Так вони хотіли добитися симпатії Ровени, щоб потім підступно забрати в неї усі землі, які їй належали по праву.
Коли Ровена з Седріком і лицарем Ательстаном збиралися в дорогу, на них уже чекав у засідці Бріан. А тим часом Ребекка, дізнавшись про відбуття Седріка, зрозуміла, що в дорозі з батьком та пораненим Айвенго вони наражаються на небезпеку нападу розбійників, тому, не зволікаючи, сховала і Айвенго у заширмовані ноші та відправилася з Ісаком навздогін за Седріком, щоб бути під охороною.
Коли нарешті вони наздогнали Ротервудських, Ребекка почала благати Ровену:
Цитата:
Я не для себе благаю вас про таку милість і навіть не заради цього бідного старого. Але я звертаюся до вас заради того, хто і для вас є дорогим, і благаю вас дозволити, щоб ця хвора людина продовжувала шлях під вашим заступництвом. Якщо з ним трапиться нещастя, ви все життя будете шкодувати про це.
Переказ:
Таким чином, Айвенго був під захистом лицарів Седріка. Але спокій тривав недовго...
Раптом злодії у зелених плащах швидко накинулись на проїжджих, вмить схопили наїзників і почали їх зв'язувати. Під час нападу ніхто не помітив, як зник Уомба, що чудом урятувався. Але він хотів дізнатися, куди й навіщо везуть його хазяїна. На щастя, блазень почув, як один з чужинців сказав: "Швидше до замку Фрон-де-Бефа, поки ще не сутеніло!" Наляканий Уомба в лісі зустрів Гурта, який встиг під час турніру познайомитися з Локслі, ватажком розбійників. Розповівши, що з ним сталося і куди відвезли полонених, Локслі сказав, що для нього буде ділом честі допомогти визволити Седріка з полону, бо стрільця обурило, що хтось у такому ж зеленому вбранні, як і його люди, здійснили на його території самочинство. Локслі швидко зібрав велику армію бійців. Також до них приєднався Чорний Лицар, який проїжджав поряд.
Тим часом, прибувши до фортеці Фрон-де-Бефа, норманські лицарі взялися ділити між собою здобич: Фрон-де-Беф Брасі спустився до підземелля, щоб познущатися з Ісака, Моріс де Брасі пішов спокушати у панські покої леді Ровену, а Бріан де Буагільбер піднявся у найвищу вежу замку — до єврейки Ребекки.
Цитата:
...Бідного єврея вкинули у підземну темницю замку, що знаходилася глибоко під землею, тому в ній було дуже вогко і майже темно. Лише через дві невеличкі бійниці під самою стелею пробивалося тьмяне світло. На стінах висіли заіржавлені кайдани і ланцюги, якими колись приковували полонених, щоб вони не змогли втекти. В кільцях одного з них стирчали залишки кісток, що, вірогідно, колись належали людині, яка не тільки померла тім, але й перетворилася на прах. В одному кінці цього гнітючого підземелля знаходився великий камін з решіткою, закиданою іржавими залізними прутами.
Барон зупинився за три кроки від кутка, у якому, "зіщулившись, сидів Ісак, і зробив знак одному із слуг підійти ближче. Чорний слуга наблизився, дістав із свого кошика вагу та гирі і поклав їх до ніг Фрон-де-Бефа. Потім він знову зайняв своє місце біля дверей, де нерухомо стояв його товариш. Фрон-де-Беф заговорив до нещасного в'язня:
— Проклятий собако з проклятої раси, — сказав він голосом, відлуння якого зловісно обізвалося з-під склепіння темниці, — чи ти бачиш цю вагу? — Переляканий Ісак ствердно хитнув головою. — На цій вазі ти відважиш мені тисячу фунтів срібла, точно за міркою.
— Святий Аврааме! — вигукнув Ісак, до якого від почутого повернувся голос. — Чи хтось колись чув таку вимогу? Чи чув хтось про тисячу фунтів срібла, навіть у баладах менестрелів? Кому пощастило хоч би побачити такий скарб? У всьому Йорку, навіть якщо ви обшукаєте мій будинок і будинки всіх людей мого племені, не знайдете такої величезної суми!
— Я людина розсудлива, — відповів Фрон-де-Беф, — якщо в тебе немає срібла, я не відмовлюся від золота з розрахунку — один золотий за шість фунтів срібла. Так ти звільнишся від кари, якої ти собі навіть уявити не можеш.
— Змилуйся, благородний рицарю! — вигукнув Ісак. — Я старий, бідний і безпорадний! Перемога наді мною не принесе тобі слави. Роздавити черв'яка — невеликий подвиг.
— Може, ти й старий, — відповів рицар. — Що ж, нехай буде соромно тим, хто дозволив тобі посивіти, займаючись лихварством і шахрайством. Може, й слабий, хіба ж хтось колись бачив сильного і хороброго жида? Але ти багатий, це відомо всім.
— Клянуся тобі, благородний рицарю, — сказав Ісак, — своєю вірою, усім, у що ми всі віримо...
— Не віроломствуй, — сказав норман, перебиваючи його, — і не прирікай себе через свою впертість на муки, яких ти собі навіть уявити не можеш. Не думай, що я просто хочу тебе залякати, знаючи про боягузтво людей твоєї раси. Присягаюся тобі тим, у що ти не віриш — святим Євангелієм і всім, чому вчить наша свята Церква, що я маю тверді й непохитні наміри. У цій темниці не жартують. У ній помирали люди у десять тисяч разів шанованіші від тебе, і про їхню долю ніхто нічого не знає. А на тебе чекає страшна і повільна смерть, незрівнянно страшніша за їхню.
Він знову зробив знак слугам і щось наказав їм їхньою мовою. Сарацини дістали із своїх кошиків трохи вугілля, ручні міхи і пляшку оливи. Поки один з них висікав вогонь за допомогою кременю, другий розклав на великій іржавій решітці вугілля і почав роздмухувати міхи, поки паливо не почервоніло.
— Бачиш, Ісаку, — сказав Фрон-де-Беф, — як розігрівається вугілля на цій решітці? На цьому ложі ти лежатимеш роздягнений, як на пуховій перині. А тепер вибирай між цим ліжком і тисячею фунтів срібла. Тому що, клянуся головою свого батька, у тебе немає іншого вибору.
— Неможливо! — вигукнув нещасний. — Неможливо, щоб ти був здатний на це. Бог не міг сотворити людини, здатної на таку жорстокість!
— Не сподівайся на це, Ісаку, — відповів Фрон-де-Беф, — це було б фатальною помилкою. Невже ти думаєш, що людина, яка бачила міста, в яких від меча та вогню гинули тисячі моїх братів християн, здригнеться, почувши стогін і крики одного нещасного жида? Будь мудрим, старий! Віддай частку свого багатства, поділися з християнином своїми скарбами, накопиченими лихварством за рахунок його братів по релігії. Своїми хитрощами ти скоро знову заповниш свій схудлий гаманець. Інакше – жоден лікар не відновить твоєї шкіри після того, як ти полежиш у цьому ліжку. Отже, відрахуй свій викуп і радій, що таким чином ти визволишся з темниці, про таємниці якої мало хто з живих може розповісти. Я більше не збираюся витрачати на тебе слів — вибирай між своїм багатством і тілом. Як скажеш, так і буде.
— Якби навіть мені допомогли Авраам, Іаків і всі батьки мого народу, я не зміг би цього зробити, — відповів Ісак. — Я не можу вибирати, тому що не маю чим задовольнити твоїх надмірних вимог.
— Схопіть і роздягніть його, — наказав рицар слугам, — і нехай йому допомагають батьки його народу, якщо можуть.
— Я заплачу тисячу фунтів срібла, — сказав він. — Тобто я зроблю це з допомогою своїх братів, тому що змушений буду жебрачити біля входу до синагоги, аби зібрати таку нечувану суму. Де і коли ти хочеш її отримати?
— Тут, — відповів Фрон-де-Беф, — саме тут ти віддаси срібло, і зважиш його на підлозі цієї темниці. Чи ти вважаєш, що я відпущу тебе, не отримавши викупу?
— А яка запорука того, що, отримавши гроші, ти відпустиш мене?
— Слово норманського барона, поганий лихварю, — відповів Фрон-де-Беф. — Честь норманського дворянина чистіша від золота й срібла усього твого племені. Ти не маєш іншого виходу. Я встановлюю правила і не збираюся повторювати своїх умов.
Ісак голосно застогнав.
— Отже, ти звільниш мене і мого пораненого друга?
— Не сунь носа у справи інших! Ти зробив свій вибір і маєш заплатити викуп якомога швидше.
— Але спершу відпусти мою доньку Ребекку до Йорку, — відповів Ісак, — з надійним охоронцем, славний рицарю, і як тільки вершник із грошима повернеться, — тут він знову голосно застогнав, а через кілька секунд додав, — ви зможете відрахувати і зважити їх тут, на цій підлозі.
— Твою доньку? — промовив Фрон-де-Беф, вдавши здивування. — Присягаюся небом, Ісаку, я цього не знав. Я думав, що ця чорноока красуня твоя коханка і віддав її прислуговувати серу Бріану де Буа-Гільберові.
Після цих слів Ісак закричав так голосно, що, здавалося, здригнулося склепіння, і вражені сарацини відпустили його руки. Скориставшись цим, старий єврей впав на підлогу й обхопив руками коліна Фрон-де-Бефа.
— Бери все, чого вимагаєш, — промовив він. — Візьми ще в десять разів більше, забери в мене все, якщо хочеш! Ні! Заколи мене своїм кинджалом, засмаж на вогні, але помилуй мою доньку, захисти її життя і честь. Заклинаю тебе ім'ям твоєї матері, врятуй честь беззахисної дівчини! Вона — копія моєї померлої Рахелі, остання з наших шести дітей. Чи ж ти позбавиш бідного вдівця його єдиної втіхи? Чи заставиш батька пошкодувати, що його єдина дитина не лежить в могилі поряд із матір'ю?
— Я шкодую, — відповів норман, — що не знав цього раніше. Мені здавалося, що ваше плем'я не любить нічого, окрім мішків з грошима.
— Не думай про нас так погано, хоч ми й євреї, — сказав Ісак, використовуючи миттєвий спалах співчуття. — Навіть загнана лисиця і підстрелена дика кішка люблять своїх малят. Тож люди племені Авраама, до яких усі ставляться з презирством, люблять своїх дітей.
— Хай буде й так, — відповів Фрон-де-Беф, — колись я, може, й повірю в це, але зараз мова не про це. Я вже нічого не можу змінити. Я дав слово своєму товаришеві по зброї. До того ж, з чого ти взяв, що з дівчиною станеться щось зле, якщо вона належатиме Буа-Гільберу? 1
— О, Боже! — вигукнув Ісак. — Коли це храмовники жаліли людей і берегли честь жінок?
— Невірний собако! — гнівно крикнув Фрон-де-Беф. — Не оскверняй священного ордену Храму Господнього! Краще поспішися з викупом, як ми й домовилися, щоб не було гірше!
— Злодію, негіднику! — пристрасно закричав Ісак, не в змозі далі стримувати свої почуття. — Я нічого не заплачу тобі, поки не приведеш до мене доньку, живу і незбезчещену!
— Чи ти сповна розуму, ізраїльтянине? — суворо запитав норман. — Чи, може, маєш чари проти розпеченого заліза і гарячої олії?
— Мені байдуже! — вигукнув Ісак, доведений до відчаю, керований тільки батьківською любов'ю. — Роби, що хочеш! Донька мені дорожча, ніж власне тіло, яке ти загрожуєш спалити.