Вони щойно одірвались від землі. Хлопець слухняно тримав ручку і не тягнув її до себе; вони ледве-ледве перевалили через дюни, і Бен зрозумів, що хлопцеві потрібно було багато мужності, щоб не смикнути від страху ручку. Різкий подув вітру впевнено підхопив літак, але потім він провалився в яму, і Бену стало дуже погано.
— Піднімись на три тисячі футів, там буде спокійніше! — крикнув він. Йому треба було витлумачити синові все це до відльоту, адже Деві тепер важко буде його почути. Ще одна дурниця! Не можна втрачати розуму і весь час робити дурниці.
— Три тисячі футіві — крикнув він. — Три.
— Куди летіти? — запитав Деві.
— Спершу піднімись вище! Вище! — кричав Бен, боячись, що бовтанка знов налякає хлопця. По, тому, як гув мотор, можна було догадатись, що він працює з перевантаженням і що ніс літака трохи задертий; але вітер їх підтримає, і цього вистачить на кілька хвилин. Дивлячись на спідометр і намагаючись на ньому зосередитись, Бен знову поринув у темряву, сповнену болю.
Його повернуло до пам'яті чмихання мотора. Було тихо, вітер ущух, він залишився внизу, але Бен чув, як важко дихає і ось-ось заглухне мотор.
— Щось сталося! — кричав Деві. — Слухай! Прокинься! Що сталося?
Деві не розумів, що треба зробити, а Бен не зміг йому це вчасно показати. Він незграбно повернув голову, підчепив щокою і підборіддям ручку і підняв її на дюйм. Мотор чхнув, дав вихлоп і загуркотів рівно.
— Куди летіти? — знову спитав Деві. — Чому ти мені не кажеш, куди летіти?!
При такому непостійному вітрі не могло бути прямого курсу, незважаючи на те, що тут, угорі, було відносно спокійно. Залишалося триматися берега до самого Суеца..
— Іди вздовж берега. Тримайся від нього праворуч. Ти його бачиш?
— Бачу. А це правильний шлях?
— По компасу курс повинен бути приблизно триста двадцять! — крикнув Бен; здавалося, голос його був надто слабкий, щоб Деві міг почути, але той почув.
"Хороший хлопець, — подумав Бен, — він усе чує".
— По компасу триста сорок! — закричав Деві.
Компас містився вгорі, і дзеркало рефлектора було видно тільки з сидіння пілота.
— От і добре! Добре! Правильно. Тепер іди вздовж берега і тримайся його весь час. Тільки, боронь Боже, нічого більше не роби! — застеріг Бен; він чув, що вже не говорить, а тільки невиразно бурмоче. — Нехай машина сама робить своє діло. Все буде гаразд, Деві...
Отже, Деві все-таки запам'ятав, що треба вирівняти літак, держати потрібні оберти мотора і швидкість! Він це запам'ятав. Славний хлопчина! Він долетить. Він впорається!..
— Деві! Що сталося? Що ти робиш? — закричав Бен сердито.
— Ми майже прилетіли, — відповів Деві. — Але вітер піднявся зараз високо, і вже смеркає.
— Що ти бачиш?
— Аеродроми й будинки Каїра. Он великий аеродром, куди прибувають пасажирські літаки.
Хитання і поштовхи літака обірвали слова хлопця. Здавалося, потоком повітря їх підносить вгору на сотню футів, щоб потім жбурнути вниз у нестримному падінні на добрих дві сотні футів; крила літака судорожно розгойдувались то в один, то в другий бік.
— Не спускай з очей аеродрому! — крикнув Бен крізь напад болю. — Стеж за ним! Не спускай з очей! — Йому довелося крякнути це двічі, перш ніж хлопець розчув; він тихенько говорив про себе: "Бога ради, Деві, тепер ти повинен чути все, що я кажу".
— Літак не хоче йти донизу, — сказав Деві; очі його розширились і, здавалося, займали тепер усе обличчя.
— Вимкни мотор.
— Вимкнув, але нічого не виходить. Не можу опустити ручку.
— Потягни ручку тримера, — звелів Бен, підвівши голову вгору, де була ручка. Він згадав і про закрилки, але хлопцеві нізащо не вдасться їх зрушити; доведеться обійтися без них.
Деві мусив підвестися, щоб дотягнутись до ручки на колесі і подати її вперед. Ніс літака опустився, і машина перейшла в піке.
— Вимкни мотор! — наказав Бен.
Деві вимкнув газ, вимкнув суміш, і вітер із силою підкидав літак; то вгору, то вниз.
— Стеж за аеродромом, роби над ним коло! — сказав Бен і почав збирати всі сили для того останнього напруження, яке чекало на нього.
Тепер йому треба сісти, випростатись і стежити через вітрову шибку за наближенням землі. Настала вирішальна хвилина. Підняти літак у повітря і вести його не так важко, а посадити на землю — оце завдання!
Бен тремтів і обливався потом, він відчував, що від усього тіла залишилася живою тільки голова. Рук і ніг більше не було.
— Лівіше! — наказував він. — Давай ручку вперед! Нагни її вліво! Гни ще! Добре! Все в порядку, Деві. Ти зможеш. Вліво! Натисни ручку вниз...
— Я вріжуся в літак.
Бену видно було великий літак. До літака лишилося не більше п'ятисот футів, і вони йшли прямо на нього. Якщо він стартував, а не перевіряв мотори, все буде гаразд. Не можна сідати за льотною доріжкою: там ґрунт надто нерівний.
Бен заплющив очі.
— Стартує...
Бен із зусиллям розплющив очі і кинув погляд поверх носа машини, що хиталася вгору і вниз. До великого ДК-4 лишилося щонайбільше двісті футів, він просто заступав їм дорогу, але йшов з такою швидкістю, що вони розминуться. Бен відчув, що охоплений жахом Деві почав тягнути на себе ручку.
— Не можна! — крикнув Бен. — Гни її донизу!
Ніс літака задерся, і вони втратили швидкість. Якщо втратити швидкість на такій висоті та ще при цьому вітрі, їх рознесе на шматки.
— Вітер! — гукнув хлопець; його маленьке личко застигло і перетворилося на трагічну маску.
Бен знав, що наближається останній дюйм і все в руках у хлопчика...
— Молодець! — похвалив він.
Залишилася хвилина до посадки.
— Шість дюймів! — кричав Бен Деві; язик його наче розпух від напруження і болю, а з очей текли гарячі сльози. — Шість дюймів, Деві!.. Стій! Ще рано! Ще рано... — плакав він.
На останньому дюймі, що відділяв їх від землі, Бен усе-таки втратив самовладання. Його огорнув страх, ним оволоділа смерть, і він не міг більше ні говорити, ні кричати, ні плакати. Бен привалився до дошки; в очах його був страх за себе, страх перед цим останнім запаморочливим падінням на землю, коли чорна злітна доріжка насувається на тебе в хмарі пороху. Він намагався крикнути,— "Пора! Пора! Пора!", але страх був надто великий. В останню смертну мить, яка знов кидала його в забуття, Бен відчув, як ніс літака трохи піднявся, почувся гуркіт ще не заглушеного мотора, літак, ударившись об землю колесами, м'яко підскочив у повітря, а потім настало нестерпне чекання. Та ось хвіст і колеса літака торкнулися землі — це був останній дюйм. Вітер,закрутив літак; машина забуксувала, описала на землі петлю і завмерла. Настала тиша...
У житті не раз настають вирішальні хвилини і залишаються вирішальні дюйми, а в пошматованому тілі льотчика знайшлися вирішальні сили — кістки і кровоносні судини, про які люди й не підозрювали. Коли здається, що все вже кінчено, вони беруть своє. Єгипетські лікарі, несподівано для себе, виявили, що у Бена їх невичерпний запас, а здатність відроджувати розірвані тканини, здавалося, була дана льотчикові самою природою...
Переказ:
Бен втратив руку, але поступово повертався до життя. Більш за все батько боявся загубити єдність із сином, яка з'явилася під час екстремальної ситуації.
Цитата:
А крім усього, був ще хлопчик.
— Він живий і здоровий, — повідомив лікар. — Обійшлося навіть без шоку. — Кучерявий єгиптянин кидав дотепні жарти чудовою англійською мовою. — Він куди рухливіший за вас!
Отже, і з Деві все було гаразд. Навіть літак уцілів. Усе було дуже добре, але вирішувала справу зустріч з хлопцем: тут або все почнеться, або знову закінчиться, і, можливо, назавжди.
Коли привели Деві, Бен побачив, що це була та сама дитина, з тим самим обличчям, яке він зовсім недавно вперше розглядів. Але справа була не в тому, що розглядів Бен, важливо було дізнатися, чи зумів хлопець що-небудь побачити в своєму батькові?
— Ну як, Деві? — несміливо спитав він сина. — Здорово було, га?
Деві кивнув. Бен знав: хлопчина зовсім не думає, що було здорово, але настане час, і він зрозуміє. Колись хлопець зрозуміє, як було здорово. До цього варто було докласти рук.
Переклад В. Гнатовського
Коментар
Оповідання "Останній дюйм" — одне з найхарактерніших для стиля письменника творів.
Дж. Олдріджу вдалося відтворити у своїй розповіді не тільки момент дорослішання юного героя, що настав у годину важкого випробування, але й показати, як хлопчик переймає від батька найсильніші риси чоловічого характеру, як зникають проблеми стосунків батьків і дітей під впливом екстремальних ситуацій.
Головна думка оповідання — необхідність боротьби "до останнього дюйма", а також подолання "останнього дюйма", що розділяє людей, — вселяє у читача віру в силу розуму, жагу до життя і непереможність людини.