Його вже сприймали як нового господаря будинку. "Зникнення линваря Лікаона схвилювало мешканців залізного міста не більше, ніж звістка про загибель Трахіли... Кому потрібні були нитки, шворки чи вірьовки, той просто входив до линварні... і під наглядом римлянина порпавсь у тому припалому порохом безладі, поки нарешті знаходив те, що шукав, і платив пригорщею монет...".
Котта через линварню навкіс понатягував гірлянди з прапорців, які він познімав з трахілських монументів. Мешканці Томів ніяк не прореагували на те, що на цих клаптиках були написані їхні імена. Тільки Феме розповіла, що такі клаптики Піфагор збирав у будинках Томів, а потім, у горах, обгортав їх навколо каменів, роблячи такі собі дороговкази..
Піфагор з'явився у Томах одного холодного грозового літа, задовго до приїзду Назона, зійшовши на берег з "Арго". "Винахідник, учений, що втік від якогось деспота на своїй батьківщині в Греції". Свою батьківщину він називав Самосом і мріяв про часи, коли зникне панування людини над людиною. Більше десяти років грек жив на самоті в будиночку на березі, спілкувався тільки з рибалками. За довгі роки тиші і самотності Піфагор почав розмовляти сам із собою і врешті-решт став забалакуватись. "Піфагор. запевняв, нібито в очах корів та свиней уміє розгледіти зниклих, перевтілених людей", і коли у Томах з'явився Назон, Піфагора вже давно вважали божевільним. "Побачивши цього пригніченого, охопленого розпачем вигнанця, Піфагор згадав про власний біль, власну долю і того дня на свій берег уже не повернувся": Спочатку він допоміг Назону влаштуватися в Томах, а коли ворожість місцевих мешканців примусила поета перебратися до Трахіли, Піфагор вирушив з ним разом. "У Назонових розповідях Піфагор ніби віднаходив свої власні думки й почування, гадав, що в цьому збігові нарешті відкрив гармонію, яку варто підтримувати й передавати далі". І він почав записувати кожне слово Назона. А згодом почав ставить кожному слову поета пам'ятник.
Настав грудень, а сніг жодного разу так і не випав у Томах. Котта кожного дня заходив до крамниці Феме і слухав її розповіді. "З балаканини Феме залізне місто поставало всього лише здичавілим закутнем, таким собі пересильним табором, до якого людина потрапляє внаслідок нещасливого збігу обставин та вироку долі й живе серед руїн... поки час чи випадок нарешті визволить її з цієї глушини або вона просто безслідно зникне, як зникли Ехо, Лікаон і ще багато інших людей..." Котта довідався, що ткаля Арахна прибилася до Томів із загиблого у катастрофі судна грека-фарбаря. Різник Терей разом з Прокною втік із високогірної долини від снігових лавин. Фіней прибув до міста разом із кіномеханіком Кипарисом, він був мандрівним фокусником, видихав язики полум'я і показував цілий кошик змій. Один свинопас спалив усіх Фінеєвих змій, а розлючений Фіней зажадав від міста відшкодування збитків, лишився в Томах і незабаром став міським винокуром.
Але найбільш вражаючою виявилася історія германця Діта. "Він був останній із ветеранів розбитої, розпорошеної армії, яка в несамовитій люті підпалила навіть море". Кожної ночі в Томах Діт бачив один і той самий кошмар: кам'яний склад без вікон, у якому "було напхом напхано й подушено отруйним газом мешканців цілої довжелезної вулиці". Люди марно намагалися ковтнути трохи свіжого повітря, дерлися до нього по тілах слабкіших, дряпали й душили одне одного. Одного року Діт не витримав і втік з військової колони. Він скочив на підводу і погнав коня гірською стежкою донизу. Побачивши перед собою скелястий виступ, Діт так потяг за віжки, що вилетів з підводи і полетів на коня. Втомлений і переляканий кінь щосили вдарив Діта копитом у груди. Отримавши страшенну рану, Діт знепритомнів, і коли його знайшли кочові пастухи, він уж був напівмертвим. Але в Томах, куди його принесли, він вижив, хоча й лишився калікою: міг померти від будь-якого сильного удару в груди, де билося беззахисне серце. Згодом Діт опанував рецепти ліків, які колись загоїли і його власні рани. Його мазі та настоянки допомагали людям, але сам Діт жив заради мертвих. "Тільки на обличчях мерців Діт іноді бачив — принаймні йому так здавалося — вираз безневинності, яка його зворушувала і яку він за допомогою всіляких есенцій намагався зберегти до тієї хвилини, коли зрештою ховав усі ті страшні сліди розкладу під землею та камінням".
У розмову він постійно вплітав одні й ті самі слова, які нібито привіз з Рима Овідій Назон, бо в них було все, чого Діт зазнав у житті: людина людині — вовк.
XIV
Зима минала без снігу. Лікаонів будинок дедалі занепадав. Рвучкий вітер вирвав віконну раму у Коттиній мансарді, і він мусив переселитися у линварню. "Коли Котта повертався до свого занепалого дому від Феме... то іноді до пізньої ночі обходив свої гірлянди, які все ще висіли вздовж і впоперек линварні, наче прикраси на карнавалі злиднів, і порівнював крамарчину балаканину з окремими словами, уривками речень та іменами на вицвілих трахілських клаптиках. ...Те, що стояло на цих... клаптиках полотна, а в горах тріпотіло під вітром на трахілських каменях, було пам'яттю залізного міста".
Томи потерпали від дощу. Але все, що потребувало вологи, тепла і світла, починало буяти. "На початку січня рослина проникла вже й у саму линварню. То була блакитна берізка; вона безперешкодно повилася навколо вбогих Коттиних гірлянд. Наче для того, аби прикрасити ці трахілські клаптики, берізка... поповзла по шворках... обрамляла шматок шовкової підкладки віночком з листя, переплітаючи гірлянди й обертаючи їх помалу на суцільне шатро, таке собі колихке склепіння..." Саме у цей час у Томах і з'явилась чужинка. Загорнена в драну накидку, вона начебто спустилася з хмар. На молу жінка сперлася на перекинутий догори днищем човен і задивилася в порожнечу. "Ця жінка була, мабуть, німа й спілкувалася з людьми на митах, як ото тлуха ткаля". Раптом пролунав різкий крик: це кричала Прокна. І на її крик до чужинки збіглися ливарі, горяни, рудокопи. У цій знівеченій, обліпленій мухами жінці Прокна впізнала Філомелу, свою сестру. "Замість рота в чужинки зяяла тільки мокра, вся в темних рубцях рана; вуста в неї були порвані, зуби повибивані, щелепи потрощені. Ця жінка, що, застогнавши, ступила назустріч Прокні й упала в її обійми, не мала язика".
Мешканці залізного міста пам'ятали Філомелу, вродливу двадцятирічну дівчину, що жила в Прокнинім домі як служниця. Одного разу Терей вирушив з Філомелою до табору шукачів бурштину. Та надвечір різник повернувся і повідомив, що на гірській стежці мул посковзнувсь і потяг Філомелу за собою в урвище. Терей не схотів тоді навіть відпочити, а разом з помічниками кинувся шукати дівчину. Шукали два дні і дві ночі, але знайшли лише труп мула.
І ось Філомела стояла на березі і ховала обличчя на грудях сестри. Фіней усе допитував, хто це її так спотворив. "Діт спробував відтягти ошалілого винаря, і тоді Філомела подивилась Фінеєві в очі так, що він замовк і мусив відвести погляд, а вона піднесла руку — поволі, немовби під тягарем страшної втоми,— й кивнула головою на голу, обрамлену плющем та диким виноградом стіну — на різників будинок".
XV
Терей повернувся з моря вже в сутінках. Різник стомлено ніс додому два кошики гарної риби і не помітив, що місто зустріло його тишею, а в багатьох вікнах не горіло світло, щоб із чорних кімнат було краще видно, як нелюд йде вулицею. Тихо було й у будинку самого різника: Прокна із сестрою залишили його. А коли Терей узяв на руки свого сина Ітіса, він не відразу зрозумів, що тримає мертву дитину. "Аж коли він стяг із хлопчика сорочечку і з темної різаної рани потекла кров, усі, хто стояв у темряві досить близько й заціпеніло спостерігав цю сцену, почули, як різник застогнав, почули вже зовсім інший, спотворений болем голос, такий самий чужий і моторошний, як скигління скаліченої Філомели". Мешканці міста зрозуміли, що ця смерть — не просто сліпа помста за каліцтво Філомени, а й завершення десятирічного розпачу. "Прокна забрала сина з часу й повернула його знов до свого серця".
Терей обмив сина, відніс Ітіса до хати, узяв сокиру і назавжди покинув свій дім. Він відправився шукати Прокну, щоб убити її. А Прокна привела Філомелу до линваревого будинку, щоб там заховатися. Жінки посідали на долівку, і Філомела заснула біля огрядного теплого тіла сестри. Прокна все щось шепотіла сестрі на вухо, а Котта слухав її голос, стоячи у темряві.
Минула ніч, Котта прокинувся з короткого сну і раптом побачив у дверях Терея. Терей заніс сокиру і підскочив до своїх жертв, "але з-під стіни скинулися не руки двох жінок — спурхнули, розпростерши крила, дві сполохані пташки. Їхні назви також були вже записані в трахілському хранилищі: ластівка й соловейко". А сам Терей обернувся на одуда і стрімко шугнув за двома врятованими пташками.
"Нестямно, по-дитячому радий, сидів Котта самотою в линварні над своїм розпанаханим склепінням, перебирав клаптики гірлянд... й прочитував уголос у порожній кімнаті написи... На тих клаптиках стояло, що Терей був одудом, Прокна — соловейком, Ехо — луною, а Ліка-он — вовком... На трахілських каменях колись тріпотіли під вітром... долі не тільки колишніх, а й майбутніх мешканців залізного міста".
Котта вийшов з линваревого будинку після обіду. Він прямував у гори, до Олімпу — цю назву він теж прочитав на клаптиках. Він ішов вулицею, нічого не помічаючи, не чуючи слів, що лунали йому вслід,— жоден людський голос уже не проникав у його свідомість. "Перед очима стояли тільки картини, що їх провіщали йому оті написи на трахілських клаптиках: різників будинок тепер був усього лиш порослою мохом скелею, де зграя ворон чистила дзьоби; вулиці являли собою ущелини в розквітлих колючих заростях, а мешканці тих вулиць перетворитися на каміння, птахів, вовків та в порожнє відлуння". Котта йшов у гори, бо це був шлях самого Назона. Саме тут поет розповів до кінця свої "Метаморфози", а розповівши, і сам, мабуть, "невразливим камінчиком скотився зі схилів, бакланом шугнув над спіненими гребенями прибою...". Котта йшов у гори, щоб побачити один-єдиний напис, останній: "те уривисте слово з двох складів, що відбивалося від бескидів, було його власне ім'я".