? — запитав Фрон-де-Беф. — Адже вони поставлять засідки на всіх стежках і відберуть у посланця наше повідомлення. Ось що я надумав, — додав він. — Храмовнику, ти вмієш писати... Я спробую знайти письмове приладдя мого капелана; він вмер минулого року на Різдво. А ти, храмовнику, даси відповідь на цей нахабний виклик.
— Я волів би зробити це мечем, а не пером, — сказав Буа-Гільбер, — та нехай буде так.
Отже, він сів за стіл і склав таку відповідь французькою мовою: "Сер Релжінальд Фрон-де-Беф та його благородні союзники і спільники не приймають виклику від рабів, кріпаків і розбійників. Якщо ж трй, хто називає себе Чорним Рицарем, дійсно має честь бути рицарем, то, принизивши себе зв'язком із цими людьми, він її втратив, а тому не має права кидати виклик людям благородним. Ми дійсно захопили полонених і з християнської любові просимо прислати священика, щоб ті могли висповідатися перед смертю. Ці полонені будуть страчені ще сьогодні до полудня, а їхні голови виставлені на мурах замку, щоб ті, хто збирається їх врятувати, знали, як ми мало зважаємо на них".
Цього листа слуга передав гінцю, який чекав за воротами.
Йомен, що виконував цю почесну місію, повернувся до штабу союзників, розташованого під великим дубом на відстані трьох польотів стріли від замку. Тут Уомба, Ґурт та їхні спільники: Чорний Рицар, Локслі і веселий монах-пустельник — з нетерпінням чекали на відповідь. Неподалік від них розташувалося багато сміливих лісових хлопців, зелений одяг і обвітрені обличчя яких говорили самі за себе. їх зібралося уже більше двохсот, а допомога ще прибувала. Ватажки відрізнялися від рядових воїнів тільки пером у капелюсі, а одяг, зброя і оснащення були у всіх однакові.
Окрім цих загонів, на допомогу поспішали сакси з навколишніх селищ, а також кріпаки та слуги Седріка, щоб врятувати господаря. Тільки дехто з них мав зброю, решта збиралася послуговуватися рогатинами, косами, ланцюгами та іншим знаряддям, оскільки нормани, як і всі завойовники, забороняли переможеним саксонцям тримати в себе мечі і списи. Тому мешканці замку боялися не стільки зброї, скільки великої чисельності й завзяття цих помічників, сповнених рішучості довести до переможного кінця справедливу справу.
Відповідь, написану храмовником, віддали монахові, щоб він роз'яснив її зміст.
— Присягаюся святим Дунстаном, — сказав достойний церковник, я не можу пояснити вам, що тут написано. Навіть не знаю, чи це французька, чи арабська, я з ними однаково незнайомий.
Він передав листа Гуртові, який також сумно похитав головою і віддав його Уомбі. Той подивився на всі чотири кутки папірця, вдаючи ніби розумів зміст, і протягнув його Локслі.
— Якби довгі літери означали лук, а короткі — стріли, я б щось зрозумів, — відповів той, — а так зміст для мене такий же недосяжний, як олень на відстані двадцяти миль.
— Тоді доведеться мені бути читцем, — сказав Чорний Рицар і, взявши листа з рук Локслі, спершу прочитав його мовчки, а потім передав зміст саксонською.
— Стратити благородного Седріка! — вигукнув Уомба. — Ти, помиляєшся, рицарю!
— Ні, мій достойний друже, — відповів рицар. — Я передав слово в слово все, що тут написано.
— Тоді, присягаюся святим Томасом Кентерберійським, — вигукнув Гурт, — ми захопимо замок, навіть якщо нам доведеться валити його голими руками!
— А ми й не маємо іншого знаряддя, — відповів Уомба, — але навряд чи мої руки зможуть валити мур.
— Вони пишуть це, щоб виграти час, — сказав Локслі, — але не насміляться вчинити злочин, який суворо карається.
— Добре було б, — сказав Чорний Рицар, — якби хтось примудрився пробратися в замок і дізнатися, що там відбувається. Мені здається, що, оскільки вони вимагають священика, це міг би зробити святий отець пустельник. Він виконав би свій священний обов'язок, і одночасно дістав для нас важливі відомості.
— Хай чума здолає тебе і твою пораду! — вигукнув благочестивий монах. — Я ж казав тобі, Лінивий Рицарю, що, коли знімаю рясу, я скидаю разом з нею свою святість, свій чин і навіть свою латину. У зеленому камзолі мені легше вбити двадцять оленів, ніж вислухати одну сповідь.
— Тоді боюсь, — сказав Чорний Рицар, — що між нами немає більше нікого, хто міг би на цей час взяти на себе місію сповідника. Всі подивились один на одного і промовчали.
— Бачу, — сказав Уомба, — що дурень і тепер має бути дурнем, підставити свою шию там, де розумні утримуються. Мусите знати, друзі, що до того, як надягнути костюм блазня, я носив грубий сільський одяг, навіть готувався стати монахом, доки щось не вдарило мені в голову і я не став дурнем! Сподіваюся, що, вдягнувши чернечу рясу, я перейму разом з нею чин, святість і знання, сховані у її капюшоні, і переконливо зіграю перед нашим достойним господарем і його друзями у нещасті роль священика.
— Ти думаєш він здатний це зробити? — запитав Чорний Рицар у Ґурта. — Не знаю, — відповів Ґурт. — Але якщо виявиться нездатним, то це перший випадок, коли його розум не поспішить на допомогу його дурості.
— Тоді вдягни рясу, друже, — промовив рицар, — і нехай твій господар повідомить нам все, що знає про ситуацію в замку. Там, ймовірно, незначна кількість людей, тому швидкий і несподіваний напад може бути успішним. Отже, час летить. Поспішай!
— А тим часом, — сказав Локслі, — ми оточимо замок, щоб і муха не могла вилетіти з нього непомітно. Тож, друже, — додав він, звертаючись до Уомби. — можеш запевнити цих злодіїв, що за страждання, заподіяні їхнім в'язням, вони заплатять Ціною власної крові.
— Pax vobiscum1! — сказав Уомба, вживаючись в образ. Сказавши це, він прибрав урочистого й статечного вигляду і поважною ходою рушив виконувати свою місію.
Коли блазень, одягнений в рясу священика, підперезану мотузкою, прийшов до воріт замку Реджінальда Фрон-де-Бефа, вартовий запитав його ім'я і в якій справі він прийшов.
— Pax vobiscum! — відповів блазень. — Я бідний монах з ордену святого Франциска і прийшов втішити нещасних в'язнів, яких утримують у замку.
— Ти сміливий монах, — відповів вартовий, — оскільки наважився прийти сюди. За останні двадцять років сюди не сунув носа жоден святоша з вашої братії, за винятком нашого п'яного сповідника.
— Тож прошу тебе, сповісти про мене господареві замку, — відповів прибулий. — Запевняю, що він сприйме це повідомлення приязно.
— Дай Боже, — сказав вартовий, — але, якщо ти зробиш хоча б крок у час моєї відсутності, то переконаєшся, що твоя сіра ряса — поганий захист від стріл, якими полюють на сірих гусей".
Після цієї загрози він вийшов зі сторожової башти і пішов до головної зали замку з повідомленням про те, що за воротами стоїть якийсь монах і вимагає, щоб його впустили. Дуже здивувавшись, він почув у відповідь наказ негайно пропустити прибулого. Виконуючи волю господаря, вартовий без зайвих запитань впустив Уомбу.
Легковажна самовпевненість, з якою Уомба погодився виконати таку небезпечну місію, полишила його, коли він опинився віч-на-віч з грізним Реджінальдом Фрон-де-Бефом, і його "Pax vobiscum" прозвучало далеко не так голосно Й переконливо, як раніше. Але Фрон-де-Беф звик до того, що люди будь-якого стану тремтіли в його присутності, тому несміливість монаха не викликала у нього підозри.
— Хто ти і звідки прийшов, отче? — запитав він.
— Pax vobiscum! — повторив блазень. — Я смиренний слуга святого Франциска, проходив цими лісами і потрапив до рук розбійників, вони й прислали мене сюди в замок, щоб я виконав свій священний обов'язок, вислухавши останню волю двох людей, засуджених вашим справедливим судом.
— Добре, — відповів Фрон-де-Беф.