Минулого вечора, близько сьомої, покінчив життя самогубством чиновник контрольної палати Г. Жовтков. Смерть покійного була спричинена розтратою казенних грошей... Вирішено не відправляти труп до анатомічного театру..."
Віра передчувала саме це, а прочитавши повідомлення, стала розмірковувати над словами генерала Аносова про справжнє, самовіддане кохання...
О шостій принесли пошту. Там був лист від Жовткова. Цього разу Віра розгортала і читала його з невимовною ніжністю. Жовтков писав, що відчуває себе небажаним клином, який врізався в їхнє життя. Та він безмежно вдячний їй, Вірі, за те, що вона просто існує у світі, бо сам Господь винагородив його цим коханням. "Да святиться ім'я твоє..." — писав Жовтков. Він згадав, як вперше побачив її у ложі в цирку і в ній втілилася уся краса землі. Тому він не міг нікуди бігти від неї, щохвилини вона була у його мріях, він стидався за цей дурний браслет... Він зізнавався, що вкрав її хусточку на балу у Дворянському зібранні. Сьогодні її та Вірину записку із забороною писати листи він спалює. Жовтков був впевнений: вона пам'ятатиме його, особливо коли гратимуть на концертах бетховенську сонату D-dur №2, op. 2... "Хай щастить Вам і нехай ніщо не стривожить Вашу прекрасну душу. Цілую Ваші руки..." — так закінчувався лист.
Віра Миколаївна забажала побачити Жовткова.
...Вона залишила свій екіпаж за дві вулиці до Лютеранської. Знайшла квартиру Жовткова. Жінка, яка відчинила Вірі, була полькою, розмовляла з акцентом. Вона сказала, що вважала цього чоловіка не квартирантом, а рідним сином. Віра просила розповісти їй про Жовткова, бо вона його... друг.
З розповіді Віра зрозуміла, що до Жовткова приходили двоє чоловіків, потім він писав листа і відніс його у Поштову скриньку, потім почулося, ніби з дитячого пістолета вистрелили. О сьомій, коли Жовтков завжди пив чай, він не відповів і прислуга зламала двері... А перед тим, як писати листа, він попросив хазяйку повісити браслет з чудовими гранатами на ікону матки боски...
Віра ввійшла до кімнати. Пахло ладаном, Жовтков лежав на столі. Голова покоїлася низько. Губи всміхалися блаженно і сумирно, немовби перед розлукою з життям він зрозумів якусь глибоку і солодку таємницю, яка вирішила усе його людське життя. Такий вираз обличчя Віра бачила на масках стражденних Пушкіна і Наполеона.
Стара жінка пішла. Віра витягла велику червону троянду, підняла голову трупа і поклала її під шию. Цієї секунди вона зрозуміла, що кохання, про яке мріє кожна жінка, пройшло повз неї. Вона поцілувала його в холодний, вологий лоб довгим дружнім цілунком...
Вже на виході її зустріла хазяйка квартири. "Пані, він сказав, що, якщо трапиться і до мене прийде дама, скажіть їй, що в Бетховена найкращий твір... ось, я записала..." Віра взяла папірець і заплакала. Вона прочитала слова, записані знайомим почерком: "L. Van Beethoven. Son. №2, op. 2. Largo Appassionato".
...Повернувшись додому ввечорі, Віра Миколаївна не побачила ані чоловіка, ані брата. Але приїхала піаністка Женні Рейтер. Схвильована Віра попросила Женні щось заграти і вийшла з кімнати у квітник. Вона не мала сумніву, що Женні гратиме саме те місце з Другої сонати, про яке просив цей мрець зі смішним прізвищем Жовтков...
Так воно і було. Вона пізнала з перших акордів цей єдиний за глибиною твір. Віра думала про те, що велике кохання, яке повторюється тільки раз на тисячу років, проминуло її. Її думки росли і збігалися з музикою: "У цих ніжних звуках я покажу життя, яке прирекло себе на муку, страждання і смерть. Ані жалю, ані докору, ані долі самолюбства я не знав... Хвала тобі, велике кохання. Згадую кожний твій крок, твою посмішку, погляд... Я йду, я не спричиню тобі болю... Да святиться ім'я твоє..."
Княгиня обійняла стовбур акації і плакала. Легкий вітерець зашелестів листям, гостріше запахли зірки тютюну... А музика продовжувала: "Заспокойся, кохана, заспокойся... Ти мене пам'ятаєш? Ти моя єдина і остання любов. Я з тобою. Думай про мене, ми з тобою кохали одне одного лише одну мить, але навіки. Я відчуваю твої сльози. Мені так солодко спати..."
Женні скінчила грати і вийшла з кімнати. Вона побачила Віру у сльозах. "Що з тобою?" — запитала вона. Віра відповіла: "Він мене простив тепер. Усе добре..."